Кирило Тюрнєв — ветеран, оборонець Маріуполя та один із амбасадорів проєкту «Серце Азовсталі». Після важких боїв у Маріуполі пережив жахіття російського полону: побиття та катування. Як і решта його побратимів, повернувся з полону із пораненнями та тяжкими наслідками для здоров'я: виникли серйозні проблеми з ногою, його вага впала на 20 кілограмів, зникав зір.
Але Кирило знайшов у собі сили для реабілітації. Завдяки проєкту «Серце Азовсталі» пройшов оздоровчу програму: йому зробили операцію на нозі, повернули зір, надали психологічну підтримку.
Про необхідність підготовки суспільства до сприйняття ветеранів, практику «рівний— рівному» та непростий шлях реабілітації Кирило Тюрнєв розповів UA.News у кулуарах HR Wisdom Summit у Києві, де він брав участь у панельній дискусії про те, як ринку праці стати дружнім до ветеранів.
Про основні проблеми на початку працевлаштування
В Україні поки що не дуже активно беруть на роботу ветеранів. У моральному сенсі не всі готові працювати з ветеранами, багато хто лякається. Розуміють, що людина, яка повернулася з війни та полону, має свої вади: фізичні та емоційні. Але не треба нас боятися. Ми звичайні люди: так, у нас є певний досвід — ми виконували роботу, щоб ми та наші співвітчизники могли спокійно жити.
Суспільству вже треба готуватися до того, що після закінчення війни будуть скорочувати армію. Держава не зможе фінансувати таку кількість військових, як зараз. Треба усвідомлювати, що буде дуже багато ветеранів, яких треба забезпечити робочими місцями. Якщо держава вже зараз не почне до цього готуватися, то нас може чекати негативна практика, яка свого часу була у Сполучених Штатах Америки. Вони не були готові, коли багато хлопців почали повертатися з Іраку, Афганістану, а ще раніше — з В'єтнаму.
Про практику «рівний — рівному»
Складно, коли бійці провертаються з фронту і не мають елементарної підтримки, хоча б невеликої у допомоги у їхньому бажанні прилаштуватися до соціального життя, натомість суспільство просто від них відштовхується. За таких обставин ветерани починають нервувати від того, що їх не сприймає суспільство. А суспільство починає нервувати від того, що нервує ветеран. І починаються конфлікти.
Тому повинна бути поширена практика взаємодії «рівний — рівному». Тоді буде набагато легше як суспільству, так і ветеранам та всій державі. Люди, які пройшли бойові дії, звільнилися і стали ветеранами, є дуже мотивованими. Це треба брати за основу. Бо вони хочуть кращого для держави.
Їх треба залучати по максимуму. Оскільки саме ці люди здатні і вміють працювати. Вони витривалі, багато чого пройшли і зберігають свою витривалість. Навіть якщо ветеран має якусь ваду зі здоров'ям, він буде робити все можливе, щоб довести — «він може».
Це будуть найкращі працівники. Можливо, вони чогось не вміють, але швидко навчаються. Зараз будь-який військовий вміє користуватися багатьма видами нової техніки. І такі навички здобували у дуже короткий термін.
Роботодавцям не треба боятися брати на роботу ветеранів. Просто продемонструйте їм хоча б невелику підтримку, наприклад, якщо ветеран потребує якоїсь реабілітації — відпустіть на реабілітацію. Він повернеться і буде вдячний за те, що ви дали йому змогу покращити свій стан здоров'я. І це позитивно позначиться на продуктивності його роботи.
Фото: Кирило Тюрнєв на презентації поштової марки присвяченої захисникам Маріуполя
Про досвід адаптації військових навичок та антикризових рішень у сфері управління
Поширені історії колишніх військовослужбовців, які беручи на себе абсолютну відповідальність, досягали вершин, як у бойовому досвіді, так і цивільному житті, успішно керували проєктами. Це пояснюється тим, що військові здебільшого згуртовані, дисципліновані та професійні. Зазвичай вони знають, чого хочуть, цілеспрямовані, мають високу мотивацію і постійно рухаються до своєї мети, доки не реалізують її. Про це написано багато книжок, зокрема і у сфері бізнес-управління.
Розкажу на власному прикладі. Раніше я, окрім державної військової служби, спілкувався виключно російською мовою все своє життя. Коли повернувся з полону, то сказав собі: «Хочу розмовляти українською». Перший місяць було складно, я робив багато помилок, але не зважав на це. Вже через 2-3 місяці я почав розмовляти українською все краще й краще.
Тобто найважливіше для військового — поставити свою ціль. Потім досягаєш її і одразу рухаєшся до наступної. Ветерани з такими навичками можуть очолити будь-яку ланку управління, бути ефективними у різних сферах.
Фото: Кирило Тюрнєв під час HR Wisdom Summit у Києві
Про емоційне виснаження військових та що з цим робити
Емоційне вигорання у військовослужбовців — дуже поширена проблема. Багато залежить від того, як кому пощастило з їхніми частинами. Якщо не пощастило, то військовослужбовець просто відчуває себе непотрібним. На жаль, у нашій країні після звільнення, як правило, армія одразу забуває про військових. Про них пам'ятають лише побратими, з якими постійно спілкувалися та дружили. Потім у цивільному житті починаються емоційні проблеми. Хоча здебільшого всі думають, що буде легше після звільнення, але це не зовсім так.
Після завершення військової служби дуже сильно пригнічує саме бюрократія. Хоча наша країна прямує до цифровізації, але папірці як були раніше, так і залишаються у великій кількості. Щоб оформити пільгу, треба взяти 10-20-30 якихось довідок, виписок чи інших папірців. А військова людина звикла, що на службі достатньо написати рапорт. Натомість у цивільному житті ти стикаєшся з необхідністю самому отримувати величезну кількість довідок з різних інстанцій.
Якщо одразу не зустріти своїх побратимів або колектив, який буде добре сприймати та підтримувати, то колишнім бійцям дійсно іноді буває психологічно складно. Я кажу не про всіх військових. До речі, посттравматичні стани поширюються і на цивільних. Наприклад, одними з перших емоційно виснажуються саме психологи.
Загалом є багато програм психологічної підтримки. Важливо працювати з психологом, багато читати та вивчати цю тему — розвиватися. Особисто я б порадив розмовляти, не закриватися в собі, не лякатися, що тобі погано і важко. Розмовляйте з добрими знайомими, людьми у яких більш-менш щось вдається у цьому житті — і вам стане легше. Найголовніше, як-то кажуть, не мовчи. Якщо боляче — плач, кричи. Бо з досвіду у полоні скажу так: ті хлопці, які закривалися у собі — просто «їхали з глузду».
Фото: Кирило Тюрнєв під час бою боксера Олександра Усика у Лондоні
Про планування у житті та особистісне зростання
Зі свого досвіду скажу, що планувати дуже важливо і краще записувати, що ти запланував. Бо з пам'яттю, після пережитого у полоні, здебільшого погано. Тому краще записувати. Тоді й орієнтуватися буде легше: що зробив, а що не зробив. Я вже маю певне зростання як у психологічному стані, так і в моральному та фізичному. Я знаю, чого хочу, але розповідати не буду. Бо, як-то кажуть, щастя потребує тиші.
Загалом я користуюся певними методиками, порадами, отриманими раніше від свого психолога. Знаходжу у собі точки спокою. Я постійно цим користуюся і розповідаю про це своїм побратимам, посестрам та рідним людям. Бо психологічні проблеми через війну стосуються не тільки військових, а й цивільних. Цивільні також страждають.
Фото: Кирило Тюрнєв під час запису подкасту а рамках проєкту «Серце Азовсталі»
Про пошук ефективних рішень для інтеграції ветеранів у цивільне життя
Треба прискорюватися у цьому питання, бо ми вже втратили щонайменше рік, а роботи дуже багато. Хоча вже є певні напрацювання, ми переймаємо досвід у тих же Сполучених Штатів, вивчаємо помилки американців, щоб не повторювати їх. Це значно спрощує роботу над проєктами і практиками для ветеранів. Але втрачений час треба надолужувати. Дуже багато роботи, на жаль.
Це стосується і зайнятості та трудової діяльності. В Україні починають створювати і вже навіть працюють реабілітаційні центри, де є трудова практика. Тобто до програм реабілітації, окрім фізичних вправ та медичного обслуговування, входять й інші заняття та певні види діяльності. І це допомагає. Це дає такий «чарівний пинок», самомотивацію щось починати робити. Коли пересвідчуєся, що ти щось умієш і можеш, це дає додаткову впевненість. І це корисно не тільки для військових, а й для цивільних, які пережили якісь трагедії або втратили роботу, і не знають що робити далі.
Хоча суспільство поступово починає готуватися: багато ветеранських хабів, програм реабілітації та іншої допомоги. Але, на жаль, дуже складно з фінансуванням і держава сама це «не витягує».
Ветерани зазвичай дуже часто стикаються з проблемою «я нікому не потрібен». Тому дякую багатьом людям в Україні та за кордоном, які допомагають нам з реабілітацією, лікуванням, з якоюсь елементарною підтримкою. Не всі, але багато людей показують власним прикладом, що вони нас чекають і будуть підтримувати. І від цього стає трохи легше.
Читайте також:
Під тиском затяжного стресу: Лілія Дубас про нове у програмах підтримки ментального здоров’я
