Вчора, 14 травня, держава Ізраїль відзначила свій 78-й День незалежності. Це стало черговим нагадуванням та приводом поговорити про дивовижну та суперечливу долю країни, яка з'явилася на світ попри всі прогнози скептиків, вистояла у горнилі безперервних воєн — але попри все (чи навіть завдяки цьому) зуміла перетворитися на одну з найдинамічніших економік світу.
Історія Ізраїлю — це історія перманентної боротьби за фізичне виживання, що дивним чином поєднується з інтелектуальним та технологічним розвитком. Як країна, що не мала жодних природних ресурсів, крім людського капіталу, виграла майже всі війни, досягла ВВП у понад $610 мільярдів та увійшла до когорти світових лідерів за всіма можливими індексами розвитку? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
1948: проголошення незалежності в оточенні ворогів
Формально точкою відліку сучасного Ізраїлю став захід сонця 14 травня 1948 року. У Тель-Авіві Давид Бен-Ґуріон, перший прем'єр-міністр новоствореної країни, зачитав Декларацію незалежності. Це був акт політичної волі, відчаю та надії одночасно: через кілька годин британський мандат у Палестині мав офіційно завершитися, і нова держава залишалася сам на сам із арміями одразу п’яти (!) арабських країн. Вже на світанку 15 травня війська Єгипту, Сирії, Трансйорданії, Лівану та Іраку почали вторгнення. Те, що в ізраїльській історіографії називають Війною за незалежність, для арабського світу стало «Накбою» (Катастрофою) — трагедією, наслідки якої ми спостерігаємо й досі.
Перші місяці існування нової держави були хаотичними. Армія оборони Ізраїлю — ЦАХАЛ— створювалася буквально «на марші», об’єднуючи підпільні бойові сіоністські організації. Не вистачало навіть звичайної стрілецької зброї, не кажучи вже про важке озброєння. Перше перемир'я, нав’язане ООН, дозволило перегрупуватися та отримати зброю з Чехословаччини. Це стало вирішальним фактором.
До березня 1949 року війна завершилася низкою угод про припинення вогню. Ізраїль не просто вижив, а й розширив свою територію порівняно з планом ООН, хоча Єрусалим залишився розділеним між Ізраїлем та Йорданією. Ціна незалежності була надзвичайно високою: країна втратила близько 1% населення, але здобула те, чого не мала віками — реальний державний суверенітет.
Наступні півтора десятиліття минули під знаком постійних прикордонних сутичок, конфліктів та розбудови нації. Країна приймала сотні тисяч репатріантів: спочатку тих, хто вижив у Другій світовій в Європі, а згодом — цілі громади євреїв, вигнаних з арабських країн. Економіка була мілітаризованою та надзвичайно централізованою, діяла карткова система, тощо. Життя в Ізраїлі того часу було, м'яко кажучи, дуже невеселим. Але вже тоді закладався фундамент майбутнього технологічного стрибка.
1967-1973: Від «Шести днів» до «Судного дня»
Наступний період радикально змінив геополітичну карту регіону та саму психологію ізраїльського суспільства. В травні 1967 року Єгипет заблокував Тіранську протоку, вивів війська на Синай, а арабська коаліція готувалася завдати нового удару. У відповідь Ізраїль завдав блискавичного превентивного авіаудару, знищивши єгипетські ВПС просто на аеродромах. За шість днів ЦАХАЛ окупував Синайський півострів, Західний берег річки Йордан (включно зі Східним Єрусалимом), Голанські висоти та Сектор Газа. Це був тріумф — який, втім, породив небезпечну ейфорію та ілюзію всемогутності. Саме ці території — частину з яких ООН досі вважає окупованими — стали джерелом постійної напруги та дилеми, що переслідує Ізраїль донині.
Арабський світ не змирився з поразкою. 6 жовтня 1973 року, у священний день Йом Кіпур, коли більшість ізраїльтян постилися та перебували в синагогах, Єгипет та Сирія завдали потужного синхронного удару. Війна Судного дня стала найважчим військовим випробуванням з 1948 року.
Перші дні були катастрофою для Ізраїлю: лінію Бар-Лева на Синаї прорвали, на Голанських висотах сирійські танки ледь не вийшли на оперативний простір, тощо. Це був провал розвідки та політичного керівництва. Лише ціною неймовірних зусиль, величезних втрат та масованих поставок зброї зі США вдалося переломити хід бойових дій — зупинити сирійців на Голанах та оточити третю єгипетську армію на Синаї.
Хоча війна й завершилася військовою перемогою, в Ізраїлі її сприймали як національну травму. Вона коштувала життів тисяч солдатів і спричинила глибоку політичну кризу, яка призвела до відставки уряду Голди Меїр. Однак ця травма дала й несподіваний поштовх: саме в середині 1970-х почалося формування власного військово-промислового комплексу, щоб зменшити критичну залежність від іноземних постачань. Це рішення згодом відіграє ключову роль в економічному диві Ізраїля.
1980-1990-ті: економічне диво на руїнах інфляції
Регулярні війни виснажували економіку Ізрахля. Якщо у 1950-х та 1960-х роках країна демонструвала фантастичні темпи зростання ВВП (до 10% на рік!), то після війни 1973 року почалася стагнація. У першій половині 1980-х Ізраїль пережив гіперінфляцію, яка сягала 400% річних. Лише жорсткий план стабілізації 1985 року, що включав різку девальвацію та заморожування зарплат, врятував ситуацію. Це був момент істини, коли Ізраїль міг скотитися до стану «бананової республіки», але натомість обрав шлях важких, але прагматичних і, як показала практика, успішних реформ.
В успіху роль зіграли два ключових фактори. Перший — масова міграція початку 90-х: майже мільйон євреїв з колишнього СРСР, серед яких була величезна частка інженерів, лікарів, науковців, творчих діячів, тощо. Вони принесли з собою ґрунтовну освіту та потужний інтелектуальний потенціал, який збігся з потребою ринку. Другий фактор — державна програма розвитку венчурних інвестицій Yozma, яка на початку 90-х запропонувала податкові пільги іноземним фондам та співфінансування стартапів.
Саме в цей період зароджується той самий «хай-тек»: ізраїльтяни починають розробляти перші фаєрволи, системи VoIP, а згодом і компоненти для напівпровідників. Те, що здавалося неможливим для маленької країни колись, ставало реальністю на очах. Ізраїль почав перетворюватися з аграрно-індустріальної держави на державу з економікою нового типу: стартапи та інвестиції у високотехнологічне виробництво.
Ізраїль у XXI сторіччі: ера високих технологій та незагоєних конфліктів
Нове століття принесло новий тип загроз. Друга інтифада (повстання арабів) (2000-2005) розвіяла ілюзії про мирний розвиток та співіснування з Палестиною, з якою до цього часу так і не вдалося налагодити нормальних відносин. Згодом серія кривавих терактів у автобусах, кафе, на вулицях та дискотеках паралізувала країну. У 2006 році почалася Друга Ліванська війна проти «Хезболли», яка продемонструвала, що навіть найсильніша армія регіону може зав’язнути в асиметричному конфлікті. Далі були операції в Газі, ракетні обстріли півдня країни, створення системи «Залізний купол» та зміцнення кордонів, а згодом — нова війна, яка з перервами триває з 2023 року й дотепер.
Ізраїль ставав все більш мілітаризованою державою. Парадокс у тому, що навіть у найгарячіші роки безпека та економіка не просто співіснували — підживлювали одна одну. Військові потреби генерували попит на технології, які швидко знаходили також і цивільне застосування. Так системи кібербезпеки, дрони та прецизійне землеробство ставали статтями ізраїльського експорту. Станом на сьогодні Ізраїль інвестує у наукові дослідження та розробки майже 4,5% свого ВВП, що є одним із найвищих показників у світі. Кількість стартапів вимірюється тисячами, десятки ізраїльських компаній вже отримали статус «єдинорогів».
Цифри станом на 2025 рік вражають. Номінальний ВВП країни сягнув $610 мільярдів, що для держави з населенням менше 10 млн осіб є надзвичайно високим показником. ВВП на душу населення вперше в історії перетнув позначку у $60 тисяч, обігнавши за цим параметром такі країни, як Німеччина та Велика Британія. Мінімальна місячна заробітна плата у 2025 році склала 5880 шекелів, що еквівалентно приблизно $1600. Хоча висока вартість життя «з'їдає» значну частину доходів населення. В Індексі людського розвитку ООН Ізраїль посідає місце у вищому ешелоні, демонструючи показники на рівні з Францією, Італією та Іспанією.
Однак було б неправдою стверджувати, що всюди в країні виключно суцільні успіхи. Ізраїль стикається з величезним комплексом гострих проблем, які станом на 2026 рік лише загострюються.
По-перше, «вічна» війна з сусідами. Конфлікт із ХАМАС у Секторі Гази, який спалахнув із новою силою у 2023 році та триває (з перервами) дотепер, викликає в суспільстві дуже неоднозначну реакцію. На початку 2026 року поновилися бойові дії на північному фронті з ліванською «Хезболлою», що спричинило масову евакуацію цивільного населення. А пізніше, у лютому 2026 року, Ізраїль та США розпочали спільну військову операцію проти Ірану, що принесло в регіон ще більшу нестабільність. І це не кажучи вже про те, що такі війни коштують десятки мільярдів доларів, збільшують державний борг і призводять до зниження темпів зростання ВВП.
По-друге, величезні внутрішні соціально-економічні розколи. Суспільство поляризоване за етнічною (євреї проти арабської меншини), релігійною (світські проти ультраортодоксів) та політичною (прихильники та противники влади, тощо) ознаками. Судова реформа, спроба якої спричинила наймасовіші протести в історії країни, залишається незакритою точкою політичної напруги. Крім того, загальне здорожчання життя і брак доступного житла є хронічними подразниками для середнього класу.
По-третє, в країні, де хай-тек приносить мільярди доларів, існує значна частина населення, яка не інтегрована в цю економіку майже взагалі — зокрема, арабське населення та ультраортодоксальні євреї. Це створює довгострокову загрозу для стійкості самої державної моделі.
По-четверте, демографія. Ізраїль є унікальним прикладом в цілому дуже гарної демографії, особливо як для західного світу. Коефіцієнт народжуваності в країні складає до 3 дітей на жінку, що означає, що населення не тільки не скорочується, але й відчутно росте. От тільки проблема в тому, що найбільше дітей народжується якраз у арабських та ультраортодоксальних сім'ях, тоді як серед звичайних світських громадян показники значно нижчі. Араби можуть бути (геть не завжди, але нерідко!) абсолютно нелояльними до держави людьми. Як і, до речі, ультраортодоксальні євреї, які як мінімум не хочуть служити в ЦАХАЛі через свої релігійні погляди. Тож з роками Ізраїлю явно стане все складніше поповнювати армію, яка є однією з основ держави.
Підбиваючи підсумки, 78-й День незалежності Ізраїль зустрів не стільки фанфарами та салютами, скільки звичною для себе сумішшю тривоги та ділової активності. Це країна, яка фізично не може дозволити собі демобілізації чи тривалої депресії. Адже ще Голда Меїр сказала: песимізм — це та єдина розкіш, яку євреї собі дозволити не можуть.
Ізраїльська політична історія — це маятник, що розгойдується між екзистенційними загрозами та вражаючими злетами. Успіх Ізраїлю — це не диво в релігійному сенсі, а результат абсолютно прагматичної ставки на освіту, армійський досвід управління (той рідкісний випадок, коли це пішло на користь державі), міграцію «мізків» та безпрецедентну підтримку з боку діаспори та, до недавнього часу, всього західного світу.
В той же час Ізраїль — це країна, яка за 78 років так і не змогла визначитися з власними кордонами, остаточно помирится з усіма сусідами та особливо — остаточно розв'язати «палестинське питання», що продовжує отруювати як ізраїльське політичне життя, так і тотально руйнувати міжнародний імідж країни. Ось саме в цій дуальності — між інноваційним Тель-Авівом і палаючими кордонами — і полягає феномен сучасного Ізраїлю.
