Станом на 8 січня 2026 року Ісламська Республіка Іран (ІРІ) продовжує перебувати в епіцентрі масштабних протестів. Вулиці Тегерана, Ісфахана, Шираза, Мешхеда та багатьох інших міст заповнені демонстрантами, а збройні сутички стають звичним явищем. Ситуація розвивається стрімко: обурення, що починалося як локальне невдоволення малого бізнесу через фактичний колапс національної валюти, швидко трансформувалася у загальнонаціональний рух із радикальними політичними вимогами.
Нинішня криза — не випадковий збіг обставин, а закономірний результат багаторічного економічного зубожіння, тотальної соціальної несправедливості та втоми суспільства від архаїчних методів управління, які нав’язуються релігійними лідерами. Враховуючи динаміку подій, рівень насильства та безпрецедентну увагу з боку міжнародної спільноти, виникає потреба розібратися, у чому справжня причина цього вибуху, які історичні передумови призвели до нинішньої точки кипіння та чи здатні ці протести реально похитнути фундамент теократичного режиму аятол.
У чому суть нинішнього протистояння в Ірані та чого чекати надалі? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Анатомія протесту: від валютного обвалу до боїв з поліцією
Нова хвиля протестів захлиснула Іран наприкінці 2025 року та переросла у відкрите протистояння на початку 2026-го. Вона має чітко виражене економічне коріння, яке миттєво обросло радикальними політичними гаслами.
Безпосереднім тригером до виступів став катастрофічний обвал національної валюти — іранського ріала. Протягом грудня 2025 року курс на чорному ринку продемонстрував стрімке піке, впавши з позначки близько 817 тисяч ріалів за долар до приголомшливих 1,4-1,5 мільйона.
Першими на сполох забили представники традиційно впливового класу торговців з центрального міського ринку Тегерана. 28 грудня 2025 року продавці мобільних телефонів, побутової техніки та електроніки масово закрили свої крамниці та вийшли на вулиці, заявляючи про повну неможливість вести бізнес. Торговці аргументували свій протест тим, що курс змінюється ледь не щогодини, і товар, закуплений вранці за валюту, до вечора стає збитковим у ріаловому еквіваленті. Основною вимогою на початковому етапі було повернення валютного курсу до показників початку грудня та приведення офіційного банківського курсу у відповідність до реального стану справ на чорному ринку.
Реакція офіційного Тегерана спершу була незвично стриманою, що явно свідчило про певну розгубленість владної вертикалі. Президент Масуд Пезешкіан публічно визнав, що у народу є вагомі підстави для невдоволення економічною політикою, та закликав силові структури до стриманості. У спробі заспокоїти суспільство голова Центрального банку Мохаммад Реза Фарзін пішов у відставку, а уряд оголосив про проведення масштабних валютних інтервенцій. Проте ці заходи дали обмежений результат: курс ріала трохи зміцнився, та це було надто далеко від очікувань протестувальників.
Як наслідок, характер акцій кардинально змінився. До торговців приєдналися студенти, передусім представники Аміркабірського технологічного університету, який історично вважається осередком найбільш радикальних протестних рухів в Ірані. Саме з цього моменту економічні гасла відійшли на другий план перед політичними вимогами: демонстранти почали закликати до повного демонтажу чинного ладу, повалення режиму аятол та навіть відновлення монархії, що свідчить про глибоку деградацію легітимності ісламського республіканського ладу в очах молоді.
Географія протестів швидко розширилася за межі столиці, охопивши такі великі промислові, культурні та релігійні центри, як Ісфахан, Шираз, Мешхед, Керманшах, тощо. Ситуація стала особливо напруженою після заяви президента США Дональда Трампа, який попередив про готовність завдати удару по Ірану у разі застосування масового насильства проти мирних демонстрантів. Америка загалом уважно спостерігає за процесом і подає однозначні сигнали, що вона готова втрутитися.
Це додало протестувальникам впевненості, але водночас спонукало владу до посилення репресій. Станом на 8 січня 2026 року ЗМІ повідомляють про щонайменше 38 загиблих і понад 1200 арештованих. Хоча офіційна влада заперечує втрату контролю над містами, численні відеоматеріали фіксують озброєних демонстрантів на вулицях та забарикадовані відділення поліції, що вказує на можливий початок переходу протесту у фазу відкритого збройного повстання.
Прогресивне минуле vs архаїчне сьогодні: історичний контекст протестів
Для глибшого розуміння природи нинішніх протестів необхідно усвідомити масштаб історичного регресу, якого зазнав Іран після 1979 року. До Ісламської революції країна, попри авторитарний характер правління шаха Мохаммеда Рези Пехлеві, була все ж світською державою, яка демонструвала одні з найвищих темпів модернізації в регіоні. У 1960-х та 1970-х роках Іран називали «економічним тигром», який за своїми здобутками міг змагатися з Японією.
Відстала аграрна країна перетворилася на індустріальну державу з сучасною інфраструктурою. Жінки в дореволюційному Ірані мали право голосу, обіймали державні посади та користувалися захистом законів, які гарантували рівність у шлюбі, що було безпрецедентним для мусульманського світу того часу. Хоча режим шаха не був ідеальним — його критикували за серйозну корупцію та політичні репресії — іранське суспільство загалом було відкритим до світу, а також інтегрованим у глобальну культуру та економіку. Широко відомими стали фото іранських жінок до 1979 — модно, стильно і сучасно вдягнутих у країні, де ще не обов'язково носити хіджаб та молитися п'ять разів на день.
Ситуація кардинально змінилася після захоплення влади ісламськими радикалами на чолі з аятолою Хомейні у 1979 році. Новий режим нав’язав країні шаріат, що означало встановлення тоталітарної теократії, тобто влади релігійних діячів-проповідників — власне, аятол. Впроваджувалися жорсткі норми ісламу, які призвели до стрімкої архаїзації всіх сфер життя.
«Моральна поліція» стала інструментом терору, контролюючи одяг та поведінку громадян (перш за все жінок), а будь-яке інакомислення почало каратися як «ворожнеча проти Бога». Ідеологічна зацикленість на протистоянні з Заходом (перш за все Ізраїлем та США), а також експорті ісламської революції, призвела до ізоляції країни, санкцій та початку перманентної економічної кризи. Ресурси, які раніше йшли на розвиток, почали спрямовуватися на фінансування проксі-груп терористів по всьому Близькому Сходу, що в поєднанні з міжнародними обмеженнями виснажило економіку та майже знищило середній клас як явище. Обличчям та головним лідером революції став аятола Хомейні.
Сучасні події є логічним продовженням тривалого циклу народного опору, який не вщухає протягом десятиліть. Іранці протестують постійно, майже перманентно, раз на декілька років, незважаючи на те, що за це можна отримати смертну кару або просто бути вбитим на місці. Лише за останні 10 років це вже п'ята масштабна хвиля протестів, кожна з яких стає дедалі радикальнішою.
Нинішнє покоління іранців не має жодних ілюзій щодо можливості реформування режиму зсередини. Вони бачать у владі відсталу, економічно неефективну та корумповану еліту «старців» (верховному лідеру ІРІ аятолі Алі Хаменеї — 86 років, він керує державою з 1989 року), яка позбавляє їх майбутнього заради ідеологічних та релігійних догм минулого. Саме тому на мітингах у Тегерані та інших містах знову звучить безапеляційна фраза «смерть диктатору», спрямована особисто проти аятоли Хаменеї, який уособлює в собі цю архаїчну систему.
Важливо відзначити, що невдоволення охопило навіть традиційно лояльні до режиму верстви населення та регіони. Якщо раніше протестував переважно ліберальний міський клас, то зараз до руху приєдналися робітники, дрібні підприємці та мешканці релігійних центрів, таких як Кум.
Соціальна легітимність режиму впала до історичного мінімуму. Економічна криза 2025-2026 років, коли м'ясо та електрика стали предметами розкоші, а мільйони іранців офіційно визнані голодуючими, остаточно переконала маси, що теократія не здатна забезпечити навіть базове виживання. Поєднання релігійного гніту з абсолютною економічною безпорадністю створило вибухову суміш, яка штовхає людей на барикади навіть під загрозою розстрілів.
Чи є реальна загроза режиму аятол
Незважаючи на безпрецедентний масштаб нинішніх протестів, питання про те, чи призведуть вони до падіння режиму аятол, залишається відкритим. Головною слабкістю протестувальників залишається відсутність чіткої організації, єдиного визнаного лідера та структурованого плану дій. Це дозволяє силовому апарату Ісламської Республіки — Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) та парамілітарним формуванням «Басідж» (це такі іранські «тітушки») — застосовувати тактику точкових ударів, масових затримань та інформаційної блокади для поступового згасання протестної хвилі. Влада все ще контролює основні ресурси та силовий апарат, який залишається консолідованим навколо верховного лідера, усвідомлюючи, що падіння режиму означатиме для них фізичне знищення або тривалі тюремні терміни.
Однак є фактори, які роблять поточну ситуацію унікальною та вкрай небезпечною для Тегерана. Перш за все, це кардинальна зміна міжнародного контексту.
Президентство Дональда Трампа та його готовність до прямого військового втручання створюють нову реальність. Заяви про можливість нанесення авіаударів у разі розправи над демонстрантами та підтримка опозиції можуть надихнути тих іранців, які раніше вагалися, виходити їм на вулиці чи ні. Більше того, існує сценарій, за якого США можуть піти на пряму інтервенцію або надати масштабну допомогу зброєю повстанським групам, особливо курдським формуванням на кордоні з Іраком. Приклад нещодавніх рішучих дій США у Венесуелі проти режиму Мадуро сприймається в Тегерані як попереджувальний сигнал. Якщо протестувальникам вдасться утримати контроль над великими містами або територіями, це може стати приводом для створення паралельних органів влади, які отримають міжнародне визнання та військову підтримку Заходу.
З іншого боку, позиція Росії може стати рятівним кругом для іранських аятол. Москва, яка має тісні зв'язки з Тегераном у військовій та енергетичній сферах, зацікавлена у збереженні дружнього режиму як стратегічного союзника проти Заходу. Росія може надати допомогу у придушенні мітингів, ділячись технологіями кібербезпеки та методами розгону демонстрацій, або ж у критичний момент забезпечити евакуацію ключових фігур режиму до Москви, щоб дозволити їм уникнути їхнього самосуду на батьківщині. Такий сценарій аж геть не виглядає фантастичним.
Резюмуючи, на даний момент ситуація перебуває у динаміці. Режим робить ставку на жорсткі репресії та очікування, що протест виснажиться сам по собі через втому населення. Протестувальники ж явно сподіваються на подальший розкол всередині еліт та, можливо, активну підтримку ззовні. Найближчі тижні стануть вирішальними: або режим зможе вкотре втопити протест у крові, або світ стане свідком народження нового Ірану на руїнах теократичної диктатури.
