У ніч на 18 грудня 2025 року мешканці як мінімум двох країни затамували подих, чекаючи на початок військового вторгнення США до Венесуели. Розвіддані, перекидання бойових порядків, ультимативні заяви з Вашингтона, інсайди відомих журналістів на кшталт Такера Карлсона — все вказувало на те, що конфлікт, який тлів усі останні місяці, ось-ось переросте у гарячу та відкриту фазу.
Проте ударів по Каракасу не відбулося. Натомість президент США Дональд Трамп виступив зі зверненням до нації, де вчергове розповів, який він чудовий лідер і як американцям з ним пощастило.
Втім, загальна ситуація залишається напруженою до крайності. Це ставить питання: а що насправді стоїть за цією безпрецедентною ескалацією між Сполученими Штатами та Венесуелою — країною, яка володіє найбільшими запасами нафти на планеті, але є однією з найбідніших у регіоні. Ця криза тягнеться десятиліттями, а в її центрі стоять дві ключові речі: багатство, яке не робить багатими, та ідеологія, що призвела до конфлікту та економічного колапсу.
То що ж відбувається навколо Венесуели і чи зважиться Трамп на початок власної «СВО» проти «злочинного каракаського режиму»? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Нафта і соціалізм: історичні корені конфлікту
Проблеми між Вашингтоном і Каракасом — це не випадковість чи якась примха Трампа останніх місяців, а закономірний результат багаторічного ідеологічного та економічного протистояння. З кінця 1990-х років Венесуела, під проводом харизматичного військового, революціонера, а згодом диктатора Уго Чавеса, обрала шлях «боліваріанського соціалізму XXI століття». Ця модель, що спирається на перерозподіл нафтових доходів на користь соціальних програм, з самого початку мала яскраво виражений антиамериканський та антиімперіалістичний характер.
Чавес, а згодом і його наступник Ніколас Мадуро, будували свою легітимність та нову венесуельську ідентичність на протиставленні «експлуататорській політиці янкі», звинувачуючи США у спробах повалити їхній режим через санкції, підтримку опозиції та навіть організацію державних переворотів. Такі ідеологічні погляди доволі популярні в Латинській Америці, тож більшість венесуельців радо їх розділили.
Парадокс сучасної Венесуели криється в її абсолютно неефективній економіці і загальній неефективності держави. Маючи найбільші запаси нафти у світі (!), що перевищують 300 мільярдів барелів, країна за останні десятиліття пережила глибоку соціально-економічну катастрофу. Гіперінфляція, масова бідність, хаотичне зростання рівню злочинності (в тому числі наркозлочинності), мільйони біженців у сусідні країни — все це стало наслідком корупції, неефективного управління нафтовою галуззю PDVSA та нищівних американських санкцій, спрямованих саме на цей ключовий сектор.
Як це часто буває, країна опинилися під дією так званого «ресурсного прокляття». Саме «чорне золото» стало головним яблуком розбрату та причиною більшості бід венесуельців.
У минулому американські корпорації активно працювали у Венесуелі. Однак процес націоналізації нафтового промислу при Уго Чавесі різко обмежив їхній доступ до цього ринку. З точки зору Вашингтона це було незаконне вилучення активів, по суті грабіж. З точки зору офіційного Каракаса — відновлення суверенного контролю над національними багатствами.
Сучасна ескалація: наркотрафік як casus belli?
На цей глибокий ґрунт загальної конфліктності та ворожнечі в останні місяці лягла й нова теза адміністрації Дональда Трампа. Президент США зробив серйозну заяву: Венесуела, на його думку, перетворилася на «наркодержаву», а президент Ніколас Мадуро нібито особисто (!) керує масштабним трафіком кокаїну та інших наркотиків до Сполучених Штатів. Ці звинувачення, які сам Мадуро категорично відкидає як «брехливі та абсурдні», стали основним публічним обґрунтуванням для посилення тиску на Каракас.
Тут варто пояснити, що Венесуела, як і вся Латинська Америка, дійсно є великим джерелом наркотрафіку. Виробництво, продаж і транзит кокаїну насправді є дуже популярним і розвиненим видом незаконного бізнесу. Купуючи цей порошок в майже будь-якій точці світу, з вірогідністю 90% можна бути впевненим, що його виготовили десь у латиноамериканських джунглях. Деякі місцеві взагалі жартують, що у таких країнах, як Венесуела чи не менш відома своїми наркобаронами Колумбія, кокаїн є головною статтею експорту та товаром національного значення.
Очевидно, що в настільки масштабній незаконній діяльності задіяні і правоохоронці, і представники політичної влади. Однак прямих доказів, що до організації наркотрафіку причетний особисто президент Венесуели, не існує.
Тим не менш, Трамп відкрито закликав Мадуро піти у відставку, а коли той очікувано відмовився, США посилили тиск і згодом оголосили навіть повномасштабну морську блокаду берегів Венесуели. Варто зазначити, що цей крок згідно з нормами міжнародного права вважається прямим актом агресії. В цьому контексті Каракас уже звернувся щодо екстреного скликання засідання Радбезу ООН, де цілком справедливо з формальної точки зору заявив про агресію з боку Штатів.
Втім, звинувачення в наркотрафіку, хоч і можуть мати певні підстави на рівні окремих угруповань або корумпованих чиновників, є дуже зручним приводом. Справжня мета, скоріше за все, пролягає в площині економіки та глобальної політики. США явно прагнуть повернути контроль над венесуельською нафтою, дешевою за видобутком та близькою до американського узбережжя в логістичному сенсі.
Як-то кажуть, nihil novi sub sole, або ж в іншому варіанті «ніщо не ново під Місяцем». Історія знає низку прикладів, коли США втручалися у справи інших країн під приводом боротьби з диктаторами чи міжнародним тероризмом, а результатом ставав прямий чи опосередкований доступ американців до місцевих енергоресурсів.
Чи почнеться війна між Америкою та Венесуелою
Станом на 18 грудня 2025 року ситуація перебуває на небезпечному роздоріжжі. Скоріше за все, остаточне рішення ще не ухвалене. Однак загальна обстановка є дуже вибухонебезпечною. Існують вагомі аргументи на користь того, що повномасштабного вторгнення все ж не станеться.
По-перше, президент Трамп всю свою другу каденцію створював імідж миротворця та політика, який закінчує старі війни, а не починає нові. Його нова стратегія нацбезпеки робить упор на домовленості, деескалацію та зосередження на внутрішніх справах Сполучених Штатів.
По-друге, внутрішньополітична ситуація в США залишається складною. Демократична опозиція різко критикує будь-які дії американського лідера, а близькі вибори до Конгресу і продовження ідеологічної поляризації американського суспільства змушують Білий дім поводитися обережніше. Згідно з опитуваннями, 76% американців виступають проти вторгнення до Венесуели, 61% не вважають цю країною загрозою для Америки.
По-третє, зовнішньополітична ситуація також залишається складною. Більшість латиноамериканських країн у випадку війни явно встануть на бік Каракасу. Венесуелу також активно і публічно підтримують такі держави, як Китай і Росія. Перший активно купує венесуельську нафту та інвестує в її видобуток, друга — допомагає озброєнням.
Крім того, сама Венесуела — це не якась карликова країна без армії. Це держава розміром як півтори України, територія з важким гірським і джунглевим рельєфом, великою щільністю міст, а також з майже 30-мільйонним населенням. Її збройні сили, хоча й технічно відсталі, все ж доволі чисельні та, скоріше за все, мотивовані захищати країну від іноземної агресії. Народ, навіть страждаючи від серйозної економічної кризи та недовіри до влади, у випадку війни цілком може консолідуватися навколо антиамериканської ідеї. Тобто з чисто раціональної точки зору ціна такого конфлікту для США буде занадто високою.
З іншого боку, в сучасному світі, який давно з'їхав з глузду та повністю забув і забив на міжнародне право, нічого не можна виключати. Емоційність та імпульсивність Трампа, його відверта схильність до дивних і непередбачуваних рішень задля досягнення політичних цілей усім добре відома. Поточна світова архітектура безпеки крихка, а правила гри постійно змінюються. Тож можна очікувати якщо не повномасштабної війни, то «спецоперації» з використанням авіації та, можливо, десантних і морських сил.
Загроза війною цілком може бути частиною стратегії тиску, що спрямована на внутрішній переворот у Каракасі або на примус Мадуро до капітуляції на умовах Вашингтона. Але ризик прорахуватися і дійсно перетнути ту тонку межу, за якою починається велика війна, залишається доволі великим.
Думка експерта
Політолог, директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко впевнений: ризики та вірогідність американської спецоперації зростають.
«Цей ризик є. Інша річ, що Трамп явно хотів дотиснути Мадуро: як політично, так і військово. Це такий собі «зашморг», а також дії на кшталт блокади Куби колись. Зараз же ситуація цікава: Венесуела є союзником Росії та Китаю. Китай публічно підтримує Венесуелу та купує у них нафту. Але напряму втручатися він точно не буде. А от з РФ це очевидний конфлікт інтересів. З іншого боку я думаю, що Путін може і пожертвувати Мадуро, як він зробив із Асадом. Адже Трамп все-таки важливіший, плюс він вважає, що Латинська Америка — це зона впливу США.
Тож ризики для Мадуро величезні. Трамп явно думав, що я, мовляв, натисну на Мадуро і він сам піде. Однак Мадуро поки не йде. І тому зараз Трамп впритул наблизився до ситуації, коли або потрібні конкретні військові дії, або продовжиться подальша блокада і посилення тиску. Поки що важко сказати, наважиться він на військову операцію чи ні. Але ризики зростають дуже сильно. Цілком ймовірно, що якась «СВО» буде. Те, що Міністерство оборони США перейменували у Міністерство війни — це ж не випадково. Статус миротворця — це чудово, але Трампу хочеться показати і силу. Справжню потужну силу Америки. Думаю, що повномасштабної затяжної війни точно не буде, це дуже невигідно для США. Але обмежена, швидка, точкова військова операція абсолютно можлива», — зазначив Володимир Фесенко.
Резюмуючи, потенційний збройний конфлікт між США та Венесуелою — це класичне зіткнення геополітичних інтересів, приховане під типовими риторичними прийомами боротьби на кшталт боротьби з наркоторгівлею та диктатурою. Однак його базисом є боротьба за куди більш прагматичні і конкретні речі: стратегічні запаси енергоносіїв та поширення власного впливу в Латинській Америці.
Венесуела не є найбільш зразковою державою світу. Хоча офіційно Каракас не визнавав окупацію Криму і Донбасу, він послідовно займає проросійську позицію. Венесуела постійно голосує проти проукраїнських резолюцій в ООН, а президент Мадуро навіть висловлював «підтримку народу Донбасу» після того, як Путін оголосив про визнання «незалежності» цих територій та, згодом, їхнє «приєднання» до РФ.
А в 2023 році венесуельський диктатор взагалі заявив про анексію Гаяна-Ессекібо — багатого нафтою та іншими корисними копалинами регіону, який є територією сусідньої держави Гаяна. Попередньо там пройшов доволі спірний референдум, де 95% мешканців нібито висловилися за приєднання до Венесуели. Щоправда, при цьому вдалося уникнути масштабного кровопролиття, все відбулося доволі мирно, а стосовно регіону продовжуються політичні суперечки.
З якого боку не подивись — Венесуела була і залишається, м'яко кажучи, не найприємнішим режимом у світі. Та як би там не було, ця країна не нападала на США і не становить для Америки жодної загрози. Тож якщо Трамп все ж таки ухвалить рішення про військову операцію, це сприйматиметься більшістю світової спільноти рівно так, як і виглядає: агресією однієї держави проти іншої.
