Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський в недавньому інтерв’ю сказав, що Путін доручив своєму Генштабу розглянути кілька варіантів нового наступу на Київ. Один із них — нібито з території Білорусі. Але сам Сирський вважає, що білоруське керівництво на це не піде. А от другий варіант — прямий удар з Росії через Чернігівську область — він назвав більш реальним і додав, що українська армія до такого розвитку подій вже готується.
Все це, авжеж, звучить доволі тривожно. Але війна змінилася. Вона давно перетворилася на боротьбу спроможностей, логістики й резервів, де жоден значний маневр неможливий без величезних втрат.
Тому ключове питання не в тому, чи намалюють у російських штабах червоні стрілки курсом на Київ, а в тому, чи здатен противник реалізувати бодай щось більше, ніж всього лише обмежений плацдарм, який повторить долю травневого наступу РФ на Харківщині в 2024 році. Саме цей «харківський кейс» став лакмусовим папірцем можливостей РФ у прикордонні, і саме через нього спробуємо оцінити, наскільки об’єктивним є ризик для Чернігова й Києва зараз.
Що ж насправді стоїть за заявою головкома? Чи справді існує об’єктивний ризик для Чернігова й Києва? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Харківська операція‑2024: обмежений плацдарм як вирок наступальним амбіціям
Травневий наступ росіян на півночі Харківської області у 2024 році згаданий тут не дарма. Насправді це класичний приклад того, як армія, що втратила здатність до глибоких проривів, намагається вирішити тактичне завдання на шкоду собі.
Так, тоді росіяни зуміли продавити кордон, зайняти деякі населені пункти, але далі просування зупинилося. І зупинилося навіть не стільки через українську оборону як таку, а скільки через фізичну нестачу сил, дронів, засобів ППО і, найголовніше, через неможливість налагодити безпечне постачання через відкритий простір, що прострілюється з усіх боків.
Цей плацдарм одразу ж перетворився на «сіру зону», де ворог зазнає постійних втрат, а прорив на Богодухів чи тим більше на Харків навіть не розглядається як реалістичний.
Головні обмежувачі тут — це географія і логістика. Наступати з нульової позначки вглиб території, яку ти не контролюєш у повітрі, маючи лише польові дороги й абсолютну прозорість пересувань для ворожих БПЛА — це гарантована м’ясорубка. Харківський наступ РФ 2024 року став наочним доказом того, що навіть сконцентроване доволі велике угруповання неспроможне перетворити прикордонний ривок на оперативний успіх без якісної зміни самого характеру війни.
Київ знову в російських планах
Головком ЗСУ зазначає, що справжньою метою потенційного наступу росіян через Чернігівщину буде українська столиця. Повернення Києва до публічного обговорення в якості військової цілі має кілька сенсів.
Перший — політичний. Путін потребує такої цілі, яка змусить Захід нервувати, а українське суспільство — відчувати вразливість. Хоча насправді станом на зараз ніякий наступ на Київ об'єктивно неможливий хоча би через брак особового складу. Для такого наступу РФ доведеться як мінімум йти на мобілізацію.
Другий — воєнно-економічний. Війна виснажує, і російське командування змушене регулярно вигадувати нові напрямки, щоб ще сильніше розтягувати українські резерви. Удар з півночі здатен змусити Київ перекидати сили з Донбасу, навіть якщо справжньою метою є не захоплення столиці, а ослаблення оборони на тому ж звичному Слов'янсько-Краматорському напрямку.
Однак порівнювати теперішню ситуацію з тим же лютим 2022 року точно не вийде. По-перше, жодної раптовості вже немає й не буде. Українська розвідка і західні партнери фіксують будь-яке серйозне переміщення військ вздовж кордону. По-друге, у лютому 2022‑го росіяни йшли на Київ фактично ізольованими колонами, сподіваючись на швидкий колапс держави. Нині ж перед ними у випадку спроби прориву встане ешелонована оборона.
По-третє, навіть для обмеженого наступу потрібна перевага в силах, а вільних резервів у РФ на цьому напрямку критично мало. Білоруське угруповання, згідно з оцінками майже всіх експертів, не має ударного потенціалу, а перекидання зведених частин з інших фронтів — це тижні, а то й місяці підготовки, яку неможливо приховати. Тому слова Сирського варто сприймати не як попередження про якийсь неминучий «великий наступ РФ», а як радше раціональну оцінку найгіршого з можливих варіантів, до якого теж треба готуватися.
Чернігівський напрямок: географія «коридору смерті»
Взагалі Чернігівська область з військово-географічного погляду — справжня пастка для наступаючого, якщо тільки той не має абсолютної переваги.
Російський кордон тут проходить по лінії, що прилягає до річок, лісів і болотистих низин, які ускладнюють рух важкої техніки будь-якої пори року, окрім глибокої зими. Основні дороги, що ведуть із Брянської області у напрямку Чернігова, добре відомі й давно пристріляні. Від кордону до Чернігова — менше 100 км, але ці кілометри насичені природними й штучними перешкодами: річки Снов, Десна, щільна мережа каналів, великі лісові масиви, тощо.
До цього всього додається ще один фактор, якого не було ні в 2022‑му, ні навіть на початку харківської кампанії: масштабні фортифікації. Північний кордон України зараз, за доповідями військових, є суцільною лінією інженерних споруд, мінних полів, бетонних вогневих точок, тощо.
Проривати таку оборону в лоб — заняття, яке потребує колосальних ресурсів, чого у ворога станом на зараз просто немає. Все це підводить до закономірного висновку: навіть гіпотетичний успіх ЗС РФ у перші дні потенційного наступу через Чернігівщину буде обмежений кількома кілометрами (чи максимум десятком-двома) кілометрів території — після чого все просто зупиниться і загрузне.
До речі, у своїй заяві Сирський дуже чітко розмежував білоруський напрямок та, власне, російський. Лукашенко справді не хоче бути безпосереднім учасником війни, бо це загрожує його режимові значно більше, ніж будь-що інше. Однак це не означає, що Білорусь не є військовим чинником взагалі. Тренувальні табори, шпиталі, залізничні перевезення, розміщення російської авіації, ракетних установок та навіть ядерної зброї — все це там є і функціонує. Але сухопутне вторгнення з території Білорусі станом на зараз дуже малоймовірне. Отже, білоруський плацдарм лишається скоріше інструментом демонстрації сил та відволікання уваги.
У цьому контексті чернігівський напрямок видається ще більш ізольованим. Якщо наступ піде з Брянської області, його лівий фланг фактично залишається неприкритим з боку білоруської території, адже звідти не буде узгоджений «удар допомоги». Українське командування отримує змогу маневрувати резервами, не боячись одночасного прориву з боку білоруських лісів.
Це додатково звужує оперативну глибину будь-якого потенційного російського ривка з півночі: без допомоги Мінська він не буде таким смертоносним і страшним, яким міг би бути. А Білорусь поки що явно не спішить влазити у велику війну з Україною.
Думки експертів
Військовий експерт, офіцер-резервіст Армії оборони Ізраїля Ігаль Левін нагадує: на його думку, Київ — це прифронтове місто з усіма наслідками.
«Люди чомусь постійно про це забувають. Вони вважають, що зараз нове АТО чи ООС, що війна десь далеко там на Донбасі, тому що Київ далеко від фронту. Ні. Київ — прифронтове місто. Весь державний кордон з Росією і в тому числі з Білоруссю — це також фронт. Те, що він неактивний, нічого не вирішує насправді, він неактивний за тими чи іншими причинами. Але коли у вас Росія на півночі від Києва, зовсім недалеко — це говорить про те, що йдеться про прифронтове місто. Чи може прифронтове місто бути в небезпеці? Звичайно що може. Тому тут нічого нового немає. І головком ЗСУ Сирський все говорить правильно: загроза Києву завжди була і залишається. З моменту, як росіян викинули з-під столиці навесні 2022 року, ця загроза все одно залишалася. Тож чогось унікального або нового в заяві Сирського немає», — зазначив Ігаль Левін.
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік так коментує ситуацію:
«Я не виключаю, що рано чи пізно в цій війні трапиться «зворотній реверс». Тобто що Москва, особливо якщо їй вдасться захопити весь Донбас і виконати свої мінімальні цілі, під риторикою «примусу Києва до миру» почне знову перекидати війська під українську столицю. І новий наступ на Київ, на жаль, за сценарію продовження війни є цілком імовірним. Що би РФ не захопила десь на Півдні чи на Сході — війна не завершиться, примусити Україну до капітуляції таким чином Кремлю не вдасться. А от наступ на Київ — це вже критичний виклик для української державності. І він, на жаль, залишається ймовірним, однак лише у випадку, якщо росіянам вдасться захопити весь Донбас, перш за все Слов'янсько-Краматорську агломерацію. Зараз ресурсів на це немає, але з часом вони можуть з'явитися», — впевнений Руслан Бортнік.
Резюмуючи, то чи є об’єктивний ризик для Чернігова й Києва? Так, він завжди існує. Але цей ризик не варто вимірювати ймовірністю захоплення великих обласних центрів і тим паче столиці.
Існує цілком реалістична загроза обмеженого прикордонного вторгнення, яке переслідуватиме одразу кілька цілей: інформаційну, політичну та воєнну (відволікання резервів). Проте той самий «харківський кейс» наочно демонструє, що навіть за сприятливих умов ворог здатен лише створити невеликий плацдарм, який швидко перетворюється на пастку для нього ж. Ресурсів для перетворення цього плацдарму на глибокий прорив до Києва у РФ немає. Усе впирається в географію, фортифікації, тотальну прозорість поля бою і нездатність налагодити стійке постачання під вогнем.
Тому повторення умовного «лютого-2022» на Чернігівщині або під Києвом наразі неможливе. Замість колон, що безперешкодно їдуть на столицю, на росіян у випадку повторного вторгнення з півночі чекатиме вогняний коридор і перспектива загрузнути в черговій «сірій зоні», яка лише пришвидшить виснаження їхніх і без того обмежених наступальних ресурсів.
