Росія будує власний Starlink: що відомо про «Рассвет» і чому супутниковий інтернет стає новою зброєю держав
11 Серпня 2026 15:00Ще кілька років тому супутниковий інтернет залишався досить вузькою технологією — способом підключити до мережі корабель посеред океану, наукову станцію або віддалене село, куди надто дорого прокладати оптоволокно. Повномасштабна війна Росії проти України фактично перетворила його на стратегічну інфраструктуру.
Starlink дозволив українським військовим зберігати зв'язок там, де мобільні мережі були знищені або заглушені. Через супутники передають координати, відео з безпілотників, карти, розвідувальні дані та підтримують комунікацію між підрозділами. Виявилося, що тисячі маленьких антен можуть бути не менш важливими для сучасної армії, ніж радіостанції чи навіть окремі види озброєння.
Росія побачила цю перевагу і тепер намагається створити власну систему.
10 серпня заступник начальника Головного управління розвідки Міноборони України Вадим Скібіцький заявив, що Москва прискорює розгортання низькоорбітальної супутникової мережі «Рассвет». За його словами, російська програма рухається швидше, ніж очікували в Києві.
За оцінкою Скібіцького, зараз у системі налічується 16 супутників. Поки цього недостатньо для безперервного зв'язку над Україною: мережа працює лише в ті моменти, коли один з апаратів проходить над необхідною територією.
UA.News розповідає, що таке російський «Рассвет», наскільки він здатний конкурувати зі Starlink, які ще країни будують власні супутникові мережі та чому контроль над інтернетом у космосі поступово стає питанням не лише технологій, а й національної безпеки.
Що таке російський «Рассвет»
«Рассвет» розробляє російська компанія «Бюро 1440», заснована у 2020 році в межах «ИКС Холдинга». Ідея багато в чому повторює модель Starlink: замість кількох великих геостаціонарних супутників на висоті близько 36 тисяч кілометрів створюється велика мережа значно менших апаратів на низькій навколоземній орбіті.
Перевага такого підходу — менша затримка сигналу. Інформації потрібно подолати сотні або трохи більше тисячі кілометрів, а не десятки тисяч. Саме тому сучасні низькоорбітальні системи дозволяють користуватися відеозв'язком, хмарними сервісами та іншими застосунками, для яких старий супутниковий інтернет був занадто повільним.
Російський проєкт починався поступово. У червні 2023 року на орбіту вивели три експериментальні супутники місії «Рассвет-1». У травні 2024-го з'явилися ще три апарати «Рассвет-2».
На цих супутниках росіяни тестували ключові технології майбутньої мережі. Зокрема, «Бюро 1440» повідомляло про зв'язок між супутником та абонентським терміналом із використанням 5G NTN — стандарту, який дозволяє інтегрувати наземні мобільні й супутникові мережі.
Компанія також заявляла про випробування лазерного зв'язку між супутниками зі швидкістю до 10 Гбіт/с.
23 березня 2026 року відбувся значно важливіший етап: на орбіту запустили перші 16 супутників уже цільового угруповання. А 20 липня «Бюро 1440» повідомило про другий пакетний запуск, хоча кількість апаратів у цій партії публічно не називало.
І саме тут «Рассвет» перестає бути просто експериментом.
Чому Росії знадобився власний Starlink
Головний урок Москва отримала безпосередньо в Україні.
Після початку повномасштабного вторгнення Starlink став одним із ключових резервних каналів зв'язку України. Станом на квітень 2025 року країна отримала вже понад 50 тисяч терміналів, частину яких передали SpaceX, Польща, США, Німеччина та інші партнери.
Супутниковий інтернет має принципову перевагу під час війни: противнику недостатньо знищити базову станцію мобільного оператора чи перебити кабель. Термінал можна перевезти на іншу позицію, підключити до генератора або батареї й відновити канал зв'язку.
Згодом Starlink почали використовувати й російські військові — через термінали, придбані на сірому ринку.
На початку 2026 року SpaceX посилила авторизацію обладнання, після чого несанкціоновані російські термінали почали відключатися. Reuters зазначає, що Київ домігся блокування таких пристроїв, і це стало одним із чинників, які погіршили можливості російських військ у сфері зв'язку.
Для Кремля ситуація продемонструвала очевидну проблему: армія великої держави фактично використовувала телекомунікаційну інфраструктуру іноземної приватної компанії, яка будь-якої миті могла закрити доступ.
«Рассвет» має прибрати цю залежність.
«Рассвет» проти Starlink: різниця поки величезна
Називати російську систему повноцінним конкурентом Starlink сьогодні передчасно.
SpaceX вже має понад 10 тисяч супутників Starlink на орбіті, тоді як, за останньою оцінкою Скібіцького, російський «Рассвет» — 16. Навіть російський план на 2035 рік передбачає лише 924 апарати.
Різниця полягає не тільки в кількості. Starlink — це вже величезна екосистема: серійне виробництво супутників, власні ракети Falcon 9, багаторазові перші ступені, наземні станції, десятки тисяч терміналів у різних країнах, морські й авіаційні рішення.
SpaceX може запускати власні супутники власними ракетами й робить це постійно. Саме вертикальна інтеграція стала однією з головних причин, чому Starlink вдалося розгорнути настільки швидко.
Росії доведеться окремо вирішувати проблему масового виробництва апаратів, електроніки та запусків. Для низькоорбітальної мережі недостатньо один раз відправити сотні супутників у космос: через кілька років їх потрібно поступово замінювати.
Тобто створення угруповання — це не одноразовий проєкт, а постійно працююча космічна промисловість. Проте для Росії необов'язково копіювати Starlink у масштабі один до одного.
Якщо головне завдання «Рассвета» — забезпечити територію РФ, Арктику та райони ведення воєнних операцій, Москва може отримати стратегічно корисний результат і з набагато меншою кількістю супутників.
Навіщо військовим сотні супутників
Найважливішою характеристикою великих супутникових угруповань є їхня розподіленість.
У традиційній системі втрата одного дорогого супутника може бути серйозною проблемою. У мережі з сотень або тисяч невеликих апаратів значення одного конкретного супутника значно менше.
Ще важливіше те, що супутниковий зв'язок дозволяє побудувати інформаційну мережу практично незалежно від наземної інфраструктури.
Через неї можна передавати відео з БПЛА, координати цілей, супутникові карти, розвідувальну інформацію, телеметрію, забезпечувати відеозв'язок командування та обмін даними між підрозділами.
Тому питання «хто має власний Starlink» поступово стає схожим на питання «хто має власну систему навігації». США мають GPS, ЄС — Galileo, Китай — BeiDou, Росія — ГЛОНАСС. Тепер схожа логіка формується навколо супутникового інтернету.
США роблять ставку не лише на Starlink
Сполучені Штати мають найбільший запас таких технологій.
Окрім Starlink, Amazon створює власну низькоорбітальну мережу, яка раніше називалася Project Kuiper, а тепер отримала бренд Amazon Leo.
У 2026 році компанія активно розгортає угруповання. Amazon уже повідомляє про сотні супутників на орбіті та поступове тестування сервісу з корпоративними клієнтами. Мета приблизно та сама — швидкісний інтернет у регіонах, де немає нормальної наземної інфраструктури.
Це означає, що США потенційно отримують одразу кілька незалежних комерційних супутникових мереж.
А для держави конкуренція між ними є додатковою страховкою: критична інфраструктура не зосереджується в одній технологічній системі.
Китай будує власні мегасузір'я
Ще масштабніші плани має Китай. Пекін ще у 2020 році включив супутниковий інтернет до переліку стратегічної «нової інфраструктури».
Одним із головних китайських проєктів стала низькоорбітальна система Qianfan, також відома як Spacesail або «Тисяча вітрил».
За даними місцевої влади Шанхая, на орбіту вже виведено 108 супутників Qianfan, а довгострокова конфігурація може перевищити 15 тисяч апаратів. Це вже масштаб тієї ж категорії, що й Starlink.
Китай має ще одну принципову перевагу: величезну власну електронну, телекомунікаційну та космічну промисловість. Тому Пекін може контролювати практично весь ланцюг — від виробництва супутників і терміналів до ракет та наземної інфраструктури.
Для Китаю супутниковий інтернет також є частиною ширшої боротьби за технологічну незалежність від США.
Європа вже має OneWeb та створює IRIS
Європейський Союз теж не хоче залишатися повністю залежним від американських приватних операторів.
Його відповіддю має стати IRIS — власна захищена супутникова система ЄС.
За актуальним планом Європейської комісії, вона включатиме 348 супутників на низьких та середніх навколоземних орбітах. Система повинна забезпечувати захищений зв'язок для інституцій ЄС, урядів, дипломатичних представництв, сил оборони та екстрених служб, а паралельно підтримувати комерційні послуги.
Сам факт появи IRIS добре показує, наскільки змінилося ставлення до супутникового інтернету. Європа вже має доступ до Starlink. Проте Брюссель усе одно витрачає мільярди на власну інфраструктуру, тому що доступ до чужої системи та контроль над власною системою — зовсім різні речі.
Окремо існує Eutelsat OneWeb — найближчий сьогодні європейський конкурент Starlink серед уже діючих мереж.
Система складається з понад 600 низькоорбітальних супутників, які літають приблизно на висоті 1200 км. OneWeb орієнтований насамперед на бізнес, державні структури, авіацію, морський транспорт і телекомунікаційних операторів.
У січні 2026 року Eutelsat замовила Airbus ще 340 супутників на додаток до попередньої партії зі 100 апаратів. Вони повинні поступово замінювати перші супутники мережі та збільшувати її можливості.
Проте OneWeb поки не має головної переваги Starlink — величезної кількості компактних та відносно доступних користувацьких терміналів.
Саме тому просто сказати «в Європи є OneWeb, отже Starlink можна замінити» не вийде.
Канада також створює власну систему
Ще один важливий гравець — Канада. Компанія Telesat розгортає систему Lightspeed, орієнтовану на підприємства, телекомунікаційних операторів та державний сектор.
Особливо важливим напрямом стала Арктика. На початку серпня 2026 року компанія повідомила про великий контракт на військовий супутниковий зв'язок, після якого початкове угруповання Lightspeed планують збільшити зі 156 до 225 супутників.
Це ще один приклад того, що держави дивляться на низькоорбітальний зв'язок вже не тільки як на бізнес для віддалених населених пунктів. Він дедалі більше стає частиною оборонної інфраструктури.
Чому країни не хочуть залежати від чужого супутникового інтернету
Проблема Starlink полягає не в тому, що система погана. Навпаки — її успіх і продемонстрував масштаб залежності, яка може виникнути.
У випадку України це особливо помітно. Десятки тисяч терміналів забезпечують зв'язок військових, державних структур, лікарень, підприємств та звичайних людей у районах, де наземні мережі можуть перестати працювати.
Але інфраструктура належить приватній американській компанії.
У 2025 році Reuters писало про дискусії навколо можливості використання доступу України до Starlink як політичного важеля під час переговорів із Вашингтоном. Польща тоді наголошувала, що сама оплачує частину українських терміналів та підписок.
І тут виникає новий тип геополітичної залежності. Раніше країни боялися залежати від чужої нафти, газу, процесорів або зброї. Тепер до цього списку додаються космічні телекомунікації.
Власник супутникової мережі теоретично може визначати, де вона працює, кому дозволено підключатися, які термінали активні та на яких територіях діють обмеження.
Для звичайного користувача це питання доступу до інтернету. Для армії — питання того, чи зможуть у критичний момент підрозділи бачити одне одного на цифровій карті та отримувати інформацію з безпілотників.
Чи означає це, що наземний інтернет стане непотрібним
Ні. Супутниковий інтернет навряд чи витіснить оптоволокно або мобільні мережі у великих містах. Наземна інфраструктура дешевша, здатна передавати набагато більше інформації та обслуговувати мільйони користувачів на невеликій території.
Супутники потрібні насамперед там, де наземної мережі немає або де вона може бути знищена. Тому майбутня модель, найімовірніше, буде гібридною.
Міста продовжать використовувати оптоволокно та 5G, а супутникові системи стануть резервним шаром мережі — для кораблів, літаків, віддалених територій, військових, рятувальників і критичної інфраструктури.
Дослідження 2025 року, яке порівнювало Starlink, OneWeb та наземні 5G-мережі, показало ще одну цікаву закономірність: найкраща стійкість виникає саме при одночасному використанні кількох різних систем. У тестах комбінування супутникових мереж суттєво знижувало ймовірність повної втрати зв'язку.
І це, ймовірно, головний принцип майбутньої телекомунікаційної інфраструктури: не один ідеальний канал, а кілька незалежних.
«Рассвет» поки не Starlink — але проблема для України може з'явитися вже у 2027
Сьогодні 16 російських супутників не можуть забезпечити армію РФ постійним широкосмуговим зв'язком на всій лінії фронту.
Сам Скібіцький говорить, що система працює лише періодично, коли апарат проходить над необхідною територією.
Але для України важлива не нинішня кількість супутників, а швидкість, з якою вона може збільшуватися.
Якщо у 2027 році Росія справді наблизиться до заявлених 292 апаратів, ситуація буде зовсім іншою. У російських військ може з'явитися власний канал високошвидкісного зв'язку, який неможливо вимкнути простим зверненням до SpaceX.
Це також ускладнить боротьбу із системою технічними засобами. Замість одного великого супутника в космосі постійно рухатимуться сотні невеликих апаратів, між якими термінал автоматично перемикатиметься. Заглушити таку мережу на великій території значно складніше.
Тому дискусія про «Рассвет» насправді значно ширша за суперництво Росії та SpaceX.
Світ входить у період, коли власне супутникове угруповання стає частиною цифрового суверенітету майже так само, як власна енергетична система, дата-центри або військова промисловість.
США вже мають Starlink і будують Amazon Leo. Китай створює одразу кілька великих мереж. Європейський Союз інвестує в IRIS та підтримує OneWeb. Канада розгортає Lightspeed. Росія намагається прискорити «Рассвет».
І війна в Україні, ймовірно, стала одним із головних каталізаторів цього процесу.
Саме тут світ побачив, що супутниковий інтернет може не просто дозволити людині подивитися YouTube посеред пустелі. Він може підтримувати роботу держави під ракетними ударами, забезпечувати зв'язок армії та буквально впливати на ситуацію на полі бою.
Тому наступна глобальна боротьба за контроль над інтернетом може відбуватися вже не на землі. А на висоті кількох сотень кілометрів над нею.
