Останнім часом у медіапросторі України знову активізувалася тема потенційної загрози з боку невизнаної «Придністровської Молдавської Республіки», або ж просто Придністров'я. 4 травня ціла низка видань опублікувала матеріали про термінове посилення оборони та будівництво додаткових укріплень на цій ділянці кордону. Повідомлялося також про зведення багаторівневої системи фортифікацій, інженерних загороджень та рокадних доріг для підвищення мобільності військ.
Варто зазначити, що це вже щонайменше четвертий-п'ятий подібний інформаційний сплеск лише за поточний рік. Подібні заяви робляться не тільки в експертному чи журналістському середовищі, але й навіть на рівні Офісу президента, що підкреслює їхню вагу.
Нам постійно нагадують: «ПМР» створює для України загрозу, і треба активніше укріплювати оборону на цьому напрямку. Але чи так це насправді? Що являє собою цей анклав сьогодні, звідки він взагалі взявся і чи дійсно крихітне Придністров'я здатне всерйоз загрожувати державі з мільйонною армією, загартованою у наймасштабніший війні сучасності? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Що таке «ПМР» і звідки вона взялася
Історія Придністров’я — це класичний приклад пострадянського «замороженого» конфлікту. І, як показує практика, цей варіант виявився далеко не найгіршим із можливих.
Після розпаду СРСР Молдова, як і багато інших республік, дуже важко переживала процес здобуття незалежності. На лівому березі Дністра, де історично проживало багато російськомовного населення, виник потужний сепаратистський рух, який виступав проти нового проєвропейського курсу Кишинева. Це призвело до збройного конфлікту в 1992 році, кульмінацією якого стала битва за місто Бендери.
У цій війні на боці сепаратистів воювали підрозділи 14-ї російської армії, а також добровольці з Росії — та, про що не прийнято згадувати сьогодні, з України. На боці невизнаної «ПМР» активно билися члени українських націоналістичних організацій, зокрема широку відомість тоді отримали бійці УНА-УНСО.
Це парадоксальний факт нашої історії, який доводить, що так, як зараз, було не завжди. Тоді, на початку 90-х, українські націоналісти воювали плечем до плеча з росіянами, розглядаючи Придністров'я як «слов'янський форпост» проти прорумунських настроїв у Молдові.
У Тирасполі (столиця «ПМР») на знак подяки навіть встановлено меморіальну дошку, де згадуються, зокрема, українські добровольці, які воювали на боці невизнаної республіки. Також встановлені пам'ятні знаки українському народові, який тоді допомагав «ПМР» гуманітарно, зокрема прийнявши майже 100 тисяч біженців. Офіційний Київ, хоч і дотримувався нейтралітету та не визнавав Придністров'я, насправді також не бажав посилення Румунії, яка, як тоді багатьом здавалося, могла поглинути Молдову, а тому de facto був на боці сепаратистів.
Результатом короткої, але кривавої війни стала поява нового квазідержавного утворення — «ПМР», яке стало своєрідним аналогом «ДНР/ЛНР», але на кілька десятиліть раніше. Відтоді регіон існує в режимі «замороженого конфлікту». Придністров'я цілком нормально співпрацює з «великою Молдовою», незважаючи на політичні розбіжності. Як гарант стабільності в регіоні залишився російський «миротворчий» контингент: на піку його чисельність сягала 15 тисяч, але сьогодні вона скоротилася приблизно в 10 разів.
Станом на 2026 рік «ПМР» — це не визнана жодною державою світу (навіть РФ) сепаратистська структура, щільно затиснута між Україною та Молдовою. Її площа — лише 4163 км², а населення, за різними оцінками, становить близько 400-450 тисяч осіб і продовжує скорочуватися. Це дуже бідна «сіра зона», заповідник радянських практик та символіки.
І, мабуть, найбільш іронічний та цікавий факт: понад чверть населення цього анклаву, тобто понад 100 тисяч людей, є громадянами України. Щобільше: громадянином України є навіть «президент ПМР» Вадим Красносельский, який має одеську прописку та паспорт України і неодноразово використовував його для перетину кордону.
Чи загрожує «ПМР» Україні?
Тепер до ключового питання: чи справді цей анклав несе реальну воєнну загрозу українській державі? Для відповіді достатньо поглянути на цифри та тверезо оцінити військовий, демографічний та економічний потенціал даного утворення.
По-перше, географія. «ПМР» — це невеликий клаптик землі, тонка смужка території, розтягнута з півночі на південь вздовж лівого берега Дністра. Її площа — трохи більше 4100 км². Для порівняння: площа однієї лише Київської області — понад 28 000 км², тобто в 7 разів більше. Придністровську територію можна наскрізь прострілити будь-якою артилерією, подекуди навіть звичайними мінометами.
По-друге, населення. Як вже зазначалося вище, це максимум 450 тисяч осіб, з яких значна частина — літні люди. За даними на 2024 рік, близько третини мешканців — пенсіонери, а молодь масово виїжджає з регіону в пошуках кращої долі. Важливо пам’ятати, що мінімум чверть з тих, хто залишився — це взагалі громадяни України, що ставить під великий сумнів їхню лояльність до гіпотетичної війни проти власної держави. Хоча, справедливості заради, понад 200 тисяч мешканців «ПМР» мають і російські паспорти.
По-третє, «армія». Збройні сили «ПМР» налічують близько 15 тисяч осіб, однак це здебільшого адміністративний персонал, резервісти та місцева міліція. Реально боєздатна компонента — це максимум 5-7,5 тисяч осіб, а кадрових військових, готових виконувати бойові завдання, налічується не більше 2-3 тисяч. Це, по суті, одна-півтори неповноцінні бригади, озброєні застарілою радянською технікою, яка майже не оновлювалася з початку 90-х. Жодного бойового досвіду ця «армія» з часів тієї самої війни 1992 року не має.
Нарешті, російська присутність. Так, у регіоні дійсно дислокується Оперативна група російських військ (ОГРВ). Але її чисельність — 1,5-1,7 тисяч бійців, або приблизно 3,5 батальйони. Вони мають мінімум важкої техніки і, що головне, абсолютно відрізані від Росії географічно. Жодного фізичного зв'язку з «великою землею» у них немає — ані сухопутного коридору, ані можливості безпечного повітряного сполучення. Їхній зв’язок із Росією — хіба що духовний та символічний.
Тепер поставимо просте питання: чи здатен цей карликовий клаптик землі з 3,5 батальйонами росіян, позбавлених постачання, та парою бригад місцевих збройних сил, які не воювали з 90-х років, створити реальну чи тим паче екзистенційну загрозу Україні? Країні, чия армія налічує близько мільйона людей, яка оснащена новітніми дронами, має колосальний бойовий досвід і здатна завдавати ударів високоточною зброєю на величезні відстані.
Відповідь доволі очевидна — звісно, ні. Сама постановка питання про «вторгнення» чи тим паче «окупацію територій» з боку «ПМР» є навіть не смішною, а просто абсурдною. Якщо Придністров'я спробує реально напасти на Україну — скоріше за все, невдовзі після цього це державне утворення припинить своє існування.
Так, цей напрямок абсолютно точно потребує підвищеної уваги та пильності, як і будь-яка аналогічна ділянка вітчизняного кордону під час війни. Розслаблятися та повністю «забивати» на придністровський напрямок ніяк не можна. Але всерйоз казати про можливість масштабних наступальних дій з боку «ПМР» означає повністю втратити відчуття реальності. У Тирасполі сидять місцеві «бариги», які тримаються за свою владу і бізнес, але аж ніяк не самогубці.
Навіщо нагнітається кейс «ПМР»
Якщо фундаментальної воєнної загрози немає, то чому ж інформаційний простір постійно нагадує українцям про небезпеку з боку цього анклаву? Мотивація тут, найімовірніше, комплексна і лежить у кількох площинах.
По-перше, це елемент інформаційної стратегії. Сучасна політика, на жаль, це торгівля страхом, а не надією чи образом майбутнього. Постійне нагадування, що ворог оточує нас з усіх боків, тримає суспільство в стані стресу і внутрішньої мобілізації. Це зручна технологія управління: згуртоване перед обличчям постійної загрози або «загрози» суспільство менш схильне до критики влади, критичного мислення і незручних питань, натомість більш лояльне до необхідності безкінечно «затягувати паски».
По-друге, не можна виключати і банальний комерційний інтерес окремих структур. Кожна новина про посилення оборони супроводжується повідомленнями про виділення значних коштів на будівництво фортифікацій, рокадних доріг та інших інженерних споруд. Оборонні бюджети — це завжди величезні гроші. На жаль, українські реалії свідчать, що на таких проєктах часто наживаються корупційним шляхом. Це може бути додатковим, хоч і неявним, стимулом для постійного обґрунтування необхідності все нових і нових робіт.
По-третє, потрібно визнати і об'єктивний фактор: «ПМР» справді є зоною підвищеної, хоча й не прямої, загрози. Це «сіра зона», де діють російські спецслужби, де може виготовлятися зброя, де є потенціал для диверсійної діяльності. Тримати поруч військовий контингент для прикриття кордону та додатково охороняти цей самий кордон — абсолютно логічний і необхідний захід безпеки. Питання лише в пропорційності реакції та в тому, як ця інформація подається суспільству.
Резюмуючи, постійне нагадування про «загрозу з боку ПМР» радше віддає політичною та інформаційною маніпуляцією, аніж відображає реальний воєнний баланс. Справжній потенціал цього сепаратистського анклаву сміховинно малий, щоб становити якусь серйозну загрозу для армії України. Однак цей наратив вигідний: він дозволяє тримати суспільство в тонусі, освоювати значні бюджетні кошти на «зміцнення оборони» та підтримувати образ «обложеної фортеці».
Втім, тверезий аналіз фактів показує, що Придністров'я — це не більше ніж бідна, деградуюча, не визнана ніким «сіра зона», яка потребує максимум підвищеної пильності прикордонників, але точно не істеричних публікацій у медіа.
