Вимушений від'їзд мільйонів українців за кордон через війну та загальну невизначеність став однією з найгостріших проблем для країни. Це призвело до серйозної демографічної кризи, про яку експерти говорять все частіше. Вже сьогодні Україна перебуває у «демографічній безодні», і цей виклик стає дедалі загрозливішим для держави і майбутнього народу. А питання повернення бодай частини громадян додому перетворюється на фундаментальний виклик для уряду.
В цьому контексті нещодавно з’явилася інформація про те, що Кабмін нібито готує програму фінансового заохочення для громадян, які повернуться в Україну. Казали, що йдеться про «мільйонні виплати». Пізніше цю новину офіційно спростували – це важливий момент.
Але сама по собі ідея викликає як мінімум певну цікавість. Бо, власне, а чому б і ні? Хіба в нас такий великий вибір варіантів?
Чому виплати за повернення можуть стати хоча й морально суперечливою, але в цілому позитивною ініціативою саме з точку зору держави та чи є в цьому економічна доцільність? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами-економістами розбирався в питанні.
Демографія як ключова загроза
Війна та спричинена нею демографічна криза сьогодні є ключовою загрозою для фізичного існування українців. Так, не України як держави, а саме українців як її корінного населення. Адже держава може існувати далі, і хтось у ній буде жити. Головне питання – хто саме?
На жаль, історія знає чимало прикладів народів, які зникли, просто розчинившись у вирі її подій. Від шумерів чи ацтеків до величної Римської імперії чи імперії Майя – не те що окремі народи, а цілі цивілізації зникали, коли втрачали змогу відтворювати себе. Хто зараз пам’ятає мінойців чи Кхмерську імперію, окрім істориків, які вивчають давній світ? А колись це були великі народи та передові держави свого часу.
Україна сьогодні стикається з подібним викликом. Наразі ми маємо рекордний рівень смертності та антирекорд народжуваності за останні 300 (!) років. І це не чиясь особиста думка чи припущення, а дані Мінсоцполітики. Масова еміграція (мільйони й мільйони людей, які поїхали), рекордно низька народжуваність і така ж рекордна смертність, включаючи постійні загибелі на війні – все це створює ефект «демографічної прірви», вибратися з якої дуже складно, якщо взагалі можливо.
Важливо розуміти: втрата мільйонів громадян в Україні – не просто абстрактне зменшення кількості населення. Це втрата безцінного людського капіталу, втрата робочої сили, жінок репродуктивного віку, зниження рівня споживання, падіння податкових надходжень, тощо. Як наслідок – фактичне «обезкровлення» держави. Саме тому демографія є ключовою загрозою: бо без людей немає сенсу ні в державі, ні у війні за неї. Бо в такій логіці навіщо воювати за землю, на якій просто не залишиться її жителів?
Скільки коштуватиме програма повернення українців
У новині про виплати за повернення, яку згодом спростували, йшлося про суми в «мільйони гривень» для тих громадян, які вирішать знову приїхати жити до України. Уявімо, що кожен українець, який повернеться, отримає мільйон. Це приблизно $25 тисяч згідно з актуальним курсом НБУ.
Наскільки великою є ця сума – питання дискусійне. З одного боку, це не надто космічні гроші в світових масштабах. Але для багатьох українців це значні кошти, які змогли б сильно допомогти по життю.
Однак тут важливо інше: про це рідко задумуються, але держава вже вклала у кожного українця набагато більше. Освіта, медицина, соціальний захист, зарплати у державному секторі, тощо – за роки життя людини на неї витрачаються десятки, а інколи й сотні тисяч доларів. Якщо людина емігрує, ці вкладення втрачаються назавжди, наче їх ніколи й не було.
Тепер розглянемо ситуацію у масштабах країни. Якщо в Україну повернеться бодай мільйон осіб, це вже буде великою перемогою. В рамках гіпотетичної програми виплат це вимагатиме $25 мільярдів. Це величезна сума, але для порівняння: лише військові витрати України на 2025 рік перевищать $49 мільярдів. Також не забуваємо, що за роки війни Київ у тому чи іншому вигляді отримав сотні мільярдів від міжнародних партнерів.
Тож постає питання: якщо ми здатні знаходити колосальні кошти на війну і все, що з нею пов’язано, то чому б у майбутньому не знайти значно менші кошти, але вже для відновлення людського капіталу? Тобто на гарні, мирні цілі розвитку та посилення країни. Це може звучати утопічно, але якщо задуматися, нічого принципово неможливого і нездійсненного тут немає.
До того ж Україна в цьому плані не є якоюсь унікальною країною. Фінансове стимулювання повернення громадян на батьківщину – не нова ідея в світовій практиці. Інші держави вже реалізовували подібні програми.
Наприклад, Ізраїль з моменту свого заснування активно підтримував репатріацію («алію») євреїв з усього світу. Вони отримували фінансову допомогу, житло, податкові пільги, підтримку у працевлаштуванні та освіті, тощо. Це дозволило країні дуже швидко збільшити населення та зміцнити економіку.
Німеччина у 1990-х роках виплачувала компенсації етнічним німцям, які поверталися з пострадянських країн на свою історичну батьківщину. Такі країни, як Канада та Австралія також свого часу використовували фінансові стимули для залучення мігрантів, адже усвідомлювали, що люди – головна цінність держави. Аналогічні дії робив і Тайвань. Україна могла б адаптувати ці підходи до своїх умов.
Звісно, така потенційна програма вимагатиме значних коштів. Крім того, можливі зловживання: українці – народ хитромудрий, і є ризики, що окремі громадяни спеціально виїжджатимуть, аби потім повернутися й отримати гроші. Також варто розуміти, що значна частина суспільства може негативно сприйняти цю ініціативу, цілком справедливо вважаючи, що ці кошти варто спрямувати на інші потреби, а не повертати тих, хто поїхав добровільно і кого ніхто з країни силоміць не виганяв.
Однак потрібно усвідомлювати: навіть повні руїни можна відбудувати. А головне, що держава втрачає безповоротно – це люди. Якщо розглядати питання не емоційно, а прагматично (як це роблять уряди розвинених країн), то втрати від еміграції обчислюються в сотні мільярдів, а потенційно – у трильйони доларів. У такій ситуації заплатити десятки мільярдів, щоб повернути потенційні трильйони, видається розумною інвестицією, якщо керуватися банальним «методом калькулятора».
Думки експертів
Позиції економічних експертів в цьому питанні загалом досить скептичні. Зокрема, економіст Юрій Гаврилечко вважає, що тут «нема чого обговорювати».
«У нас регулярно з'являються повідомлення, фантастичність яких навіть не піддається сумніву ані з боку ЗМІ, ані з боку споживачів інформації. Це дуже прикро, але це наша реальність. Заява… про нібито підготовку урядової програми щодо виплати по мільйону гривень тим, хто повертатиметься з-за кордону до України після війни, дуже швидко поширилась і на неї досить оперативно відреагував... ні, не уряд, а Центр протидії дезінформації при РНБО, який взагалі не правочинний робити заяви від імені уряду. Відповідно, немає чого обговорювати, бо ми маємо справу із класичним варіантом багатостороннього хайпу на черговому «сферічному коні в вакуумі».
Щодо самого припущення, то воно просто безглузде, бо за кордоном перебуває 6-8 мільйонів українців, які виїхали звідси під час війни. Якщо кожному сплачувати по мільйону гривен, то на це знадобиться 6-8 трильйонів гривень! Це 3-4 держбюджети України! Грошей немає і не буде на таку програму. А якщо вони якимось дивом виникнуть, то ефективність їх використання через роздачу лише від'ємна, а наслідками може мати суцільний розбрат та розшарування суспільства», - резюмував Юрій Гаврилечко.
Кандидат економічних наук з 10-річним досвідом роботи в НБУ Вадим Сирота також не бачить в потенційному запровадженні такої програми економічної доцільності. На його думку, тут йдеться про популізм, не підкріплений реальними розрахунками.
«Я не бачу економічної доцільності в цьому. По-перше, грошей на це немає, це чистий популізм. По-друге — давайте дослідимо соціально-економічний масштаб проблеми. Зараз, за оцінками українських соціологів на листопад-2024, за кордоном перебуває 5,2 мільйона українців. З них 3,7 мільйона виїхали через західний кордон у країни ЄС. І в країнах-агресорах (РФ та Білорусь) десь 1,3 мільйона громадян. Всі забувають про тих людей, які перебувають у країнах-агресорах. Як їх повертати? Як з ними спілкуватися? Як вони впливатимуть на економіку? А це ж такі самі громадяни України, вони ними залишаються», - вказує експерт.
Сирота розповідає, що наразі існують чотири кластери мігрантів. З них планують повернутися додому менше половини.
«Десь 28% не рвуть зв'язки з Україною, більшість з них повернуться. Ще є десь 25% трудових мігрантів. Частина виїхала ще до війни. У них є економічні стимули залишатися і будувати кар'єру в іншій країні. Далі класичні біженці, 22% — це жінки і діти. Вони адаптуються і живуть в новому середовищі, вони більш схильні осісти за кордоном. І ще 26% — люди із зони бойових дій. Ця частина більш схильна повернутися додому. Ось така соціологія. Менше половини планують повертатися. Люди хочуть повертатися лише якщо буде безпека, робота та доступне житло. Безпека і робота в Україні — без коментарів. Купити квартиру також майже нереально в нинішніх умовах», - пояснює економіст.
Сирота вважає, що якби створили спеціальну програму, яка б адресно надавала кошти на придбання житла для тих, хто цього потребує – це була б інша справа. Але політика просто так «роздавати гроші» ні до чого не призведе.
«Мільйон гривень тут справи не виграє і якоюсь перевагою не стане. Ефективний стимул для повернення — це повна зміна суспільного середовища. Має бути довіра до держави, має бути організація життя в суспільстві. От якщо реальною турботою та змінами в держуправлінні держава доведе, що тут є проблиски здорового глузду, то люди почнуть повертатися. Така моя думка», - резюмував Вадим Сирота.
Підбиваючи підсумки, можна зробити наступне резюме: сьогодні така ініціатива здається утопічною, а для багатьох стовідсотково видаватиметься неприйнятною. Перед державою стоїть безліч викликів, і про серйозне фінансове стимулювання «повертанців» наразі не йдеться.
Проте якщо Україна прагне зберегти себе, вже зараз потрібно замислюватися над тим, як повернути хоча б якусь вагому частину своїх громадян. При цьому робити це необхідно не шляхом погроз чи санкцій, а через позитивні стимули.
Якими вони будуть – питання дискусійне. Але ясно одне: якщо держава не почне боротися за своїх громадян, у майбутньому вона втратить їх назавжди.
Микита Трачук
