Президент США Дональд Трамп, який 20 січня святкував перший рік своєї другої каденції, в останні дні оголосив про чергову масштабну ідею — створення так званої «Ради миру». І хоча поки що мало хто розуміє, що це таке, увага світових ЗМІ вже прикута до нової ініціативи.
Вона виникла не на порожньому місці і не в політичному вакуумі. Ідея ця з’явилася в момент, коли система міжнародних відносин переживає ледь не найглибшу кризу після 1945 року. Повномасштабна війна Росії проти України продовжується вже майже чотири роки, затяжний конфлікт на Близькому Сході також далекий від завершення, ми бачимо фактичний параліч ООН, девальвацію міжнародного права та зростання ролі сили як головного аргументу політики… Все це створює відчуття, що старі механізми більше не працюють, а нові ще не сформовані.
Саме в такому контексті ініціатива Трампа виглядає не як випадкова імпровізація, а як своєрідна політична відповідь на запит епохи: якщо інститути не здатні гарантувати мир, то, можливо, це зможе зробити сильний лідер, який бере на себе роль глобального посередника. Проблема, втім, полягає в тому, що ця відповідь може виявитися не розв’язанням кризи, а її значним поглибленням.
Публічна дискусія навколо «Ради миру» швидко звелася до спрощеної формули: чи є вона «паралельною ООН» та спробою замінити існуючу систему глобального управління? Однак така постановка питання є методологічно хибною. «Рада миру» не є ані альтернативою ООН, ані її еволюційним продовженням. Це інший тип політичної конструкції, що виростає з логіки персоналізованої влади, «дипломатії домовленостей» та «клубної» геополітики.
Що ж це таке — «Рада миру» — і чого очікувати від цієї організації? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Персоналізація миру: від інститутів до особистого арбітражу
Згідно з задумом Дональда Трампа, в контексті «Ради миру» йдеться про особливий формат багатосторонньої взаємодії між державами, що покликаний сприяти врегулюванню збройних конфліктів і постконфліктному відновленню у регіонах підвищеної нестабільності, на кшталт Гази чи України. У публічному просторі ця ідея позиціонується як в тому числі відповідь на тотальну кризу ефективності чинних міжнародних інститутів, насамперед вже згаданої Організації Об’єднаних Націй.
Наразі відомо, що концепція «Ради миру» передбачає участь обмеженого кола держав (президент США розіслав запрошення для близько 60 країн), відібраних за політичними та фінансовими критеріями, із можливістю постійного членства за значний фінансовий внесок — 1 мільярд доларів. Як потенційні напрями діяльності згадуються питання безпеки на Близькому Сході, зокрема ситуація в Секторі Гази, а також інші затяжні конфлікти, включно з війною РФ проти України. Загалом сама ідея виникла спочатку як концепція об'єднання, що утримуватиме мир між Ізраїлем та Палестиною, з подальшим масштабуванням діяльності.
Ключова особливість «Ради миру» полягає в тому, що вона не мислиться ніким як автономний міжнародний інститут з чітко визначеним мандатом, процедурами та системою стримувань і противаг. Навпаки, вся логіка проєкту зав’язана на фігуру конкретного політичного лідера, який виступає одночасно ініціатором, координатором і символічним гарантом процесу — до того ж довічно.
Мир у цій моделі перестає бути результатом колективних домовленостей і перетворюється на продукт персонального посередництва. Одразу виникає питання: чи вистачить авторитету Трампа для підтримання «миру в усьому світі» — бо поки що геть не вистачає — і що буде, коли його фізично не стане? Адже вже в червні президент США святкуватиме 80-річчя: людина він, м'яко кажучи, не молода.
Все це принципово відрізняє «Раду миру» від ООН, яка, попри всі свої недоліки, залишається інституційною системою. Легітимність рішень ООН походить не від харизми та впливу окремих лідерів, а від процедур, норм і нехай формального, але рівноправ’я учасників. У випадку з ініціативою Трампа джерелом легітимності стає особистий політичний капітал і статус посередника, здатного «домовитися з усіма», що взагалі не витримує жодної критики.
Варто сказати, що така персоналізація миру є симптомом глибших процесів. Світ поступово відходить від логіки універсальних правил і рухається в бік «дипломатії угод», де ключову роль відіграють не норми міжнародного права, а конкретні ситуативні домовленості між сильними світу цього. «Рада миру» в такому випадку лише формалізує цю тенденцію та закріплює її, а не створює якісь нові справедливі правила.
У цьому сенсі проєкт Трампа можна розглядати як спробу приватизації глобального посередництва, створення такого собі «закритого акціонерного товариства» в рамках цілої планети. Мир між країнами стає не загальним благом, а результатом участі в закритому форматі, доступ до якого визначається політичною лояльністю особисто до Трампа, ресурсами та готовністю прийняти правила, встановлені єдиним центром. Саме тому ідея мільярдного фінансового внеску за постійне членство є концептуально важливим елементом: вона підкреслює клубний характер ініціативи.
Клуб по інтересах у світі постійних конфліктів
Одна з найбільших внутрішніх суперечностей «Ради миру» полягає в заявленому складі потенційних учасників: поки що майже всі держави, які погодилися долучитися, представлені досить неоднозначними, переважно автократичними режимами на кшталт Угорщини, Білорусі або ОАЕ. Формально передбачається, що в одному форматі можуть бути представлені держави з принципово різними, а подекуди й взаємовиключними інтересами. Йдеться не просто про ідеологічні розбіжності, а навіть про прямі конфлікти, у яких сторони мають несумісні уявлення про справедливість, відповідальність і бажаний результат вирішення проблеми.
Проста істина: миротворчі механізми працюють лише тоді, коли між сторонами існує хоча б мінімальний консенсус щодо рамок майбутнього. У випадку «Ради миру» такого консенсусу немає a priori.
Наприклад, у запропонованому Трампом форматі одночасно мають працювати Ізраїль і Катар — а ми пам'ятаємо, що з самого початку «Рада миру» виникла як ідея інструменту по вирішенню конфлікту в Газі. Однак як це взагалі можливо, коли Ізраїль прагне знищити ХАМАС і захопити Палестину, у той час як Катар — ключовий фінансовий та медійний спонсор цих самих «хамасівців»? Питання риторичне — так само, як і участь одночасно РФ, Білорусі та України. Тут неможливо навіть уявити якийсь конструктив, навіть суто гіпотетично.
У кращому випадку такий формат перетвориться на дискусійний майданчик без обов’язкових рішень. У гіршому — на інструмент легітимації компромісів, вигідних найсильнішим учасникам і нав’язаних слабшим під виглядом «міжнародного консенсусу». Саме ця логіка робить «Раду миру» потенційно небезпечною для держав, які ведуть оборонні або визвольні війни, такі як Україна.
«Рада миру» та історичні паралелі: чому це не «заміна ООН»
Журналісти, політики та окремі дипломати вже почали розводити паніку, називаючи ініціативу Трампа якимось «паралельним ООН». Ті, хто знають історію до 1945 року, використовують аналогію з Лігою націй. Втім, всі ці порівняння є хибними.
Найбільш коректним було би порівняння з Віденською системою міжнародних відносин, яка сформувалася в Європі ХІХ століття після наполеонівських війн. Тоді лідери великих імперій регулярно зустрічалися, розподіляючи сфери впливу та підтримуючи status quo, намагаючись вберегти Європу від великих конфліктів. Окрім цього, «Рала миру» також нагадує систему великих конференцій міжвоєнного періоду, коли доля регіонів вирішувалася в обмеженому колі держав, а принципи колективної безпеки поступалися політиці умиротворення. Мюнхенська угода 1938 року є класичним прикладом того, як формат «поганого миру заради стабільності» насправді лише відтерміновує велику біду і кратно підвищує її майбутню ціну.
Ще одна доречна аналогія — логіка «великих угод» часів холодної війни, коли ключові питання глобальної безпеки вирішувалися через прямі домовленості між наддержавами (СРСР та США), а інтереси малих держав, як правило, ігнорувалися. Тодішній біполярний світ був стабільним лише умовно, оскільки відносна стабільність ґрунтувалася на страху світової ядерної війни (на превеликий жаль, цей страх сьогодні поступово зникає) і на балансі сили, а не на реальній довірі чи, тим паче, міжнародному праві.
«Рада миру» відтворює всі ці моделі в постмодерністських умовах XXI століття, але без чіткої системи стримувань і противаг. Вона не замінює ООН, не пропонує нову архітектуру безпеки, натомість генеруючи нову форму управління нестабільністю, де конфлікти не розв’язуються на базі права, а як би «адмініструються» сильними державами. Як-то кажуть: не можеш перемогти — очоль.
Окремої уваги заслуговує питання мотивації. Навіщо Трампу все це потрібно? Відповідь доволі проста: «Рада миру» виглядає як спроба президента США закласти фундамент для власної ролі в глобальній політиці поза межами президентського терміну, який закінчиться рівно за 3 роки. У цьому сенсі ініціатива є суто особистою стратегією політичного самозбереження однієї людини — не більше.
В цьому полягає ключова помилка і небезпека. Інститути зазвичай живуть значно довше за своїх творців, тоді як персоналізовані проєкти залежать від політичної долі конкретної особистості. У разі втрати впливу чи легітимності центральної фігури — або її банальної фізичної смерті — вся конструкція одразу розсипається, втрачаючи сенс. Таким чином, «Рада миру» є структурно нестійкою і водночас здатною завдати значної шкоди, навіть не будучи повноцінно реалізованою.
Резюмуючи, «Рада миру» Трампа — це не альтернатива ООН і не новий етап еволюції міжнародних інститутів. Це скоріше симптом деградації, прояв глибокої кризи світового порядку, у якому правила поступово замінюються угодами, а інститути — особистостями. Вона відображає небезпечну тенденцію до персоналізації глобальної політики та нормалізації ідеї, що мир може бути результатом волі сильного, а не колективної відповідальності та загальноприйнятих норм співжиття.
Сам факт появи такого проєкту є тривожним сигналом. Він свідчить про зростаюче розчарування в спільних механізмах безпеки і готовність частини світових еліт обміняти правила на «ефективність», а право — на домовленості тут і зараз. У такому світі мир стає ще більш крихким, умовним і тимчасовим, а війна — лише складовим елементом великої політики. Саме тому «Раду миру» варто розглядати не як чергове дивацтво і РR-ініціативу Трампа, а як дзеркало нашої кепської епохи деструкції старого світу.
