Як Мінські угоди змінили перебіг війни та чи відстрочили повномасштабне вторгнення рф

Чи справді Мінські угоди стали для України способом виграти час перед повномасштабним вторгненням Росії? Це питання вже давно не дає спокою багатьом – від досвідчених політиків до аналітиків та звичайних громадян. За однією із версій, рішення української політичної верхівки укласти "Мінськ" у 2014-му та 2015-му роках було відчайдушною спробою уникнути негайної ескалації та відстрочити велику війну, давши країні дорогоцінну паузу на підготовку.  

Суть теорії про Мінські угоди

Одна із теорій стверджує, що у 2014-2015 роках тодішній президент Петро Порошенко пішов на Мінські угоди, аби уникнути подальшої масштабної ескалації з рф і тим самим відтягнути повномасштабну війну. 

На момент підписання перших Мінських угод у вересні 2014 року (після Іловайської трагедії) та особливо других у лютому 2015 року (після Дебальцівського котла), Збройні Сили України перебували у вкрай важкому стані. Армія була виснажена, зазнавала значних втрат, не мала достатнього озброєння та досвіду повномасштабних бойових дій проти регулярної армії. Порошенко та його команда стверджували, що Україна не мала достатніх ресурсів для перемоги у прямому військовому зіткненні з РФ на той момент. Військова ситуація була критичною.

Мінські угоди, хоч і недосконалі, дозволили зупинити активну фазу бойових дій та забезпечили відносну стабілізацію лінії фронту. Цей "перепочинок" був критично важливим для України. Ми отримали змогу відбудувати армію – за цей час ЗСУ провели реформи, отримали нове озброєння (хоч і в обмежених обсягах), навчили особовий склад, збільшили  чисельність та покращили логістику.

Мінські домовленості також стали основою для запровадження та підтримки міжнародних санкцій проти Росії. Їх невиконання Москвою дозволяло Заходу продовжувати тиск на рф. Без "Мінська" підтримувати санкційний режим було б складніше.

Війна завдавала величезних збитків економіці. Відносна стабілізація дозволила зосередитись на внутрішніх проблемах та отримати фінансову допомогу від міжнародних партнерів.

Хоча Мінські угоди містили багато спірних та невигідних для України пунктів (особливий статус, вибори на окупованих територіях), вони були єдиним міжнародно визнаним форматом для переговорів. Відмова від них могла б призвести до втрати підтримки з боку західних партнерів, які наполягали на дипломатичному врегулюванні.

Прихильники теорії про "відтягування" як стратегію стверджують, що тодішній президент Порошенко розумів, що Мінські угоди, ймовірно, не будуть повністю виконані росією, але вони дозволяли "виграти  час", відтермінувавши повномасштабну війну, доки Україна не буде краще підготовленою.

Критика теорії про Мінські угоди

Деякі критики вважають, що Мінські угоди закріпили певні російські стратегії та інтереси, легітимізуючи присутність маріонеткових утворень на Донбасі та створюючи механізми для втручання РФ у внутрішні справи України.

Попри "перемир'я", бойові дії на Донбасі не припинялися повністю, щодня гинули та отримували поранення українські військові. Це була "гібридна війна" низької інтенсивності, яка виснажувала Україну.

Мінські угоди називали пасткою для України, оскільки їхній "політичний" блок (вибори, особливий статус) було неможливо виконати без втрати суверенітету та інтеграції російських маріонеток у політичне поле України.

Висловлювались думки, що Україна мала б шукати інші шляхи та альтернативи, а не погоджуватися на такі невигідні умови, які лише відстрочили, а не відвернули велику війну.

Отже теорія про те, що Порошенко пішов на Мінські угоди, щоб відтягнути повномасштабну війну, має свої обґрунтування, особливо з огляду на стан української армії та геополітичну ситуацію у 2014-2015 роках. Багато аналітиків та експертів погоджуються, що Мінські угоди дійсно надали Україні "вікно можливостей" для зміцнення обороноздатності та отримання міжнародної підтримки. 

Однак, чи було це найкращим можливим рішенням і чи могли бути інші шляхи, залишається предметом дискусій та історичного аналізу. З повномасштабним вторгненням Росії у 2022 році Мінські угоди остаточно втратили свою актуальність, але їхній спадок та уроки залишаються важливими для розуміння новітньої історії України.