В понеділок, 13 липня, у Парижі відбулося підписання чергової міжнародної угоди, покликаної посилити обороноздатність України. Десять держав — Україна, Франція, Велика Британія, Німеччина, Італія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Данія та Швеція — офіційно оголосили про створення Антибалістичної коаліції.
Її амбітною метою заявлено створення в стислі терміни дешевого масового аналога американського зенітно-ракетного комплексу Patriot (а точніше і перш за все — відповідних ракет), що дозволило б ефективно закрити небо над українськими містами від безперервних російських балістичних обстрілів. Ядром майбутньої системи має стати українська антибалістична система та ракета-перехоплювач, а ключові компоненти управління та радарів візьмуть на себе провідні європейські оборонні концерни.
Що саме стоїть за цим новим об’єднанням, як це має працювати на практиці та наскільки взагалі ефективними виявилися численні подібні коаліції, створені Києвом і його партнерами за 4,5 роки великої війни? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Паризька ініціатива: суверенна ППО за 12 місяців
Формальним приводом для створення Антибалістичної коаліції стали останні масовані обстріли Києва, під час яких українська протиповітряна оборона виявилася, на жаль, абсолютно безсилою перед російськими балістичними ракетами. Трагічний рахунок цих ударів з боку РФ став для багатьох шоком: жодну або майже жодну з десятків випущених останнім часом балістичних цілей збити не вдалося. Ця вразливість, накладена на постійний дефіцит боєприпасів до наявних систем ППО, підштовхнула європейських лідерів до дій, які вилилися у чергове засідання «коаліції охочих» у Парижі, на якому й оголосили про створення об'єднання.
Центральним елементом нової системи безпеки має стати проєкт під назвою FREYJA. Її основою виступає українська ракета-перехоплювач FP-7, розроблена компанією Fire Point — тією самою, що вже відома своїми меншими ракетами серій FP-1, FP-2 та «Фламінго». Амбіція полягає в тому, щоб створити значно дешевший і придатний до масового виробництва аналог американських ракет PAC-3 MSE. Інтелектуальну начинку — радари, командні пункти та систему бойового управління — беруть на себе європейські гіганти оборонної промисловості.
Перелік учасників доволі серйозний: це такі компанії, як Thales, Leonardo, MBDA, Diehl Defence, Safran, Hensoldt, Saab, Kongsberg та Eurosam. Це безпрецедентна концентрація технічних спроможностей, яка планує видати готову інтегровану протибалістичну систему всього лише за 12 місяців. Головна мета — повна незалежність від американських політичних гойдалок і обмежених поставок ракет для Patriot з-за океану.
Справа в тому, що надія на отримання ліцензії на виробництво Patriot PAC-3, яку минулого тижня в Анкарі нібито пообіцяв Дональд Трамп, лишається радше політичним міражем, аніж реальним інструментом. Досвід Німеччини в цьому плані показовий: Берлін отримав таку ліцензію ще у 2024 році, однак досі не виготовив жодної ракети.
Проблема тут не в паперах чи дозволах, а в глибоких технологічних обмеженнях. Виробництво PAC-3 впирається у складність і шалену вартість компонентів, які виготовляють підрядники Lockheed Martin.
Найбільшим складним місцем є головка самонаведення — критично важливий елемент, що забезпечує кінетичне ураження балістичної цілі «hit-to-kill». Їх виробляється дуже мало, а глобальний попит при цьому зашкалює: ракети потрібні Ізраїлю, Тайваню, арабським країнам та, власне, самим Сполученим Штатам. Війна з Іраном уже спалила близько третини світового запасу Patriot, і витрати продовжуватимуться. Заводи Lockheed Martin видають близько 55-60 ракет на місяць, водночас РФ щомісяця запускає не менше 100-120 балістичних цілей. Для гарантованого перехоплення однієї такої ракети зазвичай потрібно випустити дві-три PAC-3 — тобто арифметика тут катастрофічна для України.
На додачу до антибалістичної ініціативи, Париж зіграв на випередження й у сфері авіації. Президент Макрон, не чекаючи остаточних рішень по Patriot, пообіцяв Україні ліцензії на виробництво зенітних ракет для комплексів SAMP/T, корегованих авіабомб AASM Hammer, а також крилатих ракет SCALP-EG (відомих як Storm Shadow). Окремо обіцяно передачу сотні винищувачів Rafale F4, а також нових радарів і пускових установок.
Все це формує контур безпекового щита, який має запрацювати через рік. Проте риторичне питання лишається відкритим: як Україні, її людям, інфраструктурі та ВПК пережити цей рік тут і зараз, коли балістика продовжує безкарно нищити міста і перш за все — столицю?
Медійний ефект чи реальна зброя: доля попередніх ініціатив
Створення Антибалістичної коаліції — це далеко не перший і, вочевидь, не останній приклад інституціоналізації західної допомоги. За понад чотири роки війни гучні назви нових і нових форматів лунали з такою регулярністю, що в суспільства, схоже, почала формуватися певна «коаліційна втома». Кожна така ініціатива подавалася з потужним медійним супроводом як «переламний момент» та «прорив», однак реальна ефективність більшості з них виявилася, м'яко кажучи, не настільки масштабною.
Чи не єдиним форматом, який з самого початку й дотепер зарекомендував себе як реально дієвий механізм, залишається «Рамштайн». Контактна група з питань оборони України, що об’єднує понад півсотні держав, стала тим конвеєром, через який на фронт стабільно надходили боєприпаси, бронетехніка та системи ППО. Без цих регулярних засідань на однойменній авіабазі (саме на честь якої, до речі, названий знаменитий метал-гурт Rammstein) не було б ані оперативної логістики, ані синхронізації потреб ЗСУ з арсеналами союзників.
Дещо окремо стоїть і авіаційна коаліція. Хоча обіцянки навчати пілотів і передати сучасні західні літаки звучали роками, кількісний результат на 2026 рік все ж є відчутним: кілька десятків F-16, Mirage та Gripen уже працюють у повітрі, виконуючи бойові завдання.
Натомість низка інших об’єднань залишила по собі переважно виключно інформаційний слід. Згадати хоча б «Коаліцію рішучих» Макрона, яка на початку 2024 року позиціонувалася як авангард країн, нібито готових до введення своїх військ на українську територію — але згодом все розчинилося в дипломатичних формулюваннях. Або не менш знамениту чеську «снарядну ініціативу», яка мала забезпечити мільйон боєприпасів для ЗСУ. Попри гучний старт і збір коштів, вона зіткнулася з ринковими реаліями: браком сировини, завищеними цінами та навіть опосередкованим саботажем третіх країн, у результаті чого графіки поставок постійно зривалися, а про ініціативу поступово забули.
Так само тихо, до речі, зникли з новинного порядку денного і гучні плани українського керівництва («План перемоги», «План стійкості», тощо), які презентувалися із залученням іноземних партнерів, але так і залишилися рамковими деклараціями без механізмів імплементації.
Особливе місце в цьому переліку займають безпекові угоди. Станом на липень 2026 року Україна підписала понад 30 (!) таких двосторонніх документів з різними країнами світу. Свого часу кожне підписання подавалося як прямі «гарантії безпеки» та дипломатичний прорив. Втім, як показала практика, ці угоди виявилися радше політичними меморандумами про наміри. Вони не зобов’язують союзників вступати у війну на боці України, а фіксують уже надану або майбутню допомогу — і на цьому, власне, все. Сьогодні про більшість із цих угод у публічному просторі чомусь не згадують взагалі, наче їх і не було.
Подібних прикладів, насправді, можна навести ще багато. Ця дивна закономірність вказує на системну проблему: дуже часто чергові «коаліції» створювалися перш за все задля задоволення внутрішньо- і зовнішньополітичного медійного запиту. Простіше кажучи, піар-складова цілковито домінувала над практичним виконанням. Суспільство, яке прагнуло хоч якихось обнадійливих новин, отримувало яскраві заголовки, однак за кілька місяців стикалося з тим, що формально створене об’єднання чергових «спроможних» не генерує майже жодних спроможностей і ніяк не змінює ситуацію на лінії фронту — на жаль.
На п’ятому році війни такий підхід уже не працює. Рівень довіри до гучних політичних презентацій суттєво впав. І якщо той же «Рамштайн» досі дає результат через регулярність і прагматичний підхід, то будь-яка нова коаліція тепер сприймається з відвертим скепсисом.
Думки експертів
Військовий експерт, капітан ВМС США у відставці Гаррі Табах так прокоментував UA.News кейс Антибалістичної коаліції та інших подібних об'єднань.
«Антибалістична коаліція — звучить, звичайно, гарно. Але який бюджет виділений на цю програму і ким? Пишуть, що точний кошторис наразі не називається. Поки що йдеться про «політичний старт ініціативи». Ось вам і відповідь стосовно ефективності. Як-то кажуть — удачі! Що стосується США, то нам самим потрібні ці ракети. І вони не дешеві. Треба було брати ленд-ліз — тоді. Може, зараз і ракети не потрібні були б. Яких немає, і не могло бути. Байден не виділяв на них бюджет, тоді як бронетехніка та снаряди були. Але їх не брали, і Байден їх утилізував. Тепер все це не потрібно. Вихід із цієї ситуації — переговори. Які завгодно, але переговори. Бо ракети завтра не з'являться», — зазначив Гаррі Табах.
Військовий експерт Олег Жданов думає схожим чином і теж не чекає якихось особливих та швидких рішень.
«Якщо брати короткострокову перспективу — в основному все це медійна історія. Дуже рідко коли йдеться про якісь конкретні чи наявні засоби. Припустимо, та ж коаліція з боєприпасів спрацювала майже миттєво. Спершу партнери надали те, що було, а потім почалося довгострокове виробництво. Але в більшості своїй всі ці коаліції — це дійсно робота на перспективу. Ми ж розуміємо, що передача ракет може початися за місяць, якщо ці ракети є, а от виробництво — це вже від шести місяців і до року, як мінімум. Все це має стратегічні наслідки і стратегічну мету, але не працює тут і зараз. Це може спрацювати в якомусь мінімальному сенсі. У нас, до прикладу, зараз кричуща ситуація з ракетами для Patriot, всі це чудово знають і бачать. Партнери можуть скинутися і надати нам якусь кількість ракет на початковий період, поки будуть йти основні заходи стосовно ліцензування та виробництва. Але поки що не більше», — впевнений Олег Жданов.
Резюмуючи, Антибалістична коаліція виглядає технологічно обґрунтованою та потенційно проривною, однак її ціна — час, якого в України критично мало. На превеликий жаль, за 12 місяців, відведених на розробку FREYJA, відбудеться ще безліч трагедій, спричинених балістичними ударами. Країна потребує конкретних рішень тут і зараз.
Головне ж, що потрібно Україні на цьому етапі навіть більше за нові збройові альянси — це реальні, предметні спроби відновлення переговорного процесу, спрямованого на припинення вогню та завершення війни. Жодна коаліція, навіть найпотужніша, не замінить політичної волі зупинити щоденне кровопролиття, якому немає кінця і краю.
Суспільство втомилося від красивих назв і гучних заяв. Воно чекає або справжнього, а не декларованого захисту, або рішень для завершення війни дипломатичним шляхом.
