28 червня Україна відзначатиме День Конституції. Це свято хоча і не знаходиться у топі улюблених серед українців — особливо під час війни — але все одно залишається дуже важливим і навіть державотворчим. Адже подібного до того, як фундамент є основою будинку, конституція є основою держави — правовою, політичною, юридичною та навіть ціннісною.
До Дня Конституції видання UA.News вирішило згадати регіон, з якого почалося не лише багаторічне протистояння з Росією, а й боротьба за територіальну цілісність української держави загалом — Крим. Його правовий та адміністративний статус став однією з головних політичних дилем у перші роки незалежності та одним з найскладніших питань під час ухвалення Конституції в далекому 1996 році.
Сьогодні Основний закон України на півострові de facto давно не діє через російську окупацію. Однак саме юридичні підвалини українського суверенітету над Кримом залишаються наріжним каменем позиції Києва на міжнародній арені. І саме через засади Конституції всі постійно повторюють фразу «Крим — це Україна».
То які ж конституційні права і обмеження має півострів, чому Крим отримав автономію у складі України, як взагалі можлива автономна республіка в унітарній державі, чому це рішення було дуже дискусійним і яку роль воно відіграє сьогодні? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Крим у Конституції України: автономія без суверенітету
У структурі Основного закону статусу Криму присвячений окремий блок — Розділ X під назвою «Автономна Республіка Крим». Згідно зі Статтею 134, Крим є невід’ємною частиною України та водночас має статус автономної республіки, що визначається виключно Конституцією України.
Стаття 135 конкретизує, що в Криму діє власна Верховна Рада та Рада міністрів, проте виконавча влада автономії підпорядковується Президенту України. Конституція передбачає, що законодавча ініціатива органів автономії можлива лише в межах компетенції, встановленої Основним законом та законами України.
При цьому дана автономія не є суто формальною, як у Російській Федерації, де слово «федерація» у путінські часи взагалі втратило будь-яку доречність і сенс. Крим має право на власний бюджет, систему оподаткування, регіональні програми розвитку, право використовувати місцеві природні ресурси та вирішувати на свій розсуд питання культури, освіти, мови, тощо. Тож ні з російською, ні з кримськотатарською мовами ніяких проблем у часи до окупації не було.
Однак усе це діє лише в межах Конституції. Згідно зі Статтею 137, сфери законодавства, оборони, зовнішньої політики, безпеки, юстиції та громадянства перебувають виключно в компетенції центральної влади — тобто Києва. Таким чином, Крим отримав дуже велику самостійність, проте залишився при цьому чітко вбудованим у структуру унітарної держави.
Багатьох українців, до речі, завжди хвилювало та цікавило це питання. Яким чином можлива автономна республіка в унітарній державі? Але насправді протиріч тут немає. Наприклад, та ж Іспанія є унітарною, але Каталонія, Країна Басків, Андалусія та деякі інші регіони мають значну ступінь автономії. І таких кейсів у світі багато.
Унітарна держава, відповідно до статті 2 Конституції України — це форма державного устрою, де вся територія керується з єдиного центру, де діє єдина система законів, податків, судова система, а всі адміністративно-територіальні одиниці не мають суверенітету або права на самовизначення. Вона є протилежністю федерації, де суб’єкти можуть мати власні конституції, закони, суди, а іноді навіть право на вихід зі складу держави.
Проте автономія в межах унітарної держави можлива, якщо вона не порушує головний принцип — відсутність суверенітету в регіону. Тобто автономія може мати розширене самоврядування, власні органи влади, певні повноваження у сфері культури, мови, освіти, економіки — але все це відбувається тільки в рамках Конституції і законів України. Жодна автономія не має права самостійно вирішувати зовнішньополітичні чи військові питання або змінювати свій статус без згоди парламенту України.
Автономний статус Кримського півострова — історичний і політичний компроміс. До 1945 року Крим мав статус автономії в складі РРФСР, зокрема, як національна автономія кримських татар (до їхньої депортації). У 1954 році, коли Крим передали Україні, він став Кримською областю. Але вже в 1991 році — після розвалу СРСР — під тиском місцевих еліт та з огляду на складну етнополітичну ситуацію Київ пішов на відновлення автономного статусу.
Таким чином півострів став єдиною автономною республікою у складі України, однак без права на повністю незалежне політичне існування. Це автономія у сфері культурної, соціальної та навіть економічної політики, але не державності. Аналогічні форми автономій існують, наприклад, у Данії, Італії, вже згаданій Іспанії, тощо. Але при цьому ці держави залишаються унітарними.
Історичний шлях до автономії: компроміс на межі
Питання статусу Криму в новітній українській історії стало одним із найбільш конфліктних. Вже в 1991 році, напередодні розпаду СРСР, у Криму активізувалися ідеї самостійності та сепаратизму. У січні 1991 року на референдумі більшість кримчан проголосували за відновлення Кримської АРСР у складі СРСР.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991-го ситуація лише загострилася. У Криму зростали проросійські настрої, починалися перші спроби від'єднання. У 1992 році Верховна Рада Криму проголосила декларацію про суверенітет. А в 1994-му на місцевих виборах переміг проросійський політик Юрій Мешков, який став самопроголошеним «президентом Криму» та почав готувати документи для вступу півострова до складу РФ.
Щоправда, тодішня Росія перебувала в абсолютно інших політичних, економічних та військових умовах, ніж зараз. Кремль епохи президента Бориса Єльцина був абсолютно не зацікавлений у поверненні Криму. Київ же в умовах посилення сепаратизму діяв рішуче: в 1995 році Верховна Рада скасувала кримську конституцію 1992 року та ліквідувала посаду президента АРК.
Проте остаточне оформлення статусу Криму відбулося лише у 1996 році під час прийняття Основного закону України. Саме тоді суперечки щодо рівня автономії вийшли на найвищий рівень.
Зокрема, частина кримських депутатів вимагала не просто особливого статусу, а майже федеративного: з правом укладати угоди, контролювати власні кордони, мати міжнародну суб’єктність, тощо. Водночас у парламенті точилися дебати щодо мови, освіти, природних ресурсів півострова, тощо.
Цей процес у інтерв'ю Українському радіо згадував колишній нардеп, один із творців Основного закону Ігор Юхновський. Зокрема, він розповідав, наскільки важко було працювати з кримськими народними обранцями.
«Вони хотіли автономії, хоча і так мали багато автономії, бо мали свого президента. Я їм казав: що ви тут наполягаєте, ви і так маєте більше прав, ніж будь-яка автономія у складі російської республіки. Та вони все одно не погоджувалися. Кримська делегація «стала рогом», ми мусили їм поступитися, бо побачили, що інакше діла не буде. Так ми працювали десь до пів на шосту ранку. Тоді з’явився в парламенті Кучма і всі його дуже радо вітали. Після Кучми з'явився весь уряд, також всі заспані. У парламенті доповідав Михайло Сирота (екснардеп, один з авторів Конституції — ред.), на нього випало дуже велике навантаження, але він жертовно себе поводив, достойно і спокійно. І так, Конституцію ми прийняли», — згадував Ігор Юхновський.
А Віктор Мусіяка, який працював у той час заступником голови Верховної Ради і також був співавтором Конституції, розповідав про події 28 червня 1996 року наступним чином:
«Я тоді якраз святкував своє 50-річчя… Всі аргументи було озвучено. І тут я вже як сомнамбула вийшов на трибуну. Показую на годинник. Кажу: «Там вже сьома година ранку, а мені сьогодні 50 років. Всі, хто мене поважає, будь ласка, проголосуйте» — і вийшов з зали. За хвилину чую: зірвалися оплески. І відразу зрозумів: «Прорвались!».
Тож все-таки після складних дебатів «конституційної ночі» компроміс було знайдено. Автономна Республіка Крим отримала широкі культурні, адміністративні та соціально-економічні права, але залишилася в межах унітарної української держави.
Варто зазначити, що без голосування кримських депутатів ухвалити Конституцію було б неможливо. Тож остаточні 315 голосів «за» у ніч з 27 на 28 червня 1996 року стали можливими в тому числі завдяки голосам представників Криму, здобутим після інтенсивних переговорів. Це була ціна збереження єдності країни, до якої пізніше ще не раз доводилося повертатися.
Кримська сучасність: Конституція під окупацією
Після окупації Криму Росією у 2014 році Конституція України на півострові, очевидно, не діє. Росія ввела власну адміністративну систему, вивела українське законодавство з дії, запровадила рубль, розпочала паспортизацію населення, ввела нову систему управління — зокрема, ліквідувавши всі українські інституції. Скасовані школи з українською мовою навчання, переслідуються кримські татари, активісти та всі ті, хто не приймає окупацію.
Однак з точки зору міжнародного права та самої Конституції Крим залишається Автономною Республікою у складі України. Про це прямо зазначено в розділі X, який не зазнав змін навіть після 2014 року. Це — принципова позиція Києва: півострів вважається тимчасово окупованою територією, до якої має бути повернуто українське правосуддя, адміністрація, вибори, мова та всі належні інститути самоврядування.
У разі деокупації Криму Україна знову постане перед потребою осмислити його статус. Можливо, буде запропонована нова редакція Конституції або розділу про АРК — з урахуванням нових викликів, змін у міжнародному праві, необхідності правильної реінтеграції населення.
Уже нині існують дискусії щодо надання Криму нового особливого статусу, пропозиції щодо створення Кримськотатарської автономії, тощо. Самі ж кримські татари визнані світом як корінний народ півострова — при тому, що наразі вони там є етнічною меншістю.
Очевидно, що питання Криму залишиться одним з найделікатніших після завершення війни. І як колись у 1996 році, його розв’язання потребуватиме діалогу, широкої підтримки суспільства та уважного дотримання балансу — між справедливістю, повагою до власних громадян і національними інтересами.
Хоча сьогодні українська Конституція фізично не діє на півострові, її дух залишається живим — у боротьбі народу, у позиції міжнародної спільноти, у планах повернення Криму. День Конституції ж варто розглядати як нагадування про цінність кожного її рядка, що здобувався не лише голосуванням у сесійній залі, а й боротьбою за право бути частиною «ідеальної», омріяної України: незалежної, демократичної, правової і по-справжньому вільної.
