3 січня 2026 року США провели блискавичну «спеціальну військову операцію» проти Венесуели. Без попередження, без санкції ООН, без тривалих дипломатичних прелюдій, американці вторглися до суверенної держави. Втім, це було дуже обмежене вторгнення майже без наземної компоненти. Ключовою точкою ударів була венесуельська столиця Каракас, а головною ціллю — диктатор Ніколас Мадуро та його дружина, які прямо під час рейду США спали в своєму ліжку та ні про що не здогадувалися.
Операція, за повідомленнями Пентагону, тривала менше 40 хвилин. Того ж дня венесуельський диктатор уже перебував на одній з американських військових баз. Наразі він уже в Америці, де його очікує суд за наркоторгівлю, тероризм та інші злочини, що їх йому інкримінує американське правосуддя.
За різними даними, під час «СВО» США загинуло до 80 венесуельців. Серед американських сил втрат, як заявляється, немає. Це був не просто військовий рейд, а радикальний злом усіх неписаних правил міжнародних відносин після Холодної війни. Американці неодноразово вторгалися в різні держави, вели там війни, однак блискавичне викрадення президента — це щось новеньке. В XXI сторіччі такого ще не було.
В Україні ці новини багато хто сприйняв з оптимізмом щодо «нашого слона» Трампа. Цікаво, що робили це ті ж самі ЗМІ та канали, які раніше регулярно критикували президента США за його позицію щодо миру та Путіна. Підтримку діям США висловило МЗС та особисто президент Зеленський.
Через що українці радіють поваленню Мадуро і чому насправді нічого гарного для України та світу не трапилося? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Крах Мадуро: чому Україна це підтримує
Україна наприкінці четвертого року важкої війни з РФ сприйняла події у Каракасі не через призму норм міжнародного права, а крізь гостру лінзу власного досвіду. Ця радість обумовлена кривавими уроками та реаліями сучасної світової політики.
По-перше, Мадуро був не просто типовим латиноамериканським диктатором. Він був одним із найбільш лояльних союзників Кремля у регіоні, частиною того самого «багатополярного світу», який Путін намагається побудувати. Венесуельський режим відкрито дружить з Кремлем: військове співробітництво, інвестиції російських компаній у ключові галузі (з 2006 по 2017 роки ця сума склала понад $17 мільярдів прямих капіталовкладень та кредитів), політична підтримка на всіх міжнародних майданчиках, де Росія потребувала голосів, тощо.
Для українців, які щодня бачить російські ракети та дрони, виготовлені в тому числі за рахунок нафтодоларів, падіння Мадуро — це не абстракція. Це геополітичне ослаблення ключового ворога, символічний удар по самовпевненості «коаліції автократів». Тобто подія сприймається емоційно, як елемент глобальної конфронтації, коли будь-яке ослаблення табору супротивника викликає схвалення.
По-друге, режим Мадуро в очах українців був відверто малоприємним, а країна під його керівництвом — жахливим прикладом того, до чого може призвести безмежна влада тотально некомпетентної групи людей. Венесуела, що володіє найбільшими у світі запасами нафти, за два десятиліття «боліваріанської революції» доведена до стану абсолютної гуманітарної катастрофи. Гіперінфляція у тисячі відсотків знищила національну валюту, системна корупція та неефективне управління розвалили нафтовидобувну галузь, медична система функціонує з гострим дефіцитом ліків. Що казати, коли третина венесуельців взагалі недоїдає. Все це — наслідки правління режиму Мадуро і, до нього, Уго Чавеса (хоча останній був куди більш професійним лідером).
Не варто забувати також про широкий апарат насилля. Силові структури та озброєні проурядові угруповання «колектівос» (це такі собі венесуельські «тітушки») безжально придушували будь-які протести, відправляючи до в’язниць опозиціонерів і навіть вбиваючи їх просто на вулицях. Це була класична картина автократії, що гнобить власний народ. Тому політичний дискурс в Україні 3 січня був діаметрально протилежним до, наприклад, європейського, де переважали стривожені голоси про порушення суверенітету, чи латиноамериканського та китайського, де прямо казали про брутальне порушення всіх міжнародних норм.
В українських соціальних мережах, медіа та TG-каналах переважно домінував саркастичний, навіть злорадний тон. У багатьох виникло відчуття певної справедливості: країна-агресор втратила свого важливого союзника, а Україна, що страждає від агресії, отримала моральне задоволення. Це була, однак, суто емоційна, а не раціональна та правова оцінка, яка випливала з глибоких власних травм українського народу. А ще, на жаль, від небажання зайвий раз подумати та без емоцій подивитися на те, що насправді трапилося 3 січня 2026 року в Каракасі.
«СВО» у Венесуелі: чому радіти не варто
Мабуть, кожному з нас хотілося би жити в світі, де домінує сила права та зрозумілий, притомний світовий порядок. Саме такий світ, здавалося, будувався після 1945 року, коли закінчилася поки що наймасштабніша війна в історії людства. Сполучені Штати Америки були фундаментом та ключовим заінтересантом цього світу, де панує «порядок, заснований на правилах». А вся чи майже вся світова спільнота дуже несхвально ставилися до тих, хто намагався зруйнувати цю систему — наприклад, до путінської Росії.
Тож коли не хтось інший, а саме США наглядно демонструють, що на планеті не існує жодного права, окрім права сили, це виглядає відверто тривожно. Саме це ми бачимо у Венесуелі: всі забувають про силу права, залишаючи лише право сильного робити все, що йому заманеться, тому що він просто може — і крапка.
Відбувається черговий злам світового порядку, причому як його писаних, так і неписаних правил, на кшталт недоторканості президентів (вождів, лідерів, диктаторів, тощо) та їхніх сімей на суверенній території. Що б там не придумували в Кремлі, однак в реальності Україна жодного разу не намагалася всерйоз вбити російського автократа. Так само і Путін за майже чотири роки війни не намагався помітним чином ліквідувати українського президента — наприклад, шляхом демонстративного удару по ОП чи урядовому кварталу в цілому. Хоча варто зазначити, що українська сторона раніше заявляла про низку невдалих замахів на життя Володимира Зеленського.
Взагалі-то на операції на кшталт проведеної Штатами у Венесуелі потрібен мандат з боку ООН. Однак про що тут можна говорити, коли Трамп не отримав на це дозволу навіть з боку власного парламенту — Конгресу США. За це його вже критикують конгресмени. Це не «забув» або «не мав змоги» — це саме «не захотів». Це демонстративна зневага до правил і нехтування будь-якою, навіть формальною, законністю. І знову ж таки: з боку Америки як начебто гаранта світової законності та країни, яка живе по закону, все це виглядає відверто так собі.
Яким би неприємним та огидним диктатором не був Ніколас Мадуро (історія, втім, пам'ятає й куди гірших злочинців на посаді лідерів держав), якою б корумпованою і авторитарною не була Венесуела — вона жодним чином не загрожувала Штатам у військовому плані. Про це каже і опозиція, і звичайні громадяни Америки. Так, досить можливо, що без Мадуро венесуельцям житиметься краще — хоча й це далеко не стовідсотковий факт. Однак ніхто не видумав навіть примітивної ідеологічної конструкції про «допомогу венесуельському народові у встановленні демократії». Ні, Трамп прямо каже: нам потрібна венесуельська нафта. А також заявляє про те, що Штати «залишаться у Венесуелі» і будуть фактично нею керувати на певний період.
Взагалі-то це виглядає як заявка на окупацію. Хоча варто зазначити, що ситуація перебуває в динаміці, і нічого ще не закінчилося. Так, режим Мадуро позбавився ключового елементу конструкції — власне, самого Мадуро. Однак на цьому поки все. Боліваріанці-чавісти досі перебувають при владі, Венесуела не розвалилася, а віцепрезидентка країни публічно використовує дуже жорстку антиамериканську риторику (яку вона, втім, уже дещо пом'якшила, заявивши про необхідність діалогу з США). Режиму нанесли серйозний удар, та ознак миттєвого краху ми поки що не спостерігаємо. Тож перемога Трампа — гучна, медійна, яскрава, але поки що ситуативна.
Ключове ж у цій ситуації саме для українців — це те, що 3 січня Трамп зробив величезний подарунок усім диктаторам, реваншистам і паліям війни по всьому світу. І перш за все йдеться про Володимира Путіна. Яким чином США зможуть апелювати до міжнародного права, яке стоїть цілком на стороні України, якщо вони самі відверто його ігнорують?
Уявімо чергову «чудову телефонну розмову» Трампа і Путіна. Американський лідер знову намагатиметься переконати кремлівського диктатора припинити агресію. Але що йому відповість президент РФ після «СВО» у Венесуелі? Скоріше за все, приблизно наступне: «не заважай мені бомбити Київ, Дональде, бо ти сам нещодавно бомбив Каракас, а тепер погрожуєш зробити те саме з Кубою, Колумбією, Мексикою та навіть Гренландією. Я чотири роки не чіпав українську владу, всі на своїх місцях працюють — а ти викрав цілого президента іншої країни за півгодини. Ти кажеш, що це «доктрина Монро» і зона твоїх інтересів. Ну, а у мене «доктрина Путіна», і Україна — зона моїх інтересів. Тож дякую за дзвінок і всього найкращого!».
Буквально те ж саме, тільки в контексті Тайваню, цілком зможе сказати і Сі Цзіньпін. І Кім Чен Ин стосовно Південної Кореї. Список можна вести дуже довго.
Тобто Трамп абсолютно прямо заявляє: у нас є потужна держава і зона її абсолютного впливу та домінування, де ми будемо робити з країнами, які нам не подобаються, все, що вважатимемо за потрібне. Чим це відрізняється від Путіна, який точно так же назвав Україну «нацистським київським режимом», звинуватив її в «геноциді Донбасу» та оголосив «СВО»? Буквально нічим. Хіба що США як технологічно та військово передова держава спрацювали точково і швидко, а Путін «встряг» у довгу криваву бійню. Це різниця по формі і методах, але не по суті — хоча багато хто відмовляється подумати і зрозуміти цей простий факт.
Під час брифінгу в Білому домі, коментуючи успіх операції, Трамп буквально заявив: «те, що відбулося з Мадуро, може відбутися з ким завгодно». І це є ключовим уроком для всіх сусідів Америки. Куба, Колумбія, Бразилія та навіть Данія (острів Гренландія) — для всіх цих країн США з гіпотетичної загрози тепер перетворилися на абсолютно реальну. Це призведе до загострення відносин, зростання недовіри, мілітаризації та поляризації всього регіону.
Втім, коли Трамп казав, що «це може трапитися з будь-ким», він все-таки був не зовсім правий. Не «будь з ким», а «лише з тим, хто слабкий». А оскільки майже всі держави світу слабші за Америку, то аналогічні венесуельскому режими почнуть ще більше концентрувати владу, ще сильніше розбудовувати силові та військові вертикалі, ще більше подавляти опозицію. Це призведе до посилення, а не послаблення, латиноамериканських та всіх інших автократій.
Тож проблема геть не в Ніколасі Мадуро. Нікому, окрім наближених до режиму та певного ядра прихильників серед народних мас, немає жодної справи до долі чергового диктатора з Південної Америки. Він точно не той, за ким стануть сумувати. Проблема в тому, що світовий порядок і так розвалюється на шматки просто на очах. А США, як його нібито гарант, замість спроб скріпити та полагодити конструкцію просто добивають її — схоже, керуючись принципом «те, що вже мертве, померти не може».
Це є головним висновком з ситуації: не існує жодного міжнародного права, окрім права сильного робити те, що він хоче і може. Це перетворює наш спільний на всіх світ з простору співробітництва, торгівлі та діалогу на темний дрімучий ліс з хижаками, що полюють на всіх інших мешканців хащів. В такому світі складно розвиватися, дуже непросто будувати довгострокове партнерство, та й загалом в ньому не надто хочеться жити і ростити дітей.
І здавалося б, нічого нового. Ще Томас Гоббс писав про «війну всіх проти всіх». От тільки видатний політичний філософ забув додати, що в такій війні зрештою і програють абсолютно всі.
