Минуло трохи більше тижня з моменту падіння влади Башара Асада в Сирії. Лише 9 днів тому режим, який існував ще з 60-х років минулого сторіччя (Асад-молодший керував країною 24 роки), раптово для всіх закінчився буквально за півтора тижні.
Станом на зараз Сирійська арабська республіка опинилася в стані глибокої політичної кризи та територіального розподілу. Країна фактично припинила своє існування як єдина держава, а її регіони контролюються різними силами: курдськими загонами, ісламістами-радикалами, протурецькими бойовиками, які взяли владу в Дамаску, ізраїльськими військовими та навіть, частково, росіянами.
Північ і центр Сирії: боротьба курдів із протурецькими силами
На півночі та в центрі Сирії тривають жорстокі бої між курдськими формуваннями, яких підтримують США, та «Сирійською національною армією» (СНА) — коаліцією протурецьких бойовиків. Основним епіцентром протистояння нещодавно стало місто Манбідж. Курди, які є головною силою «Сирійських демократичних сил» (SDF), утримують контроль над містом і прилеглими районами, а також протистоять атакам бойовиків, яких Туреччина використовує для розширення свого впливу в Сирії.
Взагалі, яким би не було майбутнє сирійської державності (якщо вона збережеться бодай у якомусь вигляді), курдське питання стоятиме ледь не найгостріше. Курди в Сирії, історично маргіналізовані, тепер прагнуть створити незалежний Курдистан або як мінімум здобути широку автономію з перспективою знову ж таки незалежності. Їхня співпраця зі США дозволяє їм ефективно захищати свої позиції, використовуючи американське озброєння та розвідувальні дані.
Проте Туреччина, яка вважає курдські загони терористами, активно протидіє цьому, намагаючись створити багатокілометрову «зону безпеки» вздовж своїх кордонів. Також турецькі сили фактично контролюють провінцію Ідліб.
Американський і турецький інтерес в цьому регіоні не тільки політичний, але й геоекономічний. Справа в тому, що в сирійському Курдистані на півночі розташовані райони з великою кількістю нафтових родовищ. Більшість з них курди захопили ще в 2017 році – фактично зараз вони контролюють нафтовидобуток Сирії.
Окрім цього, в переважно засушливому та пустельному сирійському кліматі важко вести сільське господарство, а от північні території для цього неабияк підходять через погодні умови. Виходить що регіон, який контролюють курди, має надважливе економічне значення, що також ускладнює вирішення «курдської проблеми». Той же Ердоган геть не бажає появи під боком ворожої національної держави курдів, яка до того ж зі старту матиме гарну сировинну базу для зростання.
Тому наразі перспектива незалежного Курдистану в Сирії поки що малоймовірна через активний опір Туреччини, Ірану та деяких арабських країн. Однак курдські формування продовжують боротьбу, посилюючи свою автономію за рахунок підтримки з боку західних союзників. Вочевидь, найближчим часом вони не складуть зброї і бойові дії не припиняться.
Південний захід Сирії: ізраїльська окупація буферної зони
Ізраїль та Сирія історично ворогували між собою. А з 1967 частина міжнародно визнаної території Сирії – Голанські висоти – взагалі перебуває під окупацією Тель-Авіву.
Зараз Ізраїль скористався хаосом після падіння режиму Асада для розширення свого військового контролю на південному заході САР. Основними цілями Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) стали знову ж таки Голанські висоти, які вже фактично окуповані повністю, та прилеглі території буферної зони. Є також непідтверджена інформація, що зараз ізраїльські військові починають рухаються далі вглиб країни.
У цьому ЦАХАЛ активно підтримують друзи – народ, який компактно проживає у тих зонах, куди зайшов Ізраїль. Все йде до того, що ізраїльтяни можуть розширити свою зону окупації в Сирії. Місцеві друзи вже навіть прямо висловлюються за входження у склад Ізраїлю, однак офіційна влада поки що реагує на це досить стримано та напряму не підтримує сепаратистські та сецесійні настрої.
За останній тиждень ЦАХАЛ завдав близько 500 авіаударів по військовій інфраструктурі Сирії. Знищено склади зброї, бази іранських сил, залишки сирійського військово-морського флоту та авіаційні бази. Основна мета цих дій — демілітаризація Сирії, зменшення іранського впливу в регіоні та забезпечення безпеки Ізраїлю шляхом розширення «сірої зони» на кордонах.
Уряд Нетаніягу вже оголосив, що не обмежиться Голанськими висотами, а продовжуватиме тиск на іранські підрозділи, які залишаються в Сирії. Водночас міжнародна реакція на такі дії поки що досить стримана, а сам Ізраїль виправдовує свої дії «об’єктивною необхідністю для національної безпеки».
Захід Сирії: майбутнє російських баз та стратегія Кремля
Росія, яка підтримувала режим Асада з 2015 року, фактично в один момент втратила вплив на сирійську політику після його падіння. Тим не менш, Москва прагне зберегти хоча б свої військові бази в провінції Латакія, що на заході САР. Йдеться про порт Тартус та авіабазу Хмеймім.
Зараз Москва веде активні переговори з угрупованнями, що прийшли до влади в Сирії. Журналісти та аналітики повідомляють, що Кремль готовий зменшити свою військову присутність, залишивши за собою лише ці бази як символічний інструмент впливу та значущості на Близькому Сході. Однак місцеві бойовики можуть стати серйозною загрозою для російських сил, особливо за відсутності прямої підтримки з боку нового сирійського уряду.
Втім, поки що видається, що РФ зможе домовитися з новою владою. Зокрема, наразі не зафіксовано жодного бойового зіткнення між військами Росії та місцевими бойовиками. А голова Чечні Рамзан Кадиров, який виконує в тому числі роль комунікатора від Кремля з ісламським світом, сьогодні запропонував прибрати угруповання «Хайят Тахрір аш-Шам» (саме вони повалили режим Асада) зі списку терористів та налагодити офіційні контакти.
Скоріше за все, все це є свідченням нормалізації відносин Росії з новою владою. Москві не звикати робити «гарну міну при поганій грі». Врешті, так само було з «Талібаном» у Афганістані, коли в минулому терористи раптом стали «поважними партнерами».
Однак нікуди не зникає фактор Туреччини, з якою Кремль має досить натягнуті стосунки конкретно по питаннях Близького Сходу та Кавказу. Зростання турецького впливу в Сирії загрожує позиціям Росії. Анкара може вимагати виведення російських військ, використовуючи їхню слабкість після втрати Асада.
Кремль опинився у складному становищі: з одного боку, потрібно утримати бази, а з іншого — уникнути прямої конфронтації з Туреччиною, яка є важливим гравцем у регіоні. Як саме вирішиться це питання та яким буде новий баланс, побачимо вже в найближчому майбутньому.
Сегментація країни як нова реальність
Отже, після падіння Асада Сирія фактично розпалася на декілька основних зон впливу:
- Курдські райони на півночі та сході, які діють за підтримки США;
- Протурецькі угруповання, що контролюють північ і частину заходу;
- Ізраїльський зона впливу на південному заході та Голанських висотах;
- Російські бази в Латакії.
Залишки сирійської держави опинилися в стані «війни всіх проти всіх», причому основними гравцями є іноземні сили. Новий тимчасовий уряд у Дамаску поки що не має повноцінного контролю над територією, він не вибудував власні структури, а його діяльність обмежується координацією залишків адміністративного апарату.
Водночас бойовики вже активно працюють над розбудовою держави, міжнародними контактами та власною репутацією. Наприклад, лідер протурецьких повстанців Абу Мухамад аль-Джулані радикально змінив імідж: він позбавився типового «луку» ісламістського бойовика і вдяг простий стильний мілітарі, через що навіть став дещо схожим на Володимира Зеленського.
Джулані активно роздає інтерв’ю західним ЗМІ, в яких називає себе «поміркованим джихадистом». Водночас лідер ХТШ публічно наказав своїм підлеглим не тероризувати місцеве населення та ті його групи, з якими у бойовиків традиційно натягнуті відносини. Окрім цього, аль-Джулані пообіцяв, що сирійську армію та держапарат не чекають репресії. І в цілому він декларує збереження міжконфесійного та міжетнічного миру в Сирії. Однак поки що це більше риторика, дотримання якої в дії складно перевірити. В реальності ж вже фіксуються як етнічно-релігійні розправи, так і напади на тих самих курдів.
Резюмуючи, можна зробити висновок: поки що Сирія залишатиметься ареною протистояння між великими державами та регіональними гравцями. Ймовірно, конфлікти триватимуть ще довго, з постійною зміною балансу сил. Питання про об'єднання країни або її відновлення у нових міжнародно визнаних кордонах поки що залишається відкритим.
Падіння режиму Асада стало лише черговим етапом у тривалій сирійській кризі. Наразі країна розділена між внутрішніми та зовнішніми силами, а перспективи якоїсь стабілізації залишаються досить віддаленими.
Микита Трачук