Тиждень тому президент Володимир Зеленський зробив заяву, яка видалася багатьом дещо фантастичною. Голова держави сказав, що Україна може отримувати газ із Мозамбіку. Тобто країна, що знаходиться майже за 8 тисяч кілометрів, у Східній Африці, раптово опинилася в центрі українських новин.
Поки що, втім, не йдеться про якісь негайні поставки. У цьому кейсі занадто багато питань: про економічну доцільність, про логістику, тощо. Тобто це наразі лише декларація про наміри.
Але вона спонукає згадати про те, що за майже 35 років незалежності українська держава встигла отримати чимало прикладів співпраці з доволі неочікуваними та неочевидними партнерами. Екзотичні, географічно дуже далекі, а іноді й політично ризиковані, ці кейси доводять: Україна здатна знаходити спільну мову там, де здавалося б немає жодних до цього передумов.
Про п’ятірку найнеочевидніших, але цілком успішних партнерів (принаймні в моменті) України за весь час читайте в матеріалі UA.News.
Ірак: «кольчужний» детектив
Коли мова заходить про дуже несподіваних партнерів, історія з Іраком стоїть окремо — не лише через географію (Близький Схід, понад 2 тисячі кілометрів від України), а й через той резонанс, який вона викликала на початку 2000-х. Саме тоді Київ і Багдад, де тоді ще правив режим Саддама Хусейна, нібито уклали контракт на постачання систем пасивної радіолокації «Кольчуга». Сума угоди, за різними оцінками, сягала 100 мільйонів доларів.
Скандальності додавав фактор часу: Ірак уже перебував під санкціями ООН, а США підозрювали, що «Кольчуги» можуть загрожувати їхній авіації. Вашингтон тоді чинив безпрецедентний тиск, у пресі з’явилися терміни «кольчужний скандал» і «кольчужний запис» (після публікації аудіоплівок нібито з кабінету президента Леоніда Кучми).
Тоді Україна рішуче заперечувала цей кейс. «Кольчуги» продавалися в деякі інші країни, але в Іраку офіційно їх все-таки не було. Однак у той час західні країни (і перш за все США та Великобританія) активно звинувачували Київ у продажу цього озброєння іракському режимові. Остаточної ясності в цьому питанні немає досі.
Цікаво, що після падіння режиму Саддама Хусейна співпраця між державами набула нових форм. Так, українські миротворці входили до складу багатонаціональних сил, а в 2010-х роках Україна підписала угоди на ремонт іракської бронетехніки та вертольотів.
В’єтнам: від авіаційних ангарів до рисових плантацій
Співпраця України з В’єтнамом — це історія про те, як далекосхідний слід радянської спадщини перетворився на досить сучасне технологічне партнерство. Ханой ще до великої війни уклав з Києвом контракти на імпорт українських літаків Антонова (зараз, на жаль, такі поставки об'єктивно неможливі), а також авіадвигунів і навіть засобів ППО. Але мало хто знає, що вітчизняні в’єтнамські авіаційні заводи багато років обслуговуються в тому числі фахівцями з України, а в країні досі діє спільне підприємство з ремонту авіатехніки (українці відповідають за авіаційні двигуни).
Однак не лише складною технікою та зброєю єдина ця історія. Україна стала для В’єтнаму «вікном» у європейський агросектор: в’єтнамські компанії інвестували в українське виробництво сої та кукурудзи, а українські аграрії ділилися досвідом вирощування рису в нехарактерних умовах. Багато років також функціонує прямий експорт українського борошна, м’яса та олії до В’єтнаму.
Та ще один особливий пласт співпраці між країнами — освітній. Про це майже не згадують, однак тисячі в’єтнамських студентів здобули вищу освіту в українських ВНЗ, перш за все в авіаційних, медичних та інженерних. Ця «освітня м’яка сила» сьогодні працює на двосторонні відносини міцніше за будь-які меморандуми. Для багатьох українців В’єтнам досі залишається екзотичною туристичною країною десь далеко в Азії, та насправді це також давній і перевірений партнер України.
Екваторіальна Гвінея: український «десант» у центрі Африки
Якщо згаданий президентом Зеленським Мозамбік сьогодні здається ну дуже несподіваним газовим партнером, то Екваторіальна Гвінея є не менш неочікуваною точкою на карті. І це при тому, що відстань між Києвом і столицею — Малабо — становить понад 6000 кілометрів.
Дипломатичні відносини між Україною та Екваторіальною Гвінеєю встановилися ще в 1992 році. Але справжній прорив стався у 2000-х, коли Україна реалізувала одразу кілька масштабних проєктів. Так, українські підприємства збудували для збройних сил африканського партнера фрегат, корвет і два патрульні катери. До окупації Криму в Академії військово-морських сил ім. Нахімова (Севастополь) навчалися кадети з Екваторіальної Гвінеї. І це не кажучи про те, що українські інженери наразі будують найбільшу в країні гідроелектростанцію «Сендже».
Особливий пласт співпраці — освітній. Як і у випадку з В'єтнамом, тисячі студентів з Екваторіальної Гвінеї здобули вищу освіту в українських ВНЗ. У 2023 році тодішній голова МЗС України Дмитро Кулеба здійснив перший в історії двосторонніх відносин візит до цієї країни, відвідавши Малабо та Джібло. Під час переговорів сторони обговорили збільшення товарообігу, цифровізацію на основі українських технологій, співпрацю у фармацевтиці та підготовку кадрів.
Найцікавіше, що ця співпраця майже не висвітлювалася у великих медіа. Про неї знали хіба що вузькі кола: дипломати, освітяни, інженери, виробники тої чи іншої продукції, тощо. А тим часом Екваторіальна Гвінея стала плацдармом для виходу українського бізнесу (переважно продовольчого) на ринки Центральної Африки. Даний кейс цікавий тим, що успішна співпраця може розвиватися не лише в межах публічних угод, а й у форматі ділових відносин між вузькими професійними спільнотами.
Єгипет: металургія, аграрка і рекордні контракти
Здавалося б, країна пірамід і красивих пляжів має бути для України лише туристичним напрямком — але насправді Каїр є одним із найважливіших і найстабільніших торговельних партнерів України в Африці, причому в тих сферах, які рідко потрапляють у стрічки новин.
Найбільш вражаючим є металургійний напрямок. У 2024 році Україна здійснила справжній прорив, збільшивши експорт напівфабрикатів із сталі до Єгипту на 1233% (!), до понад 356 тисяч тонн. Такі цифри — результат не помилки в підрахунках, а відновлення морського експорту після тривалої перерви. Єгипет також увійшов до четвірки ключових покупців українського металу поряд із Болгарією, Польщею та Туреччиною. Хоча варто зазначити, що вже у 2025 році обсяги скоротилися.
Аграрний сектор — ще одна потужна сфера співпраці. Єгипет є одним із найбільших у світі імпортерів пшениці, і Україна стрімко нарощує свою присутність на цьому ринку. Якщо у 2024 році частка української пшениці в єгипетському імпорті становила 10%, то вже у 2025 році вона зросла до понад 13%. Загалом за підсумками минулих років саме Єгипет став третім найбільшим покупцем українського зерна та олійних культур, імпортувавши товарів на суму понад $1 млрд.
Окремий пласт — співпраця у сфері видобутку титанової сировини. Україна є одним із важливих постачальників титановмісних руд та концентратів до Єгипту. У 2024 році країна увійшла до трійки найбільших імпортерів цієї продукції з України, придбавши 7,3% від загального обсягу українського експорту титанової сировини.
Для України Єгипет — стратегічне поєднання ринку збуту важкого металургійного виробництва, ключового агрохабу та напрямку для промислової сировини. Це співпраця, яка базується на взаємних економічних інтересах, перевірених роками стабільної торгівлі навіть попри дуже складну геополітичну ситуацію.
Філіппіни: пшениця, фармацевтика та візит Зеленського
Якщо говорити про географічну неочевидність, Філіппіни — один із найкращих прикладів. Це архіпелаг у Південно-Східній Азії, в майже 10 тисячах кілометрів від України, без спільних кордонів, історичних зв’язків чи будь-якої культурної близькості. Попри це, відносини між Києвом і Манілою за останні роки вийшли на безпрецедентно високий рівень.
3 червня 2024 року відбулася історична подія: президент України вперше відвідав Манілу з офіційним візитом. Сьогодні в філіпінській столиці вже працює посольство України, а країни запускають політичні консультації на рівні МЗС. Торгівля між двома державами абсолютно не гігантська (товарообіг за підсумками того ж 2024-го склав $70 мільйонів), але має стабільну структуру та зрозумілі перспективи зростання.
Головні статті українського експорту — пшениця, молочна продукція та фармацевтика. Філіппінський ринок може стати ключовим входом для українських товарів до всього регіону Південно-Східної Азії: йдеться про зерно, соняшникову олію, мед, кондитерські вироби та ліки. З архіпелагу, в свою чергу, українська сторона імпортує електроніку та промислові компоненти високої вартості.
Україна вже передала філіппінському уряду низку проєктів двосторонніх угод: про спільну комісію з питань торгівлі та економічного співробітництва, меморандум про аграрну кооперацію, меморандум про кіберзахист, проєкт угоди про оборонне співробітництво, тощо. Маніла дзеркально зацікавлена у поглибленні відносин, особливо у сферах торгівлі, сільського господарства, оборони та інновацій.
Історія з Філіппінами — це випадок, коли дві країни, розділені десятьма тисячами кілометрів, свідомо обирають стратегічне зближення. Немає історичної спадщини, немає спільного кордону, мови чи культури, але є взаємний інтерес: Україна отримує вихід на ринок АСЕАН та підтримку на міжнародних майданчиках, тоді як Філіппіни — альтернативного постачальника продовольства та технологічного партнера.
Думка експерта
Політичний експерт, голова центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов вважає, що останнім часом українська влада робить багато резонансних заяв щодо співпраці з різними партнерами. Зокрема, йдеться поставки українського озброєння, катарського дизелю і скрапленого газу, тощо. В цьому ж ряду і, до прикладу, скраплений газ з Мозамбіку.
«Але це дуже умоглядне питання. Тому що скільки буде коштувати логістика з того ж самого Мозамбіку? Треба цей газ ввезти або через Бабель-Мандебський пролив, а це ризиковано, або навколо Африки в Амстердам. І навряд чи він буде коштувати дешевше, ніж на амстердамській біржі, а це десь $800 з гаком за 1000 кубометрів. Тобто все це скоріше піар-заяви, які не мають вагомого економічного підґрунтя. Замість того, щоб забезпечити власний газовидобуток, захист своїх родовищ — ми шукаємо, де ще купити. Для цього потрібні кошти. Подивіться дефіцит зовнішнього торговельного балансу України, і все стане дуже добре розуміло. Тому що аби щось купити, треба щось продати. А з цим у нас дуже погано», — зазначив Андрій Золотарьов.
Політолог нагадує, що цей рік буде ще кризовішим, ніж попередній. Ціни на пальне летять вгору, а врожаї будуть гіршими. Тож цифри експорту явно будуть гіршими, ніж у 2025-му.
«Тому нам потрібна економічна дипломатія. Цим має займатися МЗС. Але економічна дипломатія у нього «в загоні», особливо враховуючи кадрову політику, яку ми маємо зараз в призначенні людей на керівні посади в амбасадах і консульствах. Навряд чи щось радикально зміниться на краще, коли дівчат з модельного або ескорт-бізнесу призначають консулами. Це караул, це біда, на жаль. Тож нам треба в першу чергу розвивати саме економічну дипломатію з різними країнами — не тільки з членами ЄС або з США — а з цим у нас все погано. Бо якщо, наприклад, в постачанні дизелю з Катару все ж таки є якийсь сенс, і це дійсно може бути взаємовигідно, то з умовним мозамбікським газом це так і залишиться гучною заявою, не більше. І ще раз кажу: нам треба розвивати власний газовий добудок, тому що ті обсяги, які добувалися до війни в Україні, забезпечували на 100% житлово-комунальний сектор. А СПГ, враховуючи світові ціни, буде просто не по кишені українцям та бізнесу», — резюмував Андрій Золотарьов.
