Про «Масандру» Микола Бойко говорить так, як згадують про велике кохання: із захопленням, гордістю і болем водночас.
Він керував легендарним виноробним підприємством понад три десятиліття, були злети, міжнародне визнання, державні нагороди, а після окупації Криму втратив справу всього свого життя. Сьогодні йому 79. Микола Костянтинович веде блог про вина і пам'ятає найменші деталі історій, які для інших давно стали архівом.
Півтори години у спогадах про президентів, колекційні вина і дипломатичні прийоми. Раз по раз виринала інша тема — «Масандра». Його «Масандра», бо там його вина, виноградники, там його успіх, там час, який не повернеться.
Можливо, тому наприкінці інтерв'ю він не поспішав прощатися.
— Запитуйте ще, — сказав Микола Костянтинович.
Насправді, не так йому хотілося говорити про вино, скільки ще трохи побути поруч із власною історією.
Про великі вина, політику і втрати, які залишаються з людиною назавжди, — в розмові з колишнім генеральним директором «Масандри» Миколою Бойко.
Що болить душі винороба
«Масандра» — це не лише головний завод, як багато хто звик думати. Це дев’ять радгоспів, розташованих уздовж узбережжя від Меганома до Фороса. Чорне море омиває наші угіддя протягом 186 кілометрів, і на цьому березі розкидані окремі клаптики землі — загалом 4000 унікальних ділянок. Ось усе це разом, цей живий організм, і є справжньою «Масандрою»: і лоза, і люди, і виробництво.
Моє ставлення до всього, що відбулося, вкрай болісне. Я просто не можу і не хочу розділяти «Масандру» і Крим. Цю землю і це підприємство можна було зробити справжньою світовою перлиною. Уже за моїх часів люди прагнули приїхати до нас, аби на власні очі побачити це диво. Навіть французи — визнані лідери та законодавці моди у виноробстві — щиро захоплювалися побаченим у наших підвалах. Тому неймовірно прикро, що нам не дали реалізувати весь цей грандіозний потенціал до кінця.
Я пропрацював у «Масандрі» 39 років, із них 28 років — на посаді генерального директора. Що таке генеральний директор у нашому випадку? Стосовно всіх дев’яти радгоспів я був генеральним, а безпосередньо на головному заводі — директором. Мені дорогі абсолютно всі ці 4 тисячі ділянок, дорогі всі люди, які там працювали, усі цехи та підрозділи. Мені миле все, тому я б не зміг зараз виокремити якесь одне конкретне місце.
Виноробства без виноградарства просто не існує, адже хорошого вина ніколи не буде без якісного винограду. Якби я мав можливість повернутися, мені було б цікаво побувати абсолютно всюди на наших виноградниках. На це знадобився б цілий місяць, далеко не один день. А якщо говорити про головний завод, то куди б я зараз не зайшов — чи на лінію розливу, чи в сувенірний цех, чи в колекційний підвал — усе це викликає всередині неймовірний трепет.
Таємниця старого дуба
Окреме місце в моєму серці займає бондарне виробництво, про яке пересічні люди зазвичай мало що знають. А дарма, адже в нашому ремеслі вважається, що вино створює саме дубова бочка. «Масандра» в цьому плані завжди була світовою класикою та унікальною школою. До нас фахівці спеціально приїздили подивитися, як майструють великі та маленькі бочки. Це надзвичайно важка, тонка і специфічна праця.
Часто приїздив Віктор Андрійович Ющенко. Під час одного з його візитів ми трохи відійшли від офіційного протоколу та узгодженої програми, і він раптом запитав: «А де ви робите бочки?». Це було зовсім поруч, і ми пішли в цех. Наші майстри якраз збирали величезні бочки, які у виноробстві називаються бутами. На початковому етапі збирання така бочка лежить горизонтально, і вона настільки колосальна за розмірами, що доросла людина може спокійно пройти крізь неї, навіть не згинаючи голови. Віктор Андрійович подивився на цю магію дерева, повернувся до мене і каже: «Миколо Костянтиновичу, знаєте, у своєму житті я хотів бути гончаром, бджолярем, бондарем, але тільки не президентом».
Взагалі у «Масандрі» на витримці перебувало приблизно 10 тисяч бочок різної місткості. Окрім створення нових, потрібно було щодня доглядати за старими. Зараз провідні винороби світу сходяться на думці, що саме стара бочка — це колосальна, незамінна цінність. Хоча донедавна було модно стверджувати, ніби якісне вино має витримуватися виключно в новій деревині. Це не так. Стара бочка дає вину неповторний характер, але вона потребує ретельного, майже ювелірного догляду. Іноді тріскається клепка, іноді деревина розсихається чи починає підтікати. У таких випадках бочку необхідно делікатно ремонтувати. Тому на підприємстві обов’язково мають бути унікальні фахівці, здатні чути і лікувати дерево. А таких майстрів сьогодні у світі, на жаль, катастрофічно бракує.
Коли помирає вино
Якщо трапляється так, що вино, припустимо, 1800-го якогось року виробництва, уже в пляшці, де й осад випав, і все наче як треба, але людина його куштує і каже, що воно на смак як оцет... Йому просто не пощастило. Вино — це живий організм. Воно може жити дуже довго (не кожне, звісно, але здатне), і з кожним роком лише примножує свої найкращі якості. Ці чесноти доходять свого піка, потім починається спад і вино, на жаль, рано чи пізно помирає.
Наприклад, домашні вина в тій же Абхазії чи Молдові зазвичай мають 9–11% міцності й не призначені для тривалого зберігання. Хоча винятки бувають скрізь. Здавалося б, сухе вино не має довго жити, але в масандрівській колекції лежить «Мускат білий» 1894 року. Це сухе вино, там досі є частинки чогось живого — це справжній феномен! Зазвичай білі сухі вина живуть 10–15 років, і їх треба випивати якомога швидше. Червоні в цьому плані тримаються краще, а вина з високим вмістом спирту й цукру спроможні жити надзвичайно довго.
У нашій колекції є унікальний «Херес-де-ла-Фронтера» 1775 року. Якщо не брати до уваги візит Путіна та Берлусконі у 2015-му, то ми відкупорювали його у 2001 році, перед відправкою на аукціон Sotheby's. Вино було просто чудовим, йому тоді виповнилося 226 років, і воно все ще продовжувало розвиватися! В історії виноробства описують навіть 300-літні вина, які чудово збереглися. Мабуть, за межу 300 років переходити вже не варто, але це яскравий показник. Існує чітка закономірність: для тривалого життя вину потрібні так звані консервуючі речовини. Щойно їхня сумарна кількість сягає межі у 80 консервуючих одиниць — вино отримує здатність жити віками. Розрахунок простий: кожен 1% цукру у вині прирівнюється до 1 консервуючої одиниці, а 1% спирту за своєю стабільністю прирівнюється до 4,5 одиниць. Відтак, якщо вино має, припустимо, 18% цукру та 15% спирту, то після множення й додавання ми виходимо на показник понад 80 одиниць. За належного догляду це майже стовідсоткова гарантія, що вино житиме дуже довго.
Розлите в пляшки, вино зберігатиметься лише тоді, коли його закорковано якісним корком, пляшка лежить у горизонтальному положенні, аби ліг осад. Поруч не має бути джерел теплого повітря, а вологість повинна чітко контролюватися. Ми, винороби, у цьому плані трохи схиблені люди. Ми навіть кажемо, що там, де витримується вино, не можна голосно розмовляти, а боронь Боже сваритися!
Але звичайному покупцеві це нецікаво. У нього, на мій погляд, має бути простий принцип: «подобається — не подобається».
Слухайте свій космос
Якщо ж говорити більш прозаїчно, то винний ринок — переповнений і жорстокий. Попри всю поетику, романтику, вірші та пісні навколо вина, реальність сувора. У світі зазвичай виробляється на 20–25% більше вина, ніж людство здатне випити. Тому триває шалена конкуренція: як зробити так, щоб купили саме моє вино, а не вино сусіда?
Зробити свій продукт бодай трішки дешевшим, ніж у конкурента. Але ж сама скляна пляшка коштує грошей, а справжній якісний корок — євро, а то й два-три. Натомість тетрапак — найдешевший варіант. І от недосвідчений покупець приходить до магазину: перед очима миготять красиві етикетки та пляшки, а фінансові можливості в кишені не безмежні. Людина часто обирає те, що дешевше. Проте, навіть у картонних коробках часом можна знайти цілком достойне вино.
Як кажуть: «досвід — син помилок важких». Експериментуйте, куштуйте, нікого не слухайте, крім себе. Ви — частинка космосу, ви абсолютно індивідуальні й унікальні у світі зі своїми внутрішніми смаками. Може статися так, що вам вино припало до душі, а сусід бідкається: «Боже мій, що ти п’єш, це ж неможливо!» Прислухайтеся виключно до себе, до інших не треба. І мене теж не слухайте в цьому плані — бо якщо вам подобається, просто беріть і пийте.
Міф про порошкове вино
Знаєте, «порошкове вино» — це один із найбільших міфів. Навколо вина взагалі витає стільки легенд та упереджень — можна згадати хоча б історію, як Ісус Христос на весіллі робив вино з води. Що ж до порошкового вина, то, щиро кажучи, я не думаю, що така технологія взагалі існує в тому вигляді, як її уявляють. Щоб висушити вино до стану порошку, потрібно витратити колосальну кількість енергії та коштів. Порошкового вина як такого немає, бо це просто економічно невигідно — під таке виробництво довелося б створювати надто складне й дороге обладнання.
Найімовірніше, коли говорять про «порошкове вино», мають на увазі зовсім інше: беруть воду, додають спирт, барвники та ароматизатори й поєднують ці компоненти. Причому робиться це, щоб ви розуміли, не десь у напівпідвалі чи в гаражі. Це створюють на цілком офіційних винзаводах, де є хороші лабораторії, де сидять дипломовані фахівці й чаклують над тим, аби ця суміш вийшла більш-менш пристойною на смак. Хоча назвати це вином, звісно, не можна. Тому термін «порошкове» — це сильне перебільшення. Справжня проблема — це штучні комбінації спирту, води та хімічних добавок, ось про що варто вести розмову.
Що скаже печінка
Найбільше в нашій справі мене дратує звичайний фальсификат, коли відомий продукт намагаються підробити якимись прискореними, кустарними методами. Найпростіший елемент такої підробки — коли на звичайну сурогатну пляшку просто клеять етикетку з написом «Масандра». Були часи, коли на ринку частка фальшивої «Масандри» сягала 75–80%. Як її відрізнити? Знову ж таки, повернуся до своєї улюбленої тези: досвід — син помилок важких. Треба пробувати, порівнювати, вчитися відчувати різницю. Повірте мені, це надзвичайно захоплива справа, якій можна присвятити ціле життя. І щоб не «вбити» печінку, вино потрібно пити дуже повільно, потроху, невеликими дозами. Загальноприйнята норма — один, два або три бокали. Головне — неспішно, аби алкоголь устигав розщеплюватися, і печінка не зазнавала шоку.
«Артек» без вина та залізна завіса
Я взагалі згадаю історію, яка сягає корінням далеко в минуле. У 1937 році до Криму прийшов теплохід із дітьми-сиротами з Іспанії. Я у 1970 році починав працювати на півострові, то ще застав живих свідків тієї події. Вони розповідали дивовижні речі: дітей привезли, помили, підстригли, переодягли й привели до їдальні в «Артек». А вони сіли перед тарілками й не починають їсти. Чому? Бо на столі не було вина!
І це чиста правда: у Франції, Іспанії, Італії та багатьох інших країнах дітей привчають до винної культури з ранніх років. Вино там сприймається як невіддільна частина трапези, як звичайний продукт харчування.
Культура винопиття з Європи почала проникати й до нас. Це помітно хоча б у тому, що в Україні почали виготовляти значно більше сухого вина, ніж раніше. Проте ми все одно катастрофічно відстаємо. У виноробних країнах дітям змалечку прививають винну культуру. Ми ж у цьому плані робимо лише перші кроки. Напевно, далася взнаки залізна завіса. У нас далеко не всі взагалі знали, що таке якісне сухе вино. Натомість що таке самогон — знали практично всі.
Сокири проти лози
Партійні постанови 1985 року щодо боротьби із пияцтвом та алкоголізмом, втілилися масовим знищенням унікальних виноградників. Біля витоків цієї кампанії свого часу стояв відомий хірург Федір Григорович Углов, академік, авторитетна людина і ярий захисник здорового способу життя. Йому вдалося достукатися до найвищих ешелонів влади. Він мав на руках залізобетонну статистику. Углов аналізував рівень народжуваності та розумові здібності дітей і дійшов висновку, що в окремих радянських регіонах через алкоголь відбувалося фактичне виродження нації. Спираючись на ці дані, зміг пролобіювати радикальні рішення на самісінькій верхівці тогочасної влади.
Однак, виконання цих постанов набуло абсолютно потворного характеру. Кинулися завзято виконувати те, чого в текстах документів узагалі не було — рубати виноградники. А у тих трьох постановах жодного слова про те, щоб знищувати лозу, немає.
Страшні, жахливі часи були. У Молдові з 200 тисяч гектарів виноградників 80 тисяч просто пустили під сокири.
Каторжна праця
Ми в «Масандрі» довгий час навіть не розуміли, яке божевілля коїться навколо. Нам, на щастя, вдалося захистити і зберегти свої угіддя до єдиного куща. А відновлення — це колосальна праця. Щоб зберегти чи відродити певний сорт винограду, потрібно знайти еталонний кущ. На ньому відшукати найздоровішу, ідеальну лозу, з неї взяти одну-єдину бруньку, потім прищепити її на підщепу, виходити, виростити... Це філігранна, ювелірна робота, яка водночас є важкою, каторжною працею.
Я можу лише уявити, що коїлося в душах тих нещасних людей, яких озброювали сокирами й змушували власноруч вирубувати те, що вони створювали та плекали протягом усього свого життя. Це була направду жахлива картина.
Дорога до пекла вимощена благими намірами
Подібних кампаній у нашій історії було кілька. Але наймасштабнішою виявилася саме ця кампанія 1985 року. Як кажуть у Біблії: «Дорога до пекла вимощена благими намірами». Так і тут: наміри мали благородні — оздоровити націю. Спочатку навіть виглядало непогано, але згодом це обернулося розквітом підпільного самогоноваріння, отруєннями, сплеском наркоманії й катастрофічним ударом по економіці. Алкогольний ринок забезпечував близько 30–40% бюджету країни, і все це вмить рухнуло. У підсумку нічого хорошого ці постанови не принесли.
Дійшло до абсурду: закривали профільні навчальні заклади, припинили випуск винних пляшок та пакувальних матеріалів, виник цілий комплекс штучних проблем. Навіть назву всесоюзного Науково-дослідного інституту виноградарства і вина «Магарач» у Ялті соромливо змінили на щось на кшталт «Інститут продуктів переробки винограду». Науці перекрили фінансування.
Таємні залаштунки порятунку «Масандри»
Я тільки починав керувати у 1987-му, ці постанови якраз люто впроваджувалися в життя. Працювати було неймовірно важко. Якщо до цього ми були шанованими людьми — до нас на завод приїздили високі гості й казали: «Якщо ти даси мені бодай один ящик "Мускату білого Червоного каменя", я дістану для тебе все, що забажаєш — хоч чорну ікру, хоч "Пташине молоко"», — то після ухвалення закону ми вмить стали ізгоями в суспільстві.
І ось у тому ж 1987 році до нас на завод неочікувано приїхав Анатолій Іванович Лук’янов. На той момент він був секретарем ЦК КПРС, згодом став заступником Горбачова і останнім головою Президії Верховної Ради СРСР. Він прибув дивно — без жодного супроводу місцевих партійних чи радянських органів: лише він, дружина і лікар. Що мене вразило — він дивовижно тонко розбирався у винах. Без жодних мовних помилок вимовляв назви на кшталт «Хванчкара», «Напареулі», «Кіндзмараулі» тощо. Нам вдалося настільки детально ознайомити його з нашим скрутним становищем, що я прямо сказав: «Нас затискають, нам дозволяють випускати продукції не більше ніж 0,1% від норми, у нас величезні проблеми з реалізацією».
Після цього візиту я поїхав до Москви, виступив із доповіддю і повернувся з офіційним листом, де було чітко вказано: «Масандрі — бути. Масандрі — зберегти виноградники. Але Масандрі суворо забороняється перевиконувати плани». Завдяки цьому компромісу ми й вижили.
Ви, напевно, перші, кому я розповів про ці залаштунки, цього майже ніхто не знає.
Чортівня й піаніно Магомаєва
Щодо незвичайного, то я часто наводжу приклад, який стався ще до мого приходу на посаду. Легендарний баритон Муслім Магомаєв. У 1965 році, після повернення зі стажування в міланському «Ла Скала», його буквально на руках носили. Він приїхав на гастролі до Ялти, усі квитки в літній театр були розпродані, увечері мав відбутися його грандіозний концерт.
І от удень, перед виступом, його якось занесло до нас у «Масандру». Його там зустрів увесь наш колектив. Люди були в такому захваті, що просто на центральну площу заводу винесли піаніно! Магомаєв довго грав і співав під відкритим небом. Потім йому провели екскурсію, влаштували дегустацію... Зрештою все закінчилося тим, що надворі стемніло, і піаніно довелося занести всередину, до дегустаційної зали. Там він продовжував грати для масандрівців. Концерт у місті, звісно, зірвався, у театрі всі плакали від розпачу, а наші працівники були на сьомому небі від щастя.
Справжня чортівня почалася наступного дня. Коли робітники спробували винести те піаніно назад із дегустаційної зали, воно... не проходило в двері! Як вони примудрилися занести його туди напередодні ввечері — загадка. Мабуть, під дією емоцій та масандрівського вина у людей з’явилися якісь надприродні сили. Зрештою, щоб повернути інструмент, довелося повністю знімати дверні пройми й демонтувати бічне крило. Ось такий кумедний момент.
Портвейн для Богатикова
Згадую Юрія Йосиповича Богатикова, він виконував «Спят курганы тёмные». Ми з ним міцно товаришували, часто зустрічалися, і він залюбки співав у нас на заводі.
Одного разу я працював у себе в кабінеті, аж раптом він приїздить у гості. Поруч була порожня конференц-зала. Я кажу: «Юрію Йосиповичу, зачекайте буквально п’ять хвилин, я зараз звільнюся. А щоб вам не було нудно, ось, скуштуйте наш "Портвейн червоний Південнобережний" 1987 року».
Він на той час уже взагалі не вживав алкоголю, хоча в його житті були складні періоди, коли він пив надто багато. Але на той момент — тримався. Він узяв цей бокал, вийшов до зали, і звідти почулося його фірмове «ля-ля-ля» — почав розспівуватися. За кілька хвилин заходить до мене в кабінет приголомшений і каже: «Миколо, це якісь чудеса! Твій портвейн творить дива. Я оцю верхню ноту ніколи в житті не міг узяти, поки твого вина не пригубив!»
Як здивувати монарха
Незвичайних випадків було безліч. Наприклад, у серпні 2008 року ми приймали короля Швеції Карла XVI Густава та його дружину, королеву Сільвію. Він і досі править, дай Боже йому здоров’я, вручає Нобелівські премії. Зараз я про це згадую спокійно, але насправді, коли приїздять гості такого рівня, у тебе спина мокра від напруги. Ти постійно в стресі: що можна говорити, чого не можна... Неймовірно складно.
Ми знали протокол: коли король прилетів до Києва, президент подарував йому вино року його народження. Коли монарх прибув до Сімферополя, керівництво Криму знову вручило йому пляшку того ж самого року народження. Ми подумали: якщо він приїде в «Масандру» і ми знову презентуємо те саме — буде банально й неоригінально.
Йде екскурсія підвалами, потім дегустація. Треба сказати, що Карл XVI Густав — справжній аристократ, утілення величі, такий собі небожитель. І він був надзвичайно мовчазним. За весь час візиту вимовив буквально кілька речень. Його супроводжував чималий почет, але сам він виділявся своєю статністю та монументальним спокоєм.
Під час дегустації ми підходимо до одного із зразків. Я звертаюся до нього: «Ваша Величносте, а зараз спеціально для вас — вино 1976 року. Воно для вашої родини дуже пам’ятне». Король із королевою перезирнулися, здивовано знизали плечима, мовляв, а що ж тут такого? І тоді ми з посмішкою пояснили: «Саме цього року відбулося ваше королівське весілля». Вони зовсім забули про цей збіг, і їм було неймовірно приємно.
Хода роками народження: саміт у Мінську
Взагалі всі високі гості на заводі поводилися вкрай виховано, коректно й інтелігентно. Іноді навіть дивувався: коли бачиш їх на телеекранах чи політичних трибунах — це одні люди, а в невимушеній атмосфері винних підвалів — зовсім інші. Я бачив речі, про які нікому не розповідав досі.
У 2000 році в Мінську приймали саміт президентів СНД. Тоді з’їхалися одинадцять лідерів. Лукашенко радився з Леонідом Кучмою, як зробити цю зустріч пам’ятною. Він і підказав: «Звернися в Масандру». Коли нам зателефонували з Мінська, я запропонував: «Давайте під час офіційної вечері перед кожним президентом відкриємо колекційне вино саме його року народження».
З власного досвіду вже знав: жодна людина не залишиться байдужою, коли побачить пляшку вина, яка народилася з нею в один рік, закладалася в підвали, коли лідер робив свої перші кроки. Дуже символічно, можна красиво обіграти та презентувати.
Офіційна частина саміту завершилася, президентів запросили до невеликої зали, де були виставлені наші зразки. Мені організатори кажуть: «У вас рівно п’ять хвилин. Кортежі вже вишикувані, усе розписано по секундах, треба летіти в аеропорт». Я бідкаюся: «Як я встигну? Одинадцять президентів, одинадцять різних вин!».
Перший зразок ми відкрили для Путіна — «Столове червоне Алушта» 1952 року. Усе пройшло чітко. На той момент він був при владі всього кілька місяців. Йому все подобалося, навколо нього постійно крутилися люди, усі хотели цокнутися келихами. Через цей ажіотаж він навіть не зовсім слухав, що я йому розповідав про вино.
«Шляхетна сивина» Гейдара Алієва
Аж раптом до мене підходить Гейдар Алієв — президент Азербайджану, надзвичайно мудра, глибока людина. Він так хитро посміхається і киває в бік Путіна: «Слухайте, ну він же ще пацан, що ви від нього хочете? Ви краще моє вино знайдіть». А у нас наступний зразок: «Портвейн червоний Лівадія» 1923 року.
Алієв просто вкляк: «Як?! Це справді мій рік народження? Цьому вину вже майже 80 років, такого просто не може бути!». Потім він його скуштував. А я йому пояснюю: «Червоне колекційне вино з віком, під час багаторічної витримки в пляшці, поступово змінює колір і стає золотаво-бурштиновим. Це відбувається тому, що фарбувальні речовини з роками випадають в осад. Саме тому пляшку в колекції потрібно тримати суворо в одному горизонтальному положенні. Якщо її почати крутити чи збовтувати, осад підніметься, вино помутніє, а його смак спотвориться».
Я тоді наважився на жарт, кажу: «Гейдаре Алійовичу, ви ж у молодості теж, мабуть, були пекучим, чорнявим брюнетом, а зараз — поважний, сивий мудрець. Так само і це вино — воно з роками набуло шляхетної сивини». Він так щиро розсміявся!
Після цього все пішло як по маслу, для кожного президента відкривали його рік. Але що я хочу підкреслити: у тій залі, без краваток, ці люди виявлялися дивовижно простими в спілкуванні. Знаєте, почути в очі, що діючий керівник держави ще «пацан» порівняно з аксакалами політики — це дорогого коштує. Таке не часто побачиш.
Замість вина — шматок ковбаси
Другий момент був пов’язаний знову-таки з Гейдаром Алієвим. Була колись така міжнародна програма — ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Дітище Леоніда Кучми, він дуже хотів вибудовувати такі багатовекторні відносини.
І от у межах цього саміту ми знову зустрічаємося з лідерами країн. Цього разу це була виїзна дегустація просто в лісі. Ми виставили найкращі вина, чекаємо. Під’їжджає мікроавтобус, на якому вони всі разом пересувалися, і першим із дверей виходить Гейдар Алієв. Йде прямо до мене, упізнає і сміється: «О, знову ти зі своїм вином! Ти б краще шматок ковбаси нам залишив, ми вже цілий день голодні їздимо».
Ось такі вони люди в реальному житті. Це, мабуть, питання до психологів: що з ними взагалі відбувається, коли політики піднімаються на трибуни і стають отими офіційними «небожителями».
Депардьє «заплакав»
Це сталося приблизно в травні 2005 року. Телефонує мені наш президент Віктор Ющенко і каже: «До нас у гості приїздить Жерар Депардьє. Він такий зануда, такий хвалько. Постійно хвалиться, що знає про виноробство геть усе на світі. Давай ми його приймемо у тебе в "Масандрі", але так, щоб у нього повністю змінилося уявлення про наші вина. А ще краще — зроби так, щоб він розчулився, аж на коліна став».
Що вдієш, доручення президента — це серйозно, тож готуватися ми почали ретельно. Щоправда, сам Віктор Андрійович за своєю старою звичкою запізнився аж на п’ять годин. Нарешті гості приїхали: Віктор Андрійович із дружиною, з ними Жерар Депардьє, якого супроводжував професор-енолог, перекладач і чомусь дві довгоногі, дуже вродливі дівчини — не знаю, яка була їхня роль, але в компанії вони були присутні.
Оглянули наші підвали, виробництво, перейшли до дегустаційної зали. Почали, як належить за правилами, з білих сухих вин. Спочатку Депардьє поводився дуже зверхньо, дивився на мене буквально зверху вниз, попри те, що ми з ним приблизно одного зросту. Коли черга дійшла до червоних сухих, він неохоче визнав: «Ну так, тут непогані фруктові нотки, тут те, тут се... Але ви ж розумієте, ми у Франції звикли до іншого».
І от тоді, абсолютно неочікувано для нього, ми на контрасті відкрили колекційне вино року його народження — 1948-го. І тут француз почав помітно змінюватися в обличчі. Дивиться на мене вже зовсім по-іншому, на рівних. Він же як винороб чудово розуміє, що перед ним унікальний раритет, витримане старе вино, у якого зовсім інша ціна, інша філософія та статус. Він миттєво збагнув усю вагомість моменту. На тій дегустації — а я навмисно підібрав для нього п’ять подібних ексклюзивних зразків — ми відкривали пляшку за пляшкою.
Коли дійшли до фіналу, Жерар Депардьє був настільки розчулений і вражений, що не втримався і написав у нашій книзі почесних гостей неймовірно теплі, пам’ятні слова, які зберігаються і до сьогодні. Я був щиро радий, що ми виконали делікатне прохання президента і трохи збили пиху з цього поважного французького товариша. Після того випадку, здається, уже ніхто з іноземних гостей не намагався повчати нас, як робити вино.
Перлина колекції: «Херес-де-ла-Фронтера» 1775 року
Перлиною колекції «Масандри» та найстарішим вином, яке там зберігається (і я щиро сподіваюся, що воно досі перебуває в музейній частині), є легендарний «Херес-де-ла-Фронтера» 1775 року. Історія нашої пляшки дуже цікава. Свого часу король Іспанії передав кілька пляшок цього вина російській імператриці Катерині Другій — просто як жест поваги. Проте на той момент між Іспанією та Росією не було прямих дипломатичних відносин, тому подарунок передали через іспанського посла в Лондоні. А тогочасним послом Росії у Великій Британії був Семен Романович Воронцов. Чому я наголошую на цій деталі? Тому що до самої Катерини це вино так і не потрапило.
Зате від Семена Романовича воно згодом перейшло у спадок до його сина — Михайла Семеновича Воронцова. Це людина, яка надзвичайно багато зробила для розвитку Криму; саме в Алупці розташований його знаменитий Воронцовський палац. І вже звідти, з воронцовських підвалів, цей херес свого часу потрапив до нашої масандрівської колекції.
Це раритет світового значення. Був момент, коли до нас із Мадрида, з одного з іспанських університетів, спеціально приїздив професор. Він приїхав з однією метою — перевірити, чи правда, що в «Масандрі» зберігається «Херес-де-ла-Фронтера» 1775 року, адже в самій Іспанії цього вина вже давно не залишилося. Не знаю, які у нього були таємні наміри, але він на власні очі переконався, що вино існує, і що це абсолютна світова рідкість.
Херес на Sotheby's за 50 тисяч доларів
«Масандра», мабуть, єдине виноробне підприємство на пострадянському просторі, яке масштабно виставлялося на світових майданчиках: ми провели чотири аукціони на Sotheby's, два — на Christie's, два — на Bonhams, співпрацювали з нью-йоркським аукціонним домом Morrell & Company. Це робилося для того, аби легше було виходити на нові ринки та вибудовувати серйозний експорт. І це давало плоди: в окремі роки ми відправляли на експорт до 60–65% усієї нашої продукції.
Під час підготовки до третього аукціону у 2001 році до нас у підвали спустився провідний експерт із Sotheby's Стівен Моулд. На власні очі побачив цей херес 1775 року, зрадів як маленька дитина. Просив потримати в руках і сфотографуватися. А потім каже: «Слухай, а давай ми виставимо одну таку пляшку на Sotheby's?».
Наша колекція влаштована дуже мудро. Є недоторканна музейна частина — вона має залишатися незмінною, без жодних зазіхань чи можливості розкупорювання. А є певна кількість так званих комерційних пляшок: їх використовують для професійних дегустацій, аби винороби вчилися, а також їх можна продати, щоб заробити для підприємства гроші. Комерційний херес у нас був, але приймати таке рішення одноосібно мені було складно. Тому я звернувся напряму до президента, пояснив ситуацію і запитав, чи маємо ми право виставити одну пляшку на продаж. Він вислухав і дав добро.
Ми дуже акуратно, неймовірно дбайливо доставили цю пляшку до Лондона і продали її на аукціоні за 50 тисяч доларів. 50 тисяч доларів за одну-єдину пляшку!
Відкоркували історію за 35 рублів
І раптом у 2015 році, коли я вже там не працював, я дізнаюся з новин, що на заводі взяли й просто так відкупорили пляшку цього хересу 1775 року для Сільвіо Берлусконі та Путіна.
Я був просто приголомшений. Справжнє блюзнірство і кощунство! Гаразд, російський президент нічого не тямить у цих справах, але ж Берлусконі — він італієць, тонкий цінитель, знавець, естет. Італійці ж генетично чудово розбираються в таких речах! Як вони взагалі могли піти на таке? Мені важко сказати. У моєму розумінні це якесь дике, варварське, суто панське самодурство. Нове керівництво заводу вирішило похизуватися: «Та я тут цар, я все можу!». Але ж це державна власність, це надбання історії! Ти не маєш жодного морального чи юридичного права одноосібно брати й нищити такий раритет.
Це перша сторона питання. А є ще й друга — суто професійна. Під час будь-яких офіційних дегустацій найвищого рівня обов’язково має бути присутнім санітарний лікар. Він зобов’язаний особисто спробувати абсолютно всі вина, які подаватимуться на стіл гостям. Це залізна гарантія безпеки: лікар спробував, усе добре, можна наливати. А якщо раптом із гостем такого рангу щось трапиться? Якщо у нього, перепрошую, елементарно живіт заболить чи почнеться якась реакція? Хто за це відповідатиме? Мої вчителі, які все життя пропрацювали в «Масандрі», розповідали, що свого часу за такі речі доводилося відповідати головою.
Тому мені абсолютно незрозуміло: там же поруч стояв протокол, державна охорона, супровід... Як можна було взяти й запропонувати лідерам держав старезне вино, попередньо навіть не протестувавши його в лабораторії? Це ж повна безвідповідальність.
Ну і якщо повернутися до фінансів. З одного боку, ми продаємо таку пляшку на світовому аукціоні за 50 тисяч доларів, а з іншого боку — після візиту цих діячів її, якщо я не помиляюся, списали за бухгалтерським балансом за якихось там 35 рублів!
Я не розумію жодної дійової особи цього сорому: ні так званих господарів, які підлесливо запропонували відкоркувати унікальну пляшку, ні тих гостей, які спокійно її пили. Це пляшка Хересу належить не просто «Масандрі», а всьому світу. Дикуни, що скоїли злочин світового масштабу.
Секрет «церковного вина»: безпека та стерильність
«Масандра» не просто випускала кагор — вона випускала найкращий кагор у світі. Наш легендарний «Кагор Південнобережний» виготовлявся зі стовідсоткового сорту Сапераві. І я абсолютно свідомо та без зайвої скромності називаю його найкращим на білому світі.
Кагор як вино народився у Франції, у провінції Каор. Там це історично сухе, дуже густе, екстрактивне і щільно забарвлене червоне вино. Що цікаво, у самій Франції воно ніколи не користувалося шаленою популярністю. Але яким чином воно потрапило до нас і трансформувалося у класичне десертне, солодке кріплене вино?
Спеціалісти «Масандри» ще сто років тому почали глибоко вивчати це питання. Коли в Російській імперії за часів царату намагалися відтворити це вино для потреб духовенства, виявилося, що кустарні умільці готували його з чого завгодно — з чорниці, бузини, навіть із бурякового соку, аби лишень колір був насичено-червоним. Туди щедро сипали цукор. При цьому в професійному виноробстві взагалі немає такого офіційного терміну, як «церковне вино». Але історично так склалося, що священнослужителі приклали до цього свою руку.
У церковних обрядах, особливо під час таїнства Євхаристії (причастя), почали використовувати саме кагор. До певного часу це могло бути навіть сухе вино. Але згодом формат остаточно змістився у бік червоного, солодкого та міцного напою. І в цьому криється дуже прозаїчна, суто практична причина.
Для довгої черги прихожан священник використовує одну срібну ложечку, даючи кожному по краплі вина. Напій у чаші мав бути абсолютно стерильним, аби не розносити інфекції. А найкращим природним консервантом та гарантом стерильності є спирт і цукор. Тому еволюція кагору від сухого французького до солодкого десертного — це передусім питання банальної безпеки та здоров’я парафіян.
Як французи купували вино в «богом забутій» Масандрі
З цим вином пов’язаний ще один неймовірний епізод. Якось до нас у «Масандру» приїхала делегація французьких виноробів. Не йняли віри, що ми дійсно робимо кагор. Спробували наш «Кагор Південнобережний» і дійшли абсолютного захвату.
А то були серйозні фахівці з асоціації виробників сухого Каору. Уявіть: французи приїздять у якусь, з їхнього погляду, «богом забуту» кримську «Масандру» і купують у нас партію в 3000 пляшок десертного кагору! Це звучить як казка, але це реальний факт.
Згодом вони запросили нас до себе у Францію, аби ми навчили їх наших технологій. Навіть виготовили експериментальну партію за нашими рекомендаціями. У продаж тоді вийшов унікальний сувенірний набір: красива коробка з двома віконцями, в одному з яких стояв наш масандрівський кагор, а в іншому — їхній французький. Причому наш напій коштував удвічі дорожче за їхній! Вони таким чином за рахунок нашого авторитету підтягували власні продажі.
Але як тонко європейці вміють захищати інтереси свого внутрішнього виробника. Коли та перша експериментальна партія миттєво розійшлася, французькі винороби звернулися до своїх держорганів за дозволом закупити в «Масандрі» наступну партію. І їм... категорично відмовили. Знаєте, як аргументували? «Так, ви чудово заробите, "Масандра" теж отримає кошти. Але десь там, за пагорбом, умовний Жан чи П’єр через це не зможе продати стільки ж свого рідного французького вина. Наш ринок уже чітко поділений до останньої пляшки». Отак вони закрили лазівку, аби захистити свого фермера.
Візит голови дому Cartier: «Ваш кагор набагато кращий»
У квітні 2010 року наш виноробний завод відвідав голова дому Cartier Ален Домінік Перрен. Особисто прилетів на власному літаку до Сімферополя, а звідти добрався до нас.
До того, у 1990 році на аукціоні Sotheby's Ален придбав 400 пляшок «масандрівського» кагору «Аю-Даг» (попередня назва «Кагору Південнобережного»). Вино його вразило настільки, що половину колекції до нашої зустрічі він вже випив. А коли став власником замку у провінці Каор, та розчарувався у місцевому вині, Перрен приїхав до нас і каже: «Я все життя мріяв жити в замку, от нарешті купив собі старовинний замок Château de Lagrézette саме у провінції Каор. Я чув, що ви в "Масандрі" робите неймовірний кагор. А я маю таке життєве кредо: за що б я не брався, я повинен робити це найкраще у світі. Я приїхав особисто переконатися в якості вашого вина».
Разом із ним прилетіли два великі французькі енологи — Марсель Гігаль та Мішель Роланд (його, на жаль, уже немає серед живих). Дві доби ми з ними без вилазу сиділи в підвалах, дегустували, обговорювали тонкощі. Французи визнали: «Ваш кагор набагато кращий за наш, тут навіть порівнювати немає чого. Навчіть нас робити так само, ми готові поставити вам будь-яке найкраще європейське обладнання в обмін на технологію». На жаль, через тогочасні бюрократичні обмеження ми не змогли оформити це офіційно, але сама зустріч була надзвичайно показовою. Вона чітко продемонструвала різницю між їхнім сухим вином та нашим десертним шедевром.
Головний урок: поважайте себе
Чому я про це так детально розповідаю? В Україні чомусь досі живе оце рабське, сліпе поклоніння перед усім «закордонним». Не можна цього робити. В Україні виготовляють блискучі вина, прекрасні коньяки та чудове шампанське. На міжнародних зустрічах та конкурсах я на власні очі бачив, як високі експерти оцінювали нашу продукцію.
Ми просто розгубили ці позиції через безлад в економіці. Наше завдання тепер — зібрати все докупи і повернутися на колишній рівень. Але в жодному разі не треба прогинатися перед закордоном. Треба поважати себе.
Поезія та рутинна проза
Історій за роки моєї роботи накопичилося безліч, про це можна розмовляти нескінченно. Але я хочу покаятися. Усі ці зустрічі, президенти, прем’єр-міністри, королі — яскрава верхівка айсберга, така собі красива поезія. Насправді вона займала заледве 0,1% мого робочого часу. Усе інше — це важка, щоденна й рутинна проза життя.
Думки про те, де знайти якісну скляну пляшку, де закупити надійний корок, як вчасно та красиво надрукувати етикетку. Як прорахувати все так, щоб підприємство трималося на плаву, щоб люди вчасно отримували гідну зарплату, щоб стабільно працювала заводська їдальня, функціонував наш дитячий садок...
Ось ці приземлені побутові питання завжди були для мене найголовнішими на посаді директора. Тому не подумайте, наче прийом VIP-делегацій був моєю основною роботою. Мої головні обов'язки полягали в зовсім іншому.
Синдром відсутності забороненого плоду
Обивательські казки, ніби винороби з віком виліковуються від якоїсь уявної залежності й взагалі перестають пити — повна нісенітниця. На головному заводі у нас працювало близько 450 людей, їхнє здоров’я ретельно моніторили, регулярно возили на обстеження в Інститут Сєченова. Ми детально вивчали цей феномен: у нас на виробництві взагалі не було алкоголіків. Усі люди пили вино, але алкоголізму не було.
Це так званий синдром відсутності забороненого плоду. Будь-який винороб чи звичайний робітник заводу знає: «Я можу спокійно підійти до бочки і випити». На виробництві навіть стояли спеціально відкриті бочки з вином, аби люди могли вгамувати спрагу і при цьому не порушували загальну технологію та герметичність інших ємностей. Коли немає заборони — зникає оце хворобливе, тваринне бажання напитися про запас.
Правда, коли починався сезон масової переробки винограду, ми залучали багато сезонних працівників з полів — трактористів, різноробів, — я часто спостерігав цікаву картину. Людина вперше в житті бачила величезну відкриту бочку з вином, де його тисячі літрів. У неї вмить вмикається зовсім інший підхід: вона підходить раз, другий, третій, десятий... і за годину вже падає з ніг. А кадровий масандрівський оператор перед зміною вип’є один келих, ну, можливо, ще один увечері перед виходом додому. Для нього це просто частина культури.
Рецепт від безсоння
Звісно ж, я також насолоджуюся вином. З віком, щоправда, наші смакові відчуття та рецептори змінюються, часто — навіть проти нашої волі. Був час, коли я легко міг пити солодкі десертні вина. Наприклад, наш легендарний «Мускат білий Червоного каменя» містить аж 23% цукру. Зараз пити таке вже важко. Тому зараз я обираю білі сухі вина. До речі, відкрию маленький секрет: пара келихів хорошого білого сухого вина за дві години до сну чудово замінюють будь-які аптечні пігулки від безсоння. Це перевірений і дуже приємний плюс.
А якщо говорити про вино і довголіття, то розкажу один унікальний випадок. У «Масандрі» довгий час працював Олександр Олександрович Єгоров — видатний винороб, який свого часу колосально багато зробив для розвитку грузинського, азербайджанського та кримського виноробства. Він прожив майже 95 років. І от у 90-річному віці Олександр Олександрович примудрився сильно застудитися. При цьому він усе одно потроху, щодня пригублював вино. Його занепокоєні домашні запросили додому такого ж досвідченого, поважного лікаря, який лікував Олександра Олександровича останні років сорок. Почали бідкатися лікареві: «Ну подивіться на нього, він же під час хвороби все одно п’є вино». Лікар уважно вислухав його легені, повернувся до родини і суворо каже: «У жодному разі...». Усі завмерли. А лікар після театральної паузи додає: «...у жодному разі не кидати!».
Кальвадос проти вина: що каже статистика
Сьогодні в інтернеті можна знайти стільки суперечливої інформації, що це часом викликає лише посмішку. Нещодавно читаю в одного блогера: «Зранку натщесерце обов’язково треба випити склянку теплої води — це запорука довголіття та здоров’я». Гортаю стрічку далі, а там інший «експерт» пише: «Боронь вас Боже пити теплу воду зранку, це смертельно небезпечно для шлунка!».
Тому на питання про вино краще відповідати не статтями з інтернету, а реальною статистикою виноробних регіонів. Подивіться на Францію, особливо на ті часи, коли транспортне сполучення було поганим — не було літаків, поїздів чи автобусів, і люди поколіннями жили локально в межах своїх провінцій.
Медики провели масштабне дослідження і виявили разючу річ: в областях, де традиційно п’ють сухе вино, люди живуть у середньому на 10 років довше, ніж у тих сусідніх регіонах, де історично віддають перевагу міцному кальвадосу. Ба більше, у виноробних сім’ях народжувалося по 5–6 здорових дітей, тоді як у шанувальників міцного спиртного — заледве одна-дві дитини.
Ці факти чітко доводять: для літнього віку помірне споживання хорошого вина є дуже сприятливим. Звісно, є затяті супротивники алкоголю, які за все життя принципово не пригубили жодної краплі й теж дожили до старості — таке теж буває. Але середня світова статистика невблаганна: жителі виноробних регіонів, які мають цю культуру з самого дитинства, живуть довше, вони набагато щасливіші, відкритіші та життєрадісніші. Це незаперечний плюс вина.
Хто плекає українську лозу
Зараз ми спостерігаємо поступове, але впевнене відродження українського виноробства. І дай Бог, щоб ми з кожним роком піднімалися все вище і вище, адже нам потрібно щонайменше повернутися на той високий рівень, який ми вже колись мали. Якщо говорити про сучасних великих і якісних вітчизняних виробників, то я виділив би, безумовно, компанію «Шабо» в Одеській області, а також унікальну виноробню «Колоніст» у тій же Одещині, яку заснував та очолює неймовірно відданий своїй справі Іван Васильович Плачков. Є хороші виноробні й на Закарпатті.
На превеликий жаль, на сьогодні ми не бачимо чіткої та системної державної політики, яка б декларувала, що виноробство потрібне Україні. Немає тієї фінансової та законодавчої підтримки, яка так необхідна галузі в ці жорстокі часи. Тому наше першочергове завдання сьогодні — бодай зберегти той унікальний потенціал, який ще залишився. І, звісно, щиро подякувати тим людям, які на чистому фанатизмі та безмежній відданості продовжують плекати українську лозу. У нас є прекрасні зразки вин, і дай Бог, щоб ця позитивна тенденція не зламалася. Дякую вам.
