Видання Politico у дуже символічну дату — п'ятницю, 13 лютого — оприлюднило результати опитування, в якому обговорюється те, що раніше було радше сюжетом комп'ютерних ігор та фантастичних книжок і фільмів. А конкретно — Третю світову війну.
У Сполучених Штатах, Канаді, Великій Британії, Франції та Німеччині переважна більшість респондентів висловила однозначне переконання: ймовірність глобального воєнного конфлікту в найближчі п’ять років зростає загрозливими темпами. Лише за дев'ять місяців, що минули після попереднього аналогічного соціологічного дослідження, рівень тривожності піднявся настільки стрімко, що ігнорувати цей тренд просто неможливо.
Але чи означають ці цифри, що людство справді стоїть на порозі катастрофи, у порівнянні з якою навіть світові війни ХХ століття виявляться дитячими забавками? Чи є нинішнє відчуття неминучості апокаліпсису раціональним аналітичним висновком? Чи, можливо, ми маємо справу з масовою психологічною реакцією на перманентну кризу світового порядку?
Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні. Детальніше — в нашому матеріалі.
Людство на порозі біди: передчуття Третьої світової
Опитування Politico засвідчує безпрецедентний рівень тривоги серед населення країн, які традиційно вважалися основою глобальної стабільності, «першим світом». У Сполучених Штатах 46% (!) громадян вважають початок Третьої світової війни до 2031 року «ймовірним або дуже ймовірним». У Великій Британії цей показник сягає небагатьом менше — 43%. Лише німецьке суспільство демонструє обережний, стриманий оптимізм, і не вважає, що в найближчі п'ять років варто очікувати новий світовий катаклізм. Хоча й там відсоток скептиків та «панікерів» постійно зростає.
Показово, що ця тривога супроводжується повною неготовністю до самообмежень заради підготовки до катастрофи. Так, підтримка збільшення оборонних бюджетів держав різко падає, щойно виборці дізнаються, що це означатиме зростання податків, скорочення соціальних програм та збільшення державного боргу. Виникає парадоксальна ситуація: західне суспільство дуже боїться війни, але при цьому абсолютно не готове платити за мир та власне посилення.
Однак соціологія нічого не пояснює, а лише фіксує симптоми, пише такий собі портрет суспільної думки. Не менш красномовним є сигнал, який надійшов 27 січня 2026 року від вчених-атомників, які з 1947 року реалізують проєкт під назвою «Годинник Судного дня». Стрілку символічного хронометра в цей день перевели на позначку 85 секунд до півночі, під якою розуміється колапс цивілізації. Це не просто антирекорд за всю майже 80-річну історію існування проєкту, започаткованого творцями першої ядерної бомби — це найбільш гучна оцінка поточного стану справ від людей, які найкраще розуміють природу світової загрози.
Варто звернути увагу й на інший, менш очевидний, але дуже промовистий маркер. Тема Третьої світової перестала бути виключно аналітичним прогнозом — вона знову стає частиною повсякденного дискурсу, зокрема творчого. Режисери, письменники та ігрові розробники дедалі частіше звертаються в своїх роботах до сценаріїв глобального конфлікту. Фільми, книги та ігри про постапокаліпсис зараз набирають все більшу популярність.
Наприклад, ще в 2022 році, після початку путінського вторгнення, в Росії фіксувалося серйозне зростання попиту на відому книгу російського письменника-опозиціонера Дмитра Глуховського «Метро 2033», яка описує життя в метрополітені постядерної Москви. Ігри по цій франшизі також демонструють рекорди онлайну. А на Заході зараз велику популярність має серіал Fallout (заснований також на культовій однойменній серії комп'ютерних ігор в жанрі «постапокаліпсис»), в якому розповідається про пригоди героїв на радіоактивних пустках Америки через сотні років після ядерної війни.
Все це зайвий раз підтверджує: страх перед великою світовою війною перестав бути абстрактним. Він матеріалізується у відчутті невідворотності катастрофи, яке виражається як у творчості та культурі, так і в соціально-політичних вимірах.
Третя світова: ризик, але не вирок
Попри всю об'єктивну тривожність наведених фактів, серйозною аналітичною помилкою стала би спроба інтерпретувати нинішню ситуацію як фатальну, вже окреслену неминучість. Людство вже переживало періоди, коли балансувало на межі ядерної прірви: достатньо згадати Карибську кризу 1962 року. Тоді світ підійшов до порогу кінця набагато ближче, ніж сьогодні, проте раціональне усвідомлення наслідків утримало сторони від фатального кроку. Сьогодні в розпорядженні політиків є той самий аргумент, який спрацював 60 років тому: доктрина «взаємного гарантованого знищення», відома на заході під красномовною абревіатурою MAD (mutually assured destruction). Красномовною тому, що слово mad з англійської буквально перекладається як «божевільний».
Сутність цієї доктрини дуже проста. Коли обидві сторони володіють арсеналами, здатними гарантовано знищити противника навіть після отримання першого удару, будь-яка раціонально мисляча влада усвідомлює: переможців у такій війні не буде. Знезброїти ворога одним масованим ударом технічно неможливо. А наслідки навіть «обмеженого» ядерного конфлікту будуть катастрофічними не лише для безпосередніх учасників, а й для всієї цивілізації.
Тому сьогодні, попри всю риторику, що лунає з РФ, КНДР чи аналогічних неадекватних режимів, все ж таки варто визнати: скоріше за все, ядерний шантаж залишається саме шантажем. Тобто потужним інструментом інформаційно-психологічного тиску, але не реальним планом бойових дій. Альтернативою повномасштабній світовій війні стає те, що експерти вже давно називають «гібридним конфліктом глобального рівня». Це не просто теоретична конструкція, а реальність, у якій ми живемо останнє десятиліття. Війна в Україні є найяскравішим, але далеко не єдиним проявом цього феномену.
Ключова відмінність такої гібридної конфігурації від класичної світової війни полягає у відсутності прямого збройного зіткнення великих держав. Вони de facto воюють між собою на території третіх країн, використовують проксі-сили, застосовують економічні, дипломатичні та інформаційні інструменти. Якщо хтось скаже, що це звучить як конспірологія, то можна згадати буквально десятки (!) заяв Путіна, Медведєва, Шойгу та безлічі інших російських спікерів, які прямо казали: «ми воюємо не з Україною, а з колективним Заходом». Та й західні політики, дипломати та експерти не раз обмовлювалися, що на території України триває протистояння саме геополітичного, а не суто локального рівня.
Це все, звичайно, аж ніяк не мир. Але це і не ті війни, які тривали в першій половині ХХ сторіччя. Йдеться про модель, яка може існувати десятиліттями, не переростаючи у вирішальну, тотальну війну — на щастя для світу і на жаль для країн, яким не пощастило опинитися посередині розлому геополітичних «тектонічних плит».
А якщо все-таки почнеться?
Цей аналіз був би неповним без розгляду найгіршого сценарію. Історія знає безліч прикладів, коли конфлікти починалися не тому, що сторони свідомо прагнули кровопролиття, а тому, що вони втратили контроль над ескалацією.
Якщо Третя світова війна все ж таки почнеться у своєму найгіршому — ядерному — варіанті, то будь-які коментарі стануть зайвими. Тут можна згадати хіба що відомий радянський анекдот: коли ви побачите ядерний гриб, вам залишиться лише обернутися білим простирадлом і тихенько повзти в бік кладовища. За цим чорним гумором стоїть усвідомлення простої істини: у війні такого масштабу не буде ані переможців, ані переможених. Скоріше за все, після неї вже взагалі нічого ніколи не буде. Саме це усвідомлення досі було найнадійнішим запобіжником від катастрофи.
Але існує інший, набагато реалістичніший сценарій, який не передбачає одномоментного апокаліпсису. Його суть точно сформулювала американська письменниця Барбара Такман у своїй праці про Першу світову. В її книзі є такі слова: «війни ніхто не хотів, війна була неминуча». Це парадоксальне поєднання відсутності свідомої волі до великої катастрофи та неможливості її уникнути становить головну небезпеку сьогодення.
Механізм неконтрольованої ескалації може запуститися з багатьох точок одразу. Завершення дії договору СНО-III ліквідувало останній формальний бар’єр на шляху нарощування стратегічних озброєнь. Відсутність інспекцій, непрозорість ядерних програм, взаємна підозрілість і все решта створюють класичну «дилему безпеки»: кожна сторона вважає за необхідне посилювати власний арсенал, побоюючись, що противник зробить це першим.
Додамо до цього людський фактор: помилки систем раннього попередження, провокації третіх сторін, терористичні акти на ядерних об’єктах, кібератаки на системи управління військами... Жодна, навіть найдосконаліша автоматизована система не дає стовідсоткової гарантії від збою. А коли на іншому кінці дроту сидить звичайна людина, яка має ухвалити рішення за лічені секунди, ціна помилки отримує планетарний масштаб.
Резюмуючи, варто уникати двох крайнощів: як безпідставного спокою, так і апокаліптичної паніки. Система глобальної безпеки, вибудувана після 1945 року, перебуває в стані глибокої кризи та руйнується на наших очах. Договори, які десятиліттями стримували гонку озброєнь, втратили чинність. Інститути, покликані запобігати конфліктам, демонструють безпорадність та параліч. Довіра між ключовими гравцями зведена до історичного мінімуму.
Однак із цього всього не випливає фатальна неминучість глобального конфлікту. Доктрина взаємного гарантованого знищення, попри всю свою жахливість, продовжує виконувати функцію головного стримувача. Жоден лідер, незалежно від рівня його адекватності, не зможе пояснити власному народу необхідність кроку, який гарантовано призведе до тотального знищення цього самого народу під час «удару відплати».
Саме тому вірогідність світового апокаліпсису аж ніяк не є стовідсотковою. Врешті, все залежить від нас, людей. І навіть за півкроку «до» завжди є шанс зупинитися — як це було, зокрема, під час Карибської кризи 1962 року.
