28 серпня вступив у силу указ президента Зеленського, який дозволив виїзд за кордон чоловікам віком від 18 до 22 років. Це стало знаковою подією в міграційній політиці України в умовах воєнного стану. Формально це рішення впроваджувалася для того, щоб молоді українці, навпаки, не покидали батьківщину, а залишались тут, знаючи, що ще роки після повноліття їхня мобільність не буде обмежена. Однак реакція суспільства, особливо цільової групи, виявилася швидкою та масштабною.
За даними The Telegraph, протягом лише двох місяців після послаблення правил країну покинули понад 100 тисяч молодих чоловіків цієї вікової категорії. Це надзвичайно значна кількість, враховуючи, що загальна оцінка чоловічої когорти 18-22 років в Україні становить, за експертними оцінками, максимум до 700 тисяч осіб. Хоча частина цих громадян згодом повернулася, не менше половини явно виїхали «з кінцями» — і якась кількість ще тільки планує виїзд. Сам факт такого стрімкого і масового відтоку засвідчує високий попит на еміграцію.
Цей феномен є важливим в контексті обговорення проблеми масового виїзду з точки зору аналізу глибинних системних чинників. Якщо війна є очевидною причиною, то постає питання: що, окрім прямої воєнної небезпеки, штовхає українців до такого кроку? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Виїзд та повернення: що каже соціологія
На перший погляд, соціологічні дані створюють картину високої національної єдності та патріотизму. Дослідження свідчать, що понад 60% українських біженців за кордоном (за даними ООН), висловлюють бажання повернутися додому. А серед населення, яке залишається в Україні, лише незначна частка — близько 11-12% — заявляє про намір емігрувати. Здавалося б, цифри демонструють повну синхронність: ті, хто виїхав, у більшості хочуть повернутися, а ті, хто залишився, переважно планують своє майбутнє вдома.
Проте до сучасної соціології все ж необхідно ставитися з високим рівнем критичності, особливо якщо дослідження проводиться всередині України. І справа не в тому, що соціологи банально брешуть — проблема глибша. В умовах тривалої травми війни, високої мілітаризації громадської свідомості та негласних самообмежень на публічну критику стану справ у державі, респонденти часто схильні давати не щирі, а соціально схвалювані відповіді. Це означає, що їхні тези можуть відображати не стільки справжні наміри, скільки патріотичні очікування суспільства — що, звісно, спотворює реальну картину.
Розрив між «деклараціями про наміри» та фактичними діями найкраще ілюструється практикою. Попри високий відсоток нібито бажаючих повернутися, все ті ж 5-6 мільйонів українців продовжують перебувати у країнах Європи, а кількість повернень, за винятком короткострокових візитів, залишається недостатньою для суттєвої зміни демографічного балансу.
Особливо це актуально сьогодні, коли в багатьох українських містах (включаючи навіть столицю) діють «драконівські» графіки відключень світла: до 14-16 годин на добу. В таких умовах ніхто або майже ніхто не стане повертатися — скоріше, лише зростуть тенденції на виїзд нових категорій громадян.
Таким чином, масовий виїзд десятків тисяч молодих чоловіків 18–22 років за короткий період слугує найпереконливішим доказом того, що справжній еміграційний потенціал значно вищий, ніж показують соціологічні опитування. Ця когорта українців проявила найбільшу чутливість до зміни правил, миттєво скориставшись «вікном можливостей».
Важливо також, що найвище бажання емігрувати фіксується саме серед найбільш мобільних та вразливих груп: серед бідних (20%) та серед молоді віком до 30-35 років (19%). Ці соціальні страти, які менше за інших зв'язані майном чи високими доходами на батьківщині, є найбільш чесним індикатором системного неблагополуччя, що робить їх рушійною силою все нових і нових хвиль міграції.
Що змушує українців тікати з України?
Безперечно, першочерговим і найбільш очевидним чинником, що спонукає громадян залишати країну, є питання безпеки, зумовлене війною. Проте крім безпосередньої загрози обстрілів і бойових дій на рішення про еміграцію впливає також комплекс вторинних, але не менш руйнівних системних чинників, які зводяться до повної відсутності передбачуваності та стабільності.
Одним із ключових «виштовхувальних» механізмів є постійне погіршення економічної ситуації. В Україні відбувається інтенсивне зростання цін практично на всі категорії товарів, тоді як темпи зростання заробітних плат та соціальних виплат, м'яко кажучи, за ними не встигають. Хоча в минулому році фіксувалося номінальне зростання зарплат приблизно на 9-11%, це є вимушеною реакцією на гострий дефіцит кваліфікованих кадрів, спричинений мобілізацією та міграцією. Водночас висока інфляція, яка у тому ж 2024 році тільки офіційно (!) зросла до 12%, повністю нівелює приріст доходів, роблячи українців біднішими у реальному вимірі.
Прогнози на середньострокову перспективу не дають надій на швидке покращення фінансового стану громадян. НБУ очікує різкого сповільнення темпів зростання реальної ЗП у 2025 році до мінімальних 3,8%. Загальне економічне відновлення також залишається повільним: зростання ВВП у другому кварталі 2025-го сповільнилося до 0,7% у річному вимірі.
Для амбітних і кваліфікованих громадян, особливо для молоді, відсутність структурного економічного зростання та довгострокової стабільності означає неможливість реалізації їхніх професійних амбіцій. Тож вони обирають зовнішні ринки праці, де ризики принаймні фінансово виправдані, а можливості для особистого, професійного і творчого розвитку є набагато ширшими.
Ще одним важливим фактором є об’єктивний тягар військово-правового режиму, який накладає численні обмеження на громадське життя та створює атмосферу постійного психологічного напруження. Воєнний стан унеможливлює проведення виборів та відновлення повноцінної політичної конкуренції. Хоча ці обмеження можуть бути юридично необхідними в умовах активних бойових дій, у довгостроковій перспективі це створює відчуття політичної стагнації та відсутності механізмів громадського впливу і контролю, що також посилює бажання виїхати.
Проте найбільший психологічний чинник для чоловіків призовного віку — це, авжеж, страх перед мобілізацією, особливо перед примусовими методами її проведення. В Україні існують чоловіки, які роками (!) не виходять на вулицю через страх бути насильно мобілізованими. Це перетворює життя на постійний стрес і «домашній самоарешт».
Соціологічні дані свідчать: близько 54% українців заявляють, що «ухилянтів» можна зрозуміти — мовляв, «ніхто не хоче помирати». Страх смерті чи каліцтва та занепокоєння через неналежну підготовку (що є значним чинником для майже половини чоловіків) переважають патріотичні заклики для значної частини суспільства. Життя в атмосфері, де особиста свобода та фізична безпека (навіть у тилу) перебувають під постійною загрозою, критично знижує якість цього самого життя, перетворюючи його на всього лише фізичне існування та мотивуючи частину громадян до пошуку більш безпечного середовища.
Соціально-психологічна ситуація також є дуже важкою. Мільйони людей травмовані війною, сотні тисяч пройшли через пекло бойових дій. Суспільство мілітаризоване та виснажене, що створює важкий соціальний клімат, у якому складно насолоджуватися життям та відновлювати психоемоційну рівновагу. Індикатором цього стану є позиція країни у світовому рейтингу щастя, де Україна цьогоріч посіла останнє місце в Європі. Цей показник, який вимірює суб'єктивну задоволеність життям, підтверджує, що колективний рівень психосоціального благополуччя є вкрай низьким.
Врешті, найбільш екзистенційним фактором міграції є демографія. В Україні вже зараз зафіксована найгірша демографічна ситуація у світі. Смертність перевищує народжуваність майже втричі. Ця криза прямо вказує на те, що люди бояться народжувати дітей, бо не бачать для них майбутнього. Втрата віри у здатність нації до біологічно-соціального самовідтворення надає легітимності індивідуальному вибору еміграції як спробі захисту власного продовження роду від довгострокової кризи та екзистенційної невизначеності.
Експертна думка
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік нагадує: виїжджають не лише молоді чоловіки, але й молоді дівчата. Тому ми не можемо говорити лише про від'їзд молоді з числа чоловіків — ми мусимо говорити загалом про від'їзд молоді з України.
«Це пов'язано, звичайно, передусім з війною. Для чоловіків це ризик бути мобілізованими. Але головна проблема в іншій площині. Передусім це відсутність впевненості в майбутньому, втрата цієї впевненості. Тобто молодь не може планувати своє життя. Це зменшення цивільних свобод, що стосується способу життя, того, як молодь хоче жити. Вона хоче отримувати вільний доступ до всіх надбань культури, цивілізації і технологій. Всієї цієї свободи для молодіжної реалізації через збіднення і радикалізацію українського суспільства зараз стало менше.
Мені розказують люди, які керують IT-кластерами, які пропонують дуже високі зарплати молоді — а вона все одно не хоче залишатися. Тому що вони кажуть, що немає хороших ресторанів, хороших дискотек, що є багато обмежень на різного роду інтелектуальний продукт, співпрацю, тощо. І молодь їде з України в тому числі для того, щоб отримати кращі соціально-економічні перспективи в суспільстві, яке більш стабільне, яке може дати все, що можливо в демократичному суспільстві», — розповідає Бортнік.
Експерт каже, що саме ці причини формують той факт, що наше молоде покоління часто втрачає свій зв'язок з Україною. А ще — не бачить власного позитивного майбутнього на батьківщині.
«Не забуваємо також, що молодим людям зробити такий крок простіше: у них попереду ще багато років життя, вони розуміють, що зможуть соціалізуватися в інших суспільствах, досягти там гідного місця. Їм нема чого втрачати: у них ще не настільки багато родинних зв'язків, вони не створили сім'ї, не мають великої кількості активів, будинків чи квартир… Це і провокує масовий відтік молоді. І якщо ми кажемо про людей старшого чи середнього покоління, то вони ще можуть повернутися в разі припинення війни. А от відсоток повернення молоді буде набагато нижчим у порівнянні з іншими групами суспільства», — впевнений Руслан Бортнік.
Резюмуючи, масові хвилі міграції українців не можуть пояснюватися виключно військовою агресією РФ. Це явище є «коктейлем» з багатьох критичних системних факторів. Війна, хоч і є каталізатором та основною причиною, лише посилює вже існуючі внутрішні проблеми.
Держава та пасіонарна, проактивна частина суспільства нерідко засуджують людей, які виїздять жити за кордон (і легально, і особливо нелегально), кваліфікуючи такі дії як ледь не зраду національних інтересів та громадянського обов'язку. Проте з індивідуальної, суто людської точки зору, ці рішення можна зрозуміти. Життя в людини одне, і якщо об’єктивні умови в країні не дозволяють гарантувати майбутнього для себе і своїх дітей, прагнення побудувати це саме майбутнє в іншому місці є природним інстинктом самозбереження.
Масовий відтік молоді є не лише втратою критично важливого людського капіталу, але й гострим сигналом державі: навіть військової перемоги буде недостатньо, щоб утримати людей та повернути біженців. Критично важливим є створення відповідних умов для життя. Інакше еміграційний потік набуде незворотного характеру, загрожуючи довгостроковому відновленню та національній життєздатності.
