4 березня 2027 року для українських біженців у Євросоюзі спливає дія тимчасового захисту. Щоб не допустити безладу з міграційними потоками, Рада ЄС ухвалила загальні рекомендації для урядів держав Євросоюзу. Це допоможе скоординовано вирішували подальшу долю біженців, а також справедливо розподілити відповідальність між країнами.
На початку жовтня Єврокомісія також проведе засідання Платформи солідарності «Україна», де обговорюватимуть деталі перехідного періоду для українців, які знайшли прихисток у ЄС.
Загалом план поетапного завершення тимчасового захисту передбачає два варіанти розвитку подій. Інтегрованим у соціум біженцям нададуть національні дозволи на проживання. А тим, хто хоче повернутися — інформаційну підтримку та допомогу. У цей період багатьом українцям доведеться зробити остаточний вибір — залишатися в ЄС чи їхати додому?
UA.News розповідає, як зміниться статус біженців у Євросоюзі, та що про життя за кордоном і повернення на Батьківщину думають українці, які змушені були тікати від війни.
Що буде після завершення тимчасового захисту
Насамперед загальні рекомендації Ради ЄС роз’яснюють, кому із українців дозволять легально жити у Євросоюзі, а кому доведеться повертатися до України. Біженці, котрі живуть у країнах ЄC кілька років, змогли інтегруватися у місцеве суспільство, вивчили мову, працевлаштувалися або вступили до місцевих навчальних закладів, можуть претендувати на новий правовий статус. Це може бути:
Легалізація на основі національного дозволу на проживання. Його можуть надати, якщо особа має роботу або самозайнята; навчається або задіяна у наукових проєктах; має певні сімейні обставини, наприклад, близькі родичі постійно живуть в ЄС; є учасником спеціальних програм для переселенців.
Легалізація проживання на підставі трьох директив Євросоюзу, що передбачають соціальне забезпечення, медичне обслуговування та подальшу можливість постійного життя в країні ЄС.
Директива 2016/801 — для науковців та студентів, які планують продовжити навчання після завершення тимчасового захисту.
Директива 2021/1883 — для висококваліфікованих фахівців, які можуть залишатися в ЄС, якщо мають робочі контракти. Найбільше підходить для технічних спеціальностей, медиків та ІТ-фахівців.
Директива 2024/1233 — для різних категорій працівників.
Люди з особливими потребами зможуть перебувати в ЄС до моменту, коли Україна зможе їх прийняти та надати необхідну підтримку. Сім’ї з дітьми, які ходять до школи в ЄС, теж зможуть залишитися до закінчення навчального року.
Більш складно виглядає реалізація рекомендацій Ради ЄС щодо повернення біженців. У Брюсселі наполягають, що це має відбуватися поступово та добровільно. Для цього розроблять спеціальні програми, які мають забезпечити біженцям доступ до житла, медичних послуг та інфраструктури на території України.
Фінансувати такі програми планують за рахунок фондів ЄС та інших міжнародних організацій. При цьому тісно співпрацюватимуть з українською владою, щоб добровільне повернення громадян відбувалося тоді, коли умови будуть безпечними та відповідатимуть можливостіям України.
Про варіанти отримання нового правового статусу в ЄС та програми повернення до України біженців інформуватимуть через Unity Hubs (Центри єдності, створені для адміністративної підтримки українців за кордоном). Там надаватимуть консультації та роз'яснювальні матеріали.
Як живуть українські біженці і що думають про згортання тимчасового захисту в ЄС
Киянка Юлія Бутенко рік і чотири місяці живе в Німеччині. За фахом вона психолог-психотерапевт з вищою освітою, має інвалідність, разом з чоловіком-опікуном виховують восьмирічну доньку. Веде власний блог з інформаційними та психологічними порадами для біженців.
Розповідає, що спочатку разом з родиною переїхала з Києва до Львова, але й там їх наздогнали ракетні удари, довелося бігати у бомбосховище, здригатися від вибухів. Зрештою, вирішили виїхати за кордон.
«Перший момент - дитина дуже боялася вибухів. І я боялася, що життя її може закінчитись, так і не почавшись. Я думала: Господи, яке я маю право забрати у моєї дитини шанс на це життя, побачити цей неймовірно красивий світ? Якщо є така можливість виїхати, то чому ми нею не користуємося? Чому живемо в стресі весь час? І це вже не окей, коли я приїжджала до батьків у Київ, і бачила, що вони абсолютно адаптувалися до тривог. Це ненормальна реакція для людини. Бо тоді ми вже дійсно не відчуваємо небезпеку», — ділиться спогадами Юлія.
Ще однією причиною для виїзду, за її словами, стали розмови в школі про те, що «всі повинні воювати». І це теж психологічно тиснуло на дитину.
«Ми жили на центральній вулиці Львова, через яку щодня везли хлопців на поховання, на кладовище. Це все було з музикою, всі плакали. Ми все це бачили і чули кілька разів на день. Це дуже тиснуло на психіку… І останнє, мабуть, коли дитина прийшла зі школи і сказала, що її однокласниця їздила до Києва з мамою отримувати нагороду за тата — Героя України. Моя донька плакала і казала: «Я не хочу, щоб мій тато загинув, мені не треба ніяких нагород», — згадує ті хвилювання Юлія.
Каже, що зважаючи на її інвалідність, вони з чоловіком завжди мали право на виїзд, але не думали, що доведеться ним скористатися. Проте змушені були їхати — спочатку до Польщі, але там не було житла та роботи для біженців, тому рушили далі — до Німеччини. У Мюнхені знайшли Центр біженців, де їх прийняли.
«Ми сім місяців жили в гуртожитку, який нам надала держава. У нас була одна кімнатка, 12 людей на один санвузол, на одну кухню. У нашому селі (40 км від Мюнхена), гуляючи з донькою на дитячому майданчику, ми познайомилися з німцями. Вони допомогли нам знайти житло — старий будинок, який був просто закритий. Власники погодилися здати нам його в оренду, якщо ми самі його відремонтуємо. Нині Джоб-центр оплачує нам це житло», — розповідає біженка.
Разом із чоловіком Юлія ходить на інтеграційні курси, щодня по 4 години вивчають німецьку мову. Взимку планують пройти тестування на рівень B1, щоб отримати мовний сертифікат, з яким можна йти на роботу. Донечка Юлії вже говорить німецькою, ходить до школи та дружить з місцевими дітьми.
«Насправді, я нічого поганого не можу сказати про німців. Якщо чесно, тут варто більше боятися зустріти недоброзичливих українців, ніж німців. Я чітко усвідомлюю одне золоте правило: якщо ти гарно налаштований до німців, вони завжди будуть так само ставитися до тебе…Наша сім'я дуже багато допомоги отримує від німців. Це правда», — каже Юлія Бутенко.
Українцям, які зараз хочуть виїхати до Німеччини, вона радить звернути увагу на зміни, які сталися за останні місяці.
«Баварія вже закрила свої двері. Приїхати можна в Центр біженців у Мюнхені, але він вже розселяє у інші землі, бо Баварія перенаселена. Тому одразу варто їхати в інші регіони. Зараз українці мають останній шанс. Якщо зараз людина приїжджає до Німеччини, то треба дуже швидко оформлювати «Параграф 24», який дає право на перебування тут.
Треба швидко йти на інтеграційні курси і за дев'ять місяців, хоча б початково, вивчити німецьку мову. Також треба дуже швидко працевлаштуватися. Все це треба встигнути до березня 2027 року, коли закінчиться тимчасовий захист. Тому, якщо люди в небезпечній зоні, звичайно, треба їхати. Німеччина дає багато: базове житло, страховку, мовні курси, щомісяця кошти на кожного з членів сім'ї», — пояснює українка.
Юлія Бутенко підтверджує, що у подальшому Німеччина планує скорочувати фінансову допомогу українцям, але робити це будуть поступово. І тут завжди йдуть на зустріч тим, хто хоче навчатися та працювати.
«Якщо людина сюди приїжджає просто відсидіти час, допоки в Україні щось там покращиться, і нічого не робить, не вчить мову, не соціалізується, не йде на роботу, то ставлення до неї буде негативне», — стверджує Юлія.
У Німеччині разом з чоловіком планують спочатку отримати мовний сертифікат B1, а потім — B2. Після цього Юлія хоче здобути додаткову професійну освіту — стати коучем або консультантом-психологом. Про повернення до України відповідає так:
«Коли ми запитуємо про Україну, наша дитина каже, що не хоче повертатися, бо тут вже має друзів. Дійсно, коли люди три-чотири роки живуть на одному місці, адаптуються, то повертатися до України — це знову стрес. Бо в Україні ніколи не буде так, як було колись в наших спогадах», — розмірковує біженка.
Юлія Бутенко вважає, що після завершення тимчасового захисту у Євросоюзі перед багатьма постане складний вибір, але активні люди матимуть перевагу: «Страшно тим, у кого немає плану, як діяти в Німеччині, що робити. Тому всі, хто не вчать мову, не планують працювати і не мають плану — просто повернуться додому. Ті, хто планує навчання і роботу, матимуть вибір: залишатися у Німеччині, чи повернутися до України. Якщо є план — страху немає».
Ще одна українка, Наталія Редзель, разом із сином три місяці тому переїхала до Словенії. Син ходить до школи та займається плаванням. Наталія вчить словенську мову, планує нострифікацію (визнання) юридичного диплома і веде блог для співвітчизників про переїзд та оформлення документів.
Каже, вирішила виїхати до Європи заради безпеки дитини після 3,5 років життя під час війни в Дніпропетровській області. Словенію обрала, бо це одна з найбезпечніших країн Європи, має ідеальне розташування (межує з Італією, Хорватією, Австрією, Угорщиною), за один день можна потрапити з моря в Альпи, тут звичний клімат і мова нагадує українську. З власного досвіду тепер розповідає про певні плюси та мінуси життя у цій країні:
«Сподобалось те, що не літають ракети над головою. Спокій і безпека - це перші асоціації зі Словенією.
Не сподобались ціни на оренду житла — в столиці Любляні середня вартість від 1 тис. євро плюс комунальні послуги від 150-300 євро влітку, залежно від енергозбереження будинку. Купити нерухомість майже неможливо, бо ціни в новобудовах столиці сягають 7 тис. євро за 1 кв. м. На вторинному ринку — від 4 тис. євро за 1 кв. м. У менших містах і селах — трохи дешевше .
Зарплати без знання словенської мови — від 900 євро, що дуже мало у співвідношенні цін».
За словами Наталії, в Словенії багато українців все ж таки змогли реалізувати себе. Здебільшого — це бʼюті-майстри, автомеханіки, далекобійники тощо. Дехто повернувся додому або поїхав до інших країн. Ставлення місцевих жителів до українських біженців — нейтральне.
«Ви не почуєте від них невдоволення, але і слів підтримки чи співчуття теж», — каже Наталія Редзель.
Вважає, що кожен сам повинен вирішувати: виїжджати за кордон чи залишатися в Україні. Перекладати відповідальність на когось іншого не варто.
«Моя думка така: якщо в Україні є своє власне житло і стабільний дохід — в Європі робити нічого, скоріш за все, буде розчарування. Але війна не залишає вибору багатьом. Мої батьки, родичі — в Сумській області під щоденними обстрілами. І за кордоном хвилювання за них і за ситуацію в Україні тільки посилилося.
З України ніколи не було бажання виїжджати на постійне місце проживання в іншу країну, аби не війна. Їхали з думками, що це тимчасово і перспективи на майбутнє бачимо тільки у своїй країні».
Читайте також:
Соцвиплати для українських біженців у Німеччині: скасують чи залишать?
