Дезертирство та СЗЧ (самовільне залишення частини) – фундаментальні проблеми Збройних сил України. Про це вже навіть пишуть західні медіа.
Так, нещодавно в The Guardian вийшов матеріал про «кризу дезертирства» в ЗСУ. Точна кількість дезертирів наразі невідома через об’єктивні причини військової таємниці. Однак, як пишуть журналісти, українська влада та командування ЗСУ визнають проблему та зазначають, що цифри є величезними. Самі ж солдати, які тікають з армії, розповідають про відсутність перспектив, хронічну втому та нерозуміння як власного майбутнього, так і майбутнього війни.
То яка ж наразі ситуація з дезертирством? Чому багато військових йдуть в СЗЧ або взагалі покидають лави ЗСУ? Що треба робити, аби виправити ситуацію? Яким, врешті, є міжнародний досвід боротьби з цим явищем? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із військовими розбирався в ситуації.
Дезертирство і СЗЧ: поточна ситуація
Для початку слід розібратися в дефініціях. Між СЗЧ та дезертирством є фундаментальна різниця, хоча сам процес абсолютно ідентичний: військовий залишає свою частину та покидає її в невідомому напрямку у тих чи інших цілях.
Ось від цілей якраз і залежить те, як кваліфікуватиметься цей вчинок. Якщо боєць залишив частину на деякий час, аби вирішити якісь особисті питання чи просто відпочити – це СЗЧ. За нього спершу йде адміністративна, і лише згодом кримінальна відповідальність. Та й то в умовах величезної кількості таких випадків військове керівництво пішло на поступки та обіцяє не карати у випадку, якщо боєць добровільно повернеться в частину.
Дезертирство ж – геть інша справа. Під цим розуміється залишення частини чи бойових позицій саме з метою припинення військової служби. За це передбачена кримінальна відповідальність – особливо в умовах воєнного стану.
Тобто коли боєць втікає на тиждень, аби провести час з родиною чи коханою дівчиною, після чого повертається – це СЗЧ. Коли ж військовий покидає частину з чітким розумінням, що воювати і служити він більше не хоче і не буде – це вже дезертирство.
Скільки зараз таких випадків станом на лютий 2025 року – достеменно невідомо. Однак станом на осінь-2024 Офіс генпрокурора відкрив близько 60 тисяч справ за СЗЧ та понад 30 тисяч – за дезертирство. Тобто навіть офіційно службу полишила кількість людей, співставна з 9-10 бригадами, чотирма дивізіями чи двома корпусами.
Проблема в тому, що це саме офіційні дані. Реально ж, як кажуть і військові, і експерти, кількість «відмовників» може бути вищою в 2-3 рази. Тобто може йтися про сотні тисяч бійців, які залишили частини. Найчастіше це насильно мобілізовані або ті військові, які служать вже багато років і банально втомилися, «вигоріли». Тобто в цьому контексті вже йдеться про кількість, співставну з 2-3 арміями (в сенсі назви військового об’єднання).
Виходить, що в Україні фактично існують паралельні збройні сили. Одна частина ЗСУ воює на фронті або служить в тилу. Інша ж, розміром в потенційно сотні тисяч осіб, так чи інакше покинула частини і перебуває невідомо де. Це дуже складна, важка і проблемна ситуація.
Чому бійці дезертують
Кожен випадок має розглядатися окремо, адже військовослужбовець може мати якісь власні причини покинути армію. Тим не менш, можна виділити п’ять основних факторів, які обумовлюють масове дезертирство.
- Довготривала війна без чіткого плану на майбутнє. Повномасштабні бойові дії високої інтенсивності тривають три роки, і на горизонті поки що не видно їхньої зупинки чи заморозки. Це впливає на морально-психологічний стан бійців: очікування не справджуються, фронт продовжує продавлюватися вглиб України, ресурси (перш за все людські) вичерпуються. Військові часто не бачать перспектив та завтрашнього дня, а бачать лише загибель побратимів та поступову втрату територій на фоні нездатності переломити ситуацію як у воєнному, так і в політичному плані.
- Відсутність демобілізації та чітких строків служби. Наші військові, на жаль, перетворилися ледь не на кріпосних, які пов’язані боргом служби до кінця життя. Закон про демобілізацію досі не ухвалений, хоча влада давно обіцяла це зробити. Це викликає різкі контрасти з більшістю армій світу, де військові завжди мають чіткий строк служби. Відсутність демобілізації також морально виснажує бійців, які починають думати, що армія є квитком в один кінець.
- Проблеми на фронті та падіння бойового духу. ЗС РФ перманентно наступають вже другий рік поспіль. Україна щомісячно втрачає сотні й сотні квадратних кілометрів територій. За 2024-й росіяни захопили понад 3600 квадратних кілометрів української землі. Зупинити ворога поки що не вдається, а недавні операції на кшталт нового наступу в Курській області наразі не мають великих успіхів.
- Внутрішні проблеми ЗСУ. ЗМІ, блогери, експерти та самі військовослужбовці все частіше кажуть про серйозні та хронічні виклики всередині ЗСУ. Побори, корупція, дідівщина, неуставні відносини та знущання над солдатами, бюрократичний хаос тощо – все це підриває нашу армію зсередини. Звичайно ж, таке відбувається не всюди. Однак ігнорувати подібні явища вже неможливо.
- Соціально-економічні фактори. Більшість українських бійців сьогодні – не добровольці, а примусово мобілізовані чоловіки середнього віку. У більшості з них в тилу залишилися родини, робота, тощо. Ці люди, які з самого початку не хотіли воювати, бачать серйозні проблеми, просідання економіки, внутрішні політичні чвари та корупційні скандали. Це підриває залишки довіри до держави і додатково стимулює покинути армію та повернутися в сім’ю навіть незаконним шляхом.
Що можна і треба зробити
Дезертирство в ЗСУ є не тільки військовою проблемою виключно для самих військових. Це соціальний та політичний виклик для всієї країни. І вирішувати його також слід у комплексі.
Звичайно ж, краще за все проблему б вирішили мирні переговори та зупинка війни. Адже майже ніхто не буде дезертирувати з армії, якщо бойові дії закінчаться, а мобілізацію припинять. Однак це поки що виглядає як ідеальний варіант, тоді як реалії геть інші.
Тож Україні варто вирішувати питання, звертаючи увагу на міжнародний досвід (про нього ми ще докладно напишемо) та внутрішні особливості. Ми не можемо дозволити собі репресивні методи часів СРСР (з розстрілами, загороджувальними загонами, директивами «Ни шагу назад!» тощо). Однак і для імплементації західних моделей потрібні серйозні інституційні зміни та великі обсяги фінансування, розтягнуті в часі. То що ж робити?
Перш за все, необхідно якомога скоріше ввести чіткі строки служби та ухвалити закон про демобілізацію. Військовий має знати, що він йде в армію не назавжди. Його будуть ротувати, а коли прийде час – його демобілізують, хай би що там не було. Навіть якщо строк служби становитиме 3-4 роки – це краще, аніж безстроковість. Врешті, навіть в армії Російської Імперії сотні років тому, ще в шевченківські часи, «в рекрути» забирали на 20-25 років. Це величезний, але все-таки конкретний термін. У нас же немає навіть цього – сотні років потому.
По-друге, слід створити ефективну систему соціальної підтримки військових. Це мають бути не тільки гідні виплати (200 тисяч гривень обіцяли бійцям на передку, але так і не зробили), а й програми відпочинку, реабілітації, психологічної допомоги тощо. Життя і здоров’я військового має стати пріоритетом, а не ресурсом для досягнення цілей.
По-третє, потрібна жорстка та безкомпромісна боротьба з корупцією в армії. Оборудки, приписки, несанкціоновані премії командирам, побори з солдатів тощо – все це має піти в небуття. Армія України – це армія європейської держави, а не військова організація з кастовою системою, де солдатський корпус є вічною жертвою офіцерів.
По-четверте, варто економічно та соціально підтримувати родини бійців. Не тільки сам військовий, а і його сім’я повинні відчувати комплексну та всебічну турботу держави, яку ця людина захищає. Рідні та близькі військових мають взагалі забути, що таке фінансові труднощі.
Нарешті, по-п’яте – можливо, потрібно проводити більш комплексну ідеологічну роботу з бійцями. Не варто думати, що тут йдеться про «промивку мізків пропагандою» - авжеж ні. Але військові мають чітко розуміти, чому вони воюють і за що, чому їхній щоденний подвиг та героїзм є настільки важливим для виживання країни та всіх, хто її населяє.
Можливо, вищенаведені ідеї виглядають як «за все хороше проти всього поганого», але в них немає нічого, що неможливо виконати. І починати треба навіть не зараз – це потрібно було зробити ще «позавчора».
Міжнародний досвід боротьби з дезертирством
Дезертирство завжди було серйозною проблемою для армій у воєнний час, і різні держави розробляли заходи для боротьби з ним. Як правило, вони були суворими – хоча й не завжди. Згадаємо найбільш відомі приклади.
- Загороджувальні загони у Червоній армії (СРСР, 1941–1945). Під час Другої світової війни Радянський Союз застосовував загороджувальні загони, які розміщувалися позаду військ і мали завдання стримувати відступаючих та дезертирів. Відомий наказ № 227 («Ні кроку назад!») передбачав суворе покарання за відступ без наказу, включно з розстрілом на місці.
- Польові суди Вермахту (1939–1945). Під час Другої світової війни німецький Вермахт жорстко карав дезертирів. Створювалися спеціальні військово-польові суди, які швидко розглядали справи і часто ухвалювали смертні вироки. Так було вбито десятки тисяч німецьких солдатів.
- Пропаганда та «батальйони штрафників» у США (1943–1945). Американські військові під час Другої світової війни активно використовували пропаганду, щоб мотивувати солдатів не залишати поле бою. Крім того, дезертирів могли відправляти у спеціальні штрафні підрозділи, де вони отримували шанс «спокутувати провину» на передовій.
- Французький досвід у Першу світову війну (1914–1918). Після масових бунтів у французькій армії в 1917 році (викликаних великими втратами та незадоволеністю командуванням) генерал Петен ввів систему жорсткого контролю. Дезертирів та заколотників судили військові трибунали, а багатьох розстрілювали. Однак Петен також застосовував тактику «пряника», поліпшивши умови для солдатів, що допомогло стабілізувати ситуацію.
Ці методи, хоч і були жорстокими, дозволяли арміям зберігати дисципліну та боєздатність у критичні моменти історії. Однак не тільки репресіями та стратами можна боротися з дезертирством – тим паче в наш час. Сучасні армії та армії ХХ століття використовували не лише покарання, а й різноманітні стимули для запобігання дезертирству та підвищення бойового духу.
- Підвищення платні та соціальні гарантії (США, Друга світова війна). Щоб мотивувати солдатів служити, уряд США запровадив Закон про права військовослужбовців (GI Bill). Він гарантував ветеранам фінансову підтримку, освіту та пільгові кредити на житло. Крім того, в американській армії під час війни впроваджували бойові надбавки за службу на передовій, що підвищувало фінансову мотивацію залишатися в строю.
- Нагороди та персональна слава (СРСР). Радянська армія активно використовувала нагороди та статусні привілеї. Наприклад, солдати, які відзначилися в боях, отримували ордени та медалі, що підвищувало їхній статус у суспільстві. Успішні командири та герої війни отримували житло, підвищення в званні та фінансові бонуси.
- Ротації та демобілізація (Велика Британія, світові війни). Британське військове командування використовувало систему «ротаційного повернення», коли солдати, які відслужили певний час на передовій, отримували право на довгу відпустку або навіть демобілізацію. Це створювало додаткову мотивацію залишатися в строю, знаючи, що після визначеного періоду боїв можна повернутися додому.
- Створення елітних підрозділів (Ізраїль). В Ізраїлі спеціальні частини, такі як «Саєрет Маткаль», забезпечують бійцям довічну повагу та кар’єрні можливості. І загалом служба в ЦАХАЛ вважається почесною, тоді як ухилення без поважних причин – ганьбою.
Думки бійців
Видання UA.News вирішило запитати, що самі військовослужбовці думають про проблеми дезертирства та СЗЧ. Хлопці попросили зберегти їм анонімність, тож ми не будемо називати ані їхні прізвища, ані вказувати військові частини. Однак всі троє опитаних бійців підтвердили наші тези: найчастіше люди втікають з армії або через особисті причини (від банальної втоми до сімейних проблем), або через те, що вони з самого початку не хотіли служити та були мобілізовані насильницькими методами.
Кулеметник Сергій служить в бригаді ЗСУ, яка зараз виконує задачі на Донецькому напрямку. 30-річний Сергій пішов добровольцем на самому початку війни, у лютому 2022 року. Вдома в рідному Харкові у нього залишилася молода дружина та новонароджена дитина.
«Я про дезертирство і СЗЧ не думаю. Однак інколи з’являються думки, що все це вже набридло і немає сил. Але я, мабуть на відміну від багатьох зараз, розумію за що воюю. Так, втома є, дуже сильна. Закон про демобілізацію я підтримую, він потрібен. Але я і розумію, чому його не ухвалюють. Ситуація складна… На фронті не надто думаєш про те, що там за закони приймають у Києві. Тут інша ситуація», - розповідає Сергій.
Він визнає: в його батальйоні є «відмовники» та «СЗЧшники». Назвати їхню точну кількість боєць відмовився. Однак каже, що це «досить багато народу».
«Нам іноді привозять людей, які взагалі не хотіли… Це не їхнє, вони не хочуть. Такі втікають, так. Я не знаю. Особисто мені такі побратими не потрібні. Але вирішує командування, ТЦК… Я просто виконую свою бойову задачу. Тих, хто біжить, я і розумію, і ні. У всіх свої проблеми. Це складно», - сказав Сергій.
Володимир, 55-річний шофер однієї з бригад на південному напрямку, також пішов добровольцем в березні 2022 року. Він сам безпосередньо не бере участь у бойових діях. Однак регулярно буває «на нулі», підвозить припаси, декілька разів вивозив поранених. Одного разу Володимир отримав поранення під час обстрілу – на щастя, легке. Вже за тиждень він повернувся в стрій.
«Так, авжеж я втомився. Всі втомилися. Я вже не те щоб молода людина. І ці обстріли, смерті… Це жахливо. Війна – це жахливо. Але мені легше, ніж багатьом мужикам… Я баранку кручу, я шофер. Я не ходжу в штурми, в піхоту… Пощастило. Хоча ризики все одно є, в тому році мене поранили… Дезертирувати я не буду. Але у нас чудовий командир, я регулярно ходжу у відпустки, ось недавно лише тиждень відпочивав у себе в селі, побачив жінку, доньку… Слава Богу, всі здорові. Тут багато залежить від місця служби, від командування», - так Володимир коментує проблему дезертирства.
На питання, чи багато дезертирів в його бригаді, шофер відповідати відмовився. Але лаконічно визнав, що «проблеми є».
32-річний штурмовик Євген – боєць одного з елітних спецпідрозділів. Він, як і два попередні герої, пішов на війну добровольцем, залишивши власний прибутковий бізнес – тату-салон. Євген має націоналістичні погляди та одразу обрав собі місце служби, де його ідеологічні вподобання розділяють та шанують.
«Проблем з відпочинком у нас майже немає. Ротують. Я на ротації зараз. Зброї і техніки достатньо. Дезертирів і СЗЧшників у нас також мізер. Приходять мотивовані. Чув, що в інших бригадах п**да, що зганяють з вулиць набраних… Це повна х**ня. У нас таких немає. Так не воюють», - емоційно розповідає Євген.
На питання, чи не втомився він від війни, боєць відповів лаконічно – «по**й». За його словами, ворог не втомився. Отже, і він буде триматися. Тим не менш, Євген визнає, що кількість вмотивованих військових у ЗСУ критично знизилася. І що дезертирство справді є проблемою – хоча особисто він на своєму місці служби с такими людьми «майже не стикався».
В якості підсумків можна зробити висновок, що проблема дійсно існує і вона масштабна. Це вимагає системного підходу з боку держави та суспільства. Військових зрозуміти можна, адже вони роками перебувають в пеклі війни. Однак настільки масове залишення армії – шлях в нікуди, і вживати заходи потрібно негайно, допоки не стало пізно.
Микита Трачук
