Рівно тиждень тому, 28 листопада 2025 року, голова Офісу Президента Андрій Єрмак був звільнений з посади. Український політикум завмер в очікуванні, оскільки фігура і вплив очільника ОП були насправді дуже масштабними і подекуди навіть тотальними. Президент Володимир Зеленський незабаром оголосить про призначення нового очільника свого Офісу.
Зміна керівника президентської канцелярії — незалежно від її поточної назви (Адміністрація Президента, Секретаріат Президента чи Офіс Президента) — завжди була подією критичної важливості для держави. Формально посада голови ОП є суто адміністративною: управління апаратом, організаційна та паперова робота. Однак в українській політичній практиці, що усталилася ще за часів Леоніда Кучми, це крісло майже завжди перетворювалося на центр неформальної політичної влади, а людина на цій позиції ставала «сірим кардиналом» всієї системи.
Видання UA.News зібрало історії ТОП-8 найвідоміших та найвпливовіших голів президентської канцелярії, які формували українську політику в різні історичні періоди. Детальніше — в нашому матеріалі.
Євген Кушнарьов (1996–1998, президент Леонід Кучма)
Його призначення припало на важливий період становлення української державності, безпосередньо після ухвалення Конституції 1996 року та в момент, коли Кучма прагнув консолідувати свою владу. Кушнарьов був досвідченим керівником, який прийшов у Київ із потужним досвідом управління у Харкові.
Ключовим завданням Кушнарьова було перетворити президентський апарат, який до того залишався досить аморфною структурою, на ефективний, централізований орган, здатний не лише обробляти документи, а й адмініструвати виконання президентських указів на регіональному рівні. Його каденція заклала основи для трансформації АП з технічної канцелярії на потужний координуючий центр. Саме за його керівництва АП почала набувати інституційної ваги, виступаючи сполучною ланкою між президентом, Кабміном та регіональними політичними та бізнесовими елітами.
Володимир Литвин (1999–2002, президент Леонід Кучма)
Його прихід ознаменував початок нової фази — перехід АП до статусу головного політичного штабу в умовах наростаючої внутрішньої кризи. Це призначення відбулося після успішного переобрання Леоніда Кучми, і Литвин одразу став головною довіреною особою президента.
Каденція Литвина майже повністю збігалася з найгострішими політичними потрясіннями епохи Кучми, які розпочалися з «касетного скандалу» 2000 року і згодом переросли у масові протести «Україна без Кучми». В цій ситуації АП, очолювана Литвином, стала фактичним центром політичного виживання президента. Литвин керував усіма парламентськими маневрами, забезпечував лояльність уряду та контролював політичний діалог, намагаючись ізолювати Кучму від зовнішнього та внутрішнього тиску.
Він проявив себе як майстер політичної інтриги та апаратник, здатний утримувати владу навіть у стані перманентної кризи. Це також стало трампліном для подальшої парламентської кар'єри Литвина.
Віктор Медведчук (2002–2005, президент Леонід Кучма)
Період, коли Медведчук керував АП, можна вважати апогеєм спроб Кучми побудувати напівавторитарну, сильно централізовану систему управління. Медведчук прийшов на цю посаду, маючи значний політичний досвід, і використовував її для максимальної концентрації влади та контролю над усіма сферами життя.
Медведчук не просто керував апаратом президента. Він свідомо перетворив АП на політичний інструмент ідеологічного та інформаційного контролю. Його найодіознішою спадщиною стало впровадження системи так званих «темників». Це були детальні інструкції для телеканалів та інших медіа, які визначали, які теми висвітлювати, в якому тоні, кого критикувати, а кого ігнорувати.
Система «темників» стала ключовим елементом тотального контролю над українськими медіа. На жаль, ця ганебна практика не зникла й дотепер.
Віктор Балога (2006–2009, президент Віктор Ющенко)
Віктор Балога очолював Секретаріат Президента України (АП після епохи Кучми перейменували) у найскладніші часи каденції Ющенка. Перейменування було спробою президента дистанціюватися від корупційної та авторитарної спадщини «кучмізму» та Віктора Медведчука. Однак, незважаючи на зміну назви, СП під керівництвом Балоги зберегла і навіть посилила свій неформальний політичний вплив, перетворившись на епіцентр політичних інтриг.
Балога відомий як один з головних «розкольницьких» гравців у «помаранчевій» коаліції. Він активно сприяв політичній кризі, в тому числі через лобіювання та підтримку ініціатив щодо дострокового розпуску парламенту. Віктор Балога показав, що керівник президентської канцелярії може бути не лише виконавцем президентської волі, але й потужним автономним гравцем, який використовує апаратні ресурси для консолідації довкола власного політичного проєкту, яким у його випадку стала партія з символічною назвою «Єдиний Центр».
Його відставка у 2009 році була гучною та демонстративною. Балога публічно звинуватив Ющенка у некомпетентності, кумівстві, невиконанні передвиборчої програми та управлінні, заснованому на непотизмі замість професіоналізму. Політик заявив, що не бажає допомагати Ющенку балотуватися вдруге. Цей публічний демарш став потужним ударом по репутації голови держави напередодні виборів, які він згодом розгромно програв.
Сергій Льовочкін (2010–2014, президент Віктор Янукович)
Сергій Льовочкін перебував на чолі апарату майже весь період правління Віктора Януковича. Він вважався одним із головних архітекторів режиму, відповідальним за кадрове забезпечення «Сім'ї» та формування іміджу президента на міжнародній арені, хоча його вплив постійно балансував між різними кланами.
Роль Льовочкіна полягала у вмінні балансувати між конкуруючими олігархічними та політичними колами, включаючи впливові фінансово-промислові групи. Він досить ефективно утримував рівновагу у владі, перетворивши Адміністрацію Президента на своєрідний «брокерський центр», що управляв розподілом ресурсів, фінансових потоків та кадрових призначень. Льовочкін, схоже, бачив функцію Глави АП як головного посередника та координатора різних інтересів навколо президентської влади.
Його каденція перервалася в контексті Революції Гідності. Хоча ім'я Льовочкіна часто згадувалося у зв’язку з подіями, що призвели до розгону студентів на Євромайдані 30 листопада 2013 року, подальша відставка у січні 2014-го публічно подавалася як спроба дистанціюватися від радикальних дій режиму.
Апаратний вплив Льовочкіна був настільки значним, що звільення стало одним із перших публічних сигналів про те, що режим Януковича втрачає внутрішню єдність і контроль. Це, у свою чергу, безпосередньо призвело до подальшої ескалації протестів та остаточного краху четвертого президента України.
Борис Ложкін (2014–2016, президент Петро Порошенко)
Борис Ложкін став першим главою АП після обрання Петра Порошенка. До цього він був успішним медіамагнатом та засновником UMH Group, тож можна сказати, що новий очільник президентської адміністрації привніс у державне управління бізнес-підхід.
Призначення Ложкіна ознаменувало спробу трансформувати АП на штаб швидких реформ. Він фокусувався на впровадженні бізнес-методів в державний апарат з метою прискорення ключових перетворень. Під його керівництвом АП активно займалася питаннями дерегуляції, євроінтеграції, газової галузі, а також створенням нових антикорупційних та правоохоронних органів — з перемінним успіхом.
На відміну від багатьох попередників, його відставка у серпні 2016 року була доволі спокійною. Ложкін перейшов на іншу посаду, продовжуючи працювати як позаштатний радник Порошенка. Це був рідкісний випадок в історії України, коли впливовий голова президентської канцелярії залишив крісло не на тлі гучного скандалу чи політичної кризи.
Андрій Богдан (2019–2020, президент Володимир Зеленський)
Андрій Богдан став першим керівником новоствореного Офісу Президента (ОП), очоливши його у травні 2019-го. Він був однією з ключових фігур команди Володимира Зеленського, а також головним юридичним та політичним стратегом, який керував роботою монобільшості у парламенті та запуском так званого «турборежиму».
За часів Богдана Офіс швидко почав концентрувати владу на тлі загального піднесення після перемоги чинного президента. Сам Андрій Йосипович набув серйозного впливу, його діяльність вважалася невіддільною від діяльності самого Зеленського, а постійні «нашіптування» чогось голові держави перетворилися на мем. Однак каденція виявилася недовгою, і вже в лютому 2020-го внаслідок апаратної боротьби Богдан пішов з ОП, уступивши це місце Андрію Єрмаку.
Прощання було різким і гострим. Богдан звинуватив Зеленського у брехні, корупції, хаосі в країні та в багатьох інших подібних речах. Навіть через роки після звільнення екскерівник ОП періодично продовжував системно критикувати голову держави.
Андрій Єрмак (2020–2025, президент Володимир Зеленський)
Андрій Борисович Єрмак очолив Офіс Президента у лютому 2020 року і керував ним найдовше за час президентства Володимира Зеленського. За цей період він не лише успадкував, але й багаторазово посилив централізацію влади.
Каденція Єрмака остаточно легітимізувала ідею про те, що голова ОП є другою, а в деяких аспектах — навіть першою особою в державі, зважаючи на його безпрецедентний обсяг повноважень. Прощання президента та голови його Офісу також пройшло, м'яко кажучи, геть не ідеально. Детальніше про це UA.News писало у великому матеріалі, присвяченому Андрію Єрмаку.
Резюмуючи, аналіз каденцій восьми найвідоміших керівників президентської канцелярії — від Євгена Кушнарьова до Андрія Єрмака — чітко ілюструє еволюцію цієї інституції, незалежно від її назви (АП, СПУ чи ОП). Формально суто адміністративний апарат без особливих повноважень майже завжди незмінно перетворювався на потужний центр неформальної влади, ключовий осередок для управління кадрами, політичними інтригами та навіть зовнішніми відносинами.
Ця хронічна концентрація влади у руках однієї особи, яка користується лише особистою довірою президента, призводить до постійної внутрішньої напруги та політичної нестабільності. Україні конче необхідно вирішити цю проблему. Вплив керівника ОП потрібно або чітко інституалізувати, прямо прописавши його законні повноваження, або, що краще, суттєво обмежити.
Українська держава, згідно з положеннями Конституції, є парламентсько-президентською, а не «офісно-президентською», республікою. І про це необхідно пам'ятати всім акторам політичного процесу загалом та окремо кожному, хто в майбутньому обійме посаду керівника ОП.
