У світі мистецтва є імена, які набувають справжнього звучання лише тоді, коли їх перевіряє тиранія. Андрій Кашперський — опальний кінорежисер, вимушено залишив рідну Білорусь, творив в Україні та врешті спинився у Польщі. В ексклюзивному інтерв’ю з журналістом UA.News говорить про те, як воно бути режисером у вигнанні, про культурну війну з режимом Лукашенка і про те, чому європейці сміються з його фільмів, а білоруси жахаються, впізнаючи в екранному абсурді свою реальність. Його фільми — як «Чорне дзеркало» для пострадянського світу: смішно і страшно, бо правдиво. Далі – пряма мова режисера Кашперського.
Чому в Європі, а не вдома?
Коли у 2020 році, коли в Білорусі відбувалося все те, що відбувалося, я — як білорус — знімав повнометражний фантастичний мюзикл під назвою «Чинчини в країні чудес». Це історія про чиновників, які потрапили в альтернативну реальність, де Лукашенка не існує, і білоруси перемогли. Через рік, у 2021-му залишатися в Білорусі мені вже стало небезпечно. Ми з командою планували новий проєкт «Тут був Ленін» і вирішили переїхати до України, у Львів, щоб продовжити роботу.
Знімали до лютого 2022 року. І вже за кілька днів після початку повномасштабної війни ми з командою — десь у три етапи — виїхали до Польщі.
Чудовий Львів
У нас були чудові стосунки з місцевою командою. Приблизно 70% знімальної групи становили українці — актори, художники, режисерські асистенти, локейшн-менеджери. Всі — зі Львова, його околиць або з Києва.
Просто частина наших білоруських колег приїхали в Україну з дітьми й вважали, що залишатися в лютому 2022 року у Львові буде небезпечно. У нас була можливість продовжити роботу разом із білоруським телеканалом «Белсат», який базується у Польщі, тому вирішили переїхати до Варшави. Але, на жаль, у Польщі ми не могли продовжити проєкт «Тут був Ленін». І вже у Варшаві почали займатися іншими фільмами.
Про вихід з білоруської «реальності»
У Білорусі я не міг реалізовувати свої ідеї через цензуру, відсутність кіноіндустрії, через те, що бути молодим «хуліганським» режисером — там не модно, і навіть небезпечно. У Польщі я вперше відчув свободу. Є вибір, є кіноіндустрія, є серіальний ринок, є продюсери. З 2022 року ми з командою — ми називаємо себе «Кіноатлети» — запропонували білоруському телеканалу ідею серіалу «Процеси». Це антологія в стилі «Чорного дзеркала»: окремі історії, які показують, до чого можуть довести процеси, що відбуваються у Білорусі, Україні чи Росії.
Вже відзняли чотири серії у Варшаві. Перша, наприклад, про те, що сталося б, якби у білоруських в’язницях закінчилися місця для політв’язнів — настільки, що міліціонери змушені були б забирати затриманих до себе додому «на виховання».
Серіал мав успіх — на YouTube та телеканалі «Белсат» наші серії набрали понад 3,5 млн переглядів. Це нас надихнуло рухатися далі. Зараз я з колегою, сценаристом Михайлом Зуєм, написали два нові сценарії. Один — повнометражний фільм «Суд мертвих» про білоруський абсурд і країну, де навіть після смерті тебе можуть «притягти до відповідальності». Інший — уже про польських персонажів, орієнтований на місцеву аудиторію. Ми знаємо, як працює система фінансування, продакшн, пошук продюсерів — усе це тут реально.
А в Білорусі все зводиться до єдиної держкомпанії «Беларусьфільм», яка знімає фільми лише про партизанів чи добрих учительок, відданих президентові. Тому тут, у Польщі, жити й працювати стало набагато легше.
Кого цікавлять мої фільми в Європі
Це фільми не лише для білорусів — їх розуміє увесь пострадянський простір, бо теми близькі і литовцям, і українцям, навіть полякам.
Ми ще не мали великого релізу на стримінгах чи телебаченні, щоб оцінити реакцію масової публіки. Але показували наші роботи на фестивалях — у Німеччині, Польщі, Естонії, Італії, навіть в Америці. І невдовзі, можливо, будемо представлені в Румунії.
Польський телеканал TVP, під егідою якого ми знімали фінал «Процесів», зацікавлений просувати білоруський серіал на європейські кіно- та серіальні фестивалі.
І, знаєте, на таких показах видно справжню реакцію залу. Європейці сприймають наш серіал як жанрову історію — щось між фантастикою, комедією, трилером і містикою. Але ті, хто знайомий з пострадянським контекстом, розуміють, що під усім цим прихована реальність.
Мій друг розповідав про показ на Fantastic Fest — великому американському кінофестивалі в Остіні (Техас). Там показували «Процеси». Глядачі сміялися, як на комедійному трилері. Вони сприймали це як сатиру. А білоруси, які дивилися серіал у Варшаві, навпаки — жахалися. Бо це смішно, абсурдно, але надто знайомо.
Наш новий фільм «Суд мертвих» також заснований на реальних подіях — у Білорусі справді існує закон, за яким можна судити померлих. Коли я пояснюю це американським продюсерам, вони просто не вірять. Кажу: «Уявіть собі титр на початку фільму — “засновано на реальному законі”». А вони питають: «Як це можливо?» І я відповідаю: «Так, буквально два дні тому в Білорусі знову судили мертвого». Це абсурд, це шизоїдність, але водночас — неймовірний матеріал для мистецтва.
Європейські глядачі відчувають у цьому якусь дивну, тривожну привабливість — ніби це історії з паралельного світу або з минулого, яке вони самі пережили. Але треба розуміти: фестивалі — це все ж не мільйони глядачів, це маленька вибірка, і робити великі висновки поки зарано.
Про кастинги і акторів
Багато білоруських акторів, уникаючи переслідування після подій 2020 року, — різного рівня, від театральних до кіношних — змушені виїхати до Польщі або Литви. Зараз чимало білорусів живуть тут, у Польщі. Вони не можуть повернутися додому фізично. І всі якось намагаються виживати: хтось ставить вистави, хтось бере участь у локальних зйомках, хтось знімається в проєктах інших білорусів. Ми з ними і працюємо.
Кастинги проходять переважно серед білорусів-емігрантів, також долучаються литовці, поляки. Я думаю, що польським акторам теж цікаво пробувати себе в різних кінематографічних напрямках — і ми, мабуть, одні з нетипових, що дають такий шанс.
Режисер іронії й гротеску
Не думаю, що це був свідомий вибір. Швидше — особливість мого світогляду, темпераменту. Мені не так цікаво розповідати історії через пафос чи трагічність. Більше приваблює створення якоїсь дивної, штучної, дещо абсурдної реальності. Випуклої, комічної, але чесної у своїй дивності.
Мабуть, це пов’язано з тим, як я бачив світ у Білорусі — спершу в Бресті, потім у Мінську. Там було стільки лицемірства, безглуздя, абсурду, що інакше як іронією це не передати.
Пригадую: у школі в Бресті в нас раптом запровадили традицію — обирати президента шкільної республіки. Якось так сталося, що в 11 класі президентом став я. Намалював настінну газету, зняв кумедний короткометражний фільм — так виграв вибори. Але через кілька місяців мене викликали до вчительської. Там сиділи двоє чоловіків у цивільному. Дивляться й кажуть: «Андрію, ви знаєте, що в нашій країні є лише один президент?»
Подібних випадкових зіткнень з системою, з абсурдом, який сам із себе знущається, у мене було багато. Тому хотілося і досі хочеться показувати саме так — через гумор і іронію.
Але я не уникаю драми. Наприклад, у четвертій серії серіалу «Процеси» є справді драматична історія. Там героїня Марія втрачає сина — він зникає під час військових навчань. Потім телефонує їй серед ночі, чути крики, вибухи — і зв’язок обривається. Вона намагається його знайти, але всі навколо переконують її, що ніякого сина ніколи не існувало. Що це вигадка. І ця серія знята зовсім інакше — без гумору, серйозно, болісно.
Але загалом мені здається, що через гумор глядач легше приймає складні речі. Коли смієшся — відкриваєшся. Через сміх легше говорити про страх, несправедливість, політичну брехню. Людина йде на жанрове кіно, ніби за розвагою, але виходить із нього з чимось більшим.
«Я не змушую глядача замислитись»
Звучить гарно — для грантодавців або продюсерів (сміється). Коли треба написати заявку — так, я теж кажу: «Моя мета — змусити суспільство переосмислити реальність». Але якщо чесно — я просто хочу знімати кіно. Це моя пристрасть.
Не думаю, що кіно здатне когось радикально змінити. Так, іноді фільм може торкнутися, навіть змінити окрему людину, але щоб змінювати масову свідомість — ні, я в це не дуже вірю.
Як воно – бути білоруським режисером
Взагалі словосполучення «білоруський кінорежисер» уже звучить як оксюморон. Це щось таке дивне, як «білоруський серфер». У нас немає моря, і з кіно — майже те саме. Тому я звик до того, що моя професія — це майже як червона книга: рідкісний вид. І кожному доводиться пояснювати, що білоруське кіно взагалі існує.
У нинішніх політичних реаліях, коли Білорусь втягнута у війну на боці агресора, буває складно. Але, на щастя, у спілкуванні з міжнародними продюсерами чи українськими колегами я не стикався з упередженням. Ніхто не сприймав мене як «людину з боку агресії». Мабуть, тому, що світ бачить — існує інша Білорусь, є люди, є позиція. Є Тихановська, є культура спротиву.
Після виходу серіалу «Процеси» кількох членів нашої команди, включно зі мною, оголосили у міжнародний розшук у Росії. Ми є в базах Білорусі, Росії, навіть Вірменії. Є список країн, куди краще не їхати. І, звісно, це додає «пікантності» — у Європі на тебе дивляться з цікавістю: мовляв, хто цей хлопець, який зняв політичний горор про суд над міжзоряними істотами, заснований на реальних подіях?
Бути режисером складно будь-де, навіть у США. Але я не здаюся — б’юся головою об стіну можливостей. І колись або голова, або стіна трісне — тоді, можливо, зможу спокійно цим заробляти на життя.
Чи повернеться режисер Кашперський в Білорусь
Ні. Спочатку мене мають перестати там шукати як «екстреміста». Але навіть якби це сталося — поки що не бачу сенсу. Ми з друзями адаптувалися, пустили коріння в новій реальності.
Зараз я намагаюся інтегруватися в європейську кіноіндустрію, рухатися далі. Ми навіть плануємо проєкт англійською. Бо якщо й надалі зніматиму тільки про Білорусь, з кожним роком у мене буде дедалі менше глядачів.
У самій Білорусі — цензура, блокування, страх. Людей змушують відписуватись від альтернативних медіа. Ті, хто виїхав, уже втомилися від білоруської теми — хочуть дихати, йти вперед. І я це відчуваю. Хочу рухатись із ними.
Батьки у Білорусі. До них досі приходять слідчі.
Батьки й бабуся живуть у Бресті. До них час від часу приходять люди зі слідчого комітету чи поліції. Шукають мене. Думають, що я приїду. Приходили навіть на Новий рік — 31 грудня ввечері і 1 січня зранку. Звучить, як сюжет для кіно.
Саме так. Я навіть думав зробити історію про молодих міліціонерів, які приїжджають до батьків опального режисера, бо самі вони сироти, і хочуть просто побути в сімейній атмосфері. Мовляв, «сина все одно немає, я можу його замінити». Така собі чорна комедія.
Я не живу в Білорусі з 2021 року.. У мене там нічого не залишилося — ні речей, ні дому. Але вони все одно щось шукають. Не знаю що.
Про зйомки на тему війни
Думаю, що саме українці мають першими розповісти про цю війну. Для білорусів це поки зарано. У нас епіцентр не тут. Ми можемо лише показувати, як війна відлунює, як вона торкається білорусів. Але не більше. Справжнє, велике кіно про війну народиться саме в Україні.
Про нові проекти
Почали працювати над другим сезоном «Процесів» — написали кілька серій. Також створили сценарій повнометражного фільму «Суд мертвих православних мерців» — про те, як душі засуджених покійників повертаються й переслідують суддю, яка їх колись засудила.
Паралельно готуємо комедійний серіал «Свінгери» — взагалі не політичний. Історія про людей 35+, які живуть у Європі, мають стабільну роботу, родину, статус — але хочуть «чогось ще». Хочуть пригод, нових відчуттів, навіть сексуальних експериментів. Та кожного разу все йде не за планом: у когось діти, у когось робота, у когось стоматолог або просто безсонна ніч.
Доросле життя постійно заважає їхнім «фантазіям». Усі герої — з різних країн, говорять різними мовами, і це теж частина гумору: такий собі європейський хаос, коли всі одночасно спілкуються п’ятьма мовами, намагаючись зрозуміти одне одного.
Ми вже зняли пілотну серію, шукаємо фінансування. І бачимо, що людям це цікаво — можливо, тому що це щиро, просто, без політики. Хоча, звісно, навіть тут у сюжет непомітно просочується контекст війни, міграції, страху. Бо від цього сьогодні нікуди не втечеш.
Також, варто прочитати: «Ми всі зараз живемо в одному Будинку Слово»: режисер Тарас Томенко — про війну, кіно і пам’ять поколінь
