Вже в неділю, 5 липня 2026 року, Україна відзначатиме професійне свято вітчизняного флоту — День ВМФ. Однак це така дата, яка сама по собі виглядає майже парадоксально. Україна — це держава, яка фактично втратила більшість свого військово-морського флоту ще «на світанку» незалежності, а згодом пережила його майже повне знищення та/або захоплення.
На календарі в неділю ми побачимо професійне свято тих, хто традиційно асоціюється з великими кораблями, крейсерами, есмінцями та авіаносцями. Але український флот сьогодні — це історія не про тоннаж, масованість і гармати великого калібру. Це історія про те, як de facto відсутність флоту як такого породила абсолютно нову стратегію морської війни, стратегію, яка змусила одну з найбільших морських держав світу вперше за понад два століття виводити свої кораблі з головної бази в окупованому Севастополі. Це історія про те, як технологічний стрибок, відчай та асиметричне мислення перетворили ледь не — будемо відверті! — найслабшу ланку української оборони на приклад для військово-морських доктрин майбутнього.
Щоб зрозуміти масштаб трансформації, варто повернутися в минуле. Яким же був український флот колись, що з ним сталося і на що він перетворився тепер? Видання UA.News розбиралося в питанні.
«Розпиляна» спадщина: зародження і занепад ВМФ України
Коли Радянський Союз припинив своє існування в 1991 році, на території України залишився величезний військовий спадок. У бухтах Севастополя, Донузлава та на корабельнях Миколаєва стояло те, що тоді називали «Червонопрапорним («Краснознамённым») Чорноморським флотом». Понад 350 (!) кораблів і суден різного класу, включно з потужними ракетними крейсерами, великими десантними кораблями та підводними човнами опинилися в центрі політичного торгу між уже незалежною Україною та новоствореною Російською Федерацією.
Це був момент історичного шансу, який, як показав час, використати повною мірою не вдалося. Політичне керівництво молодої держави, зосереджене на ядерному роззброєнні та економічному виживанні в хаосі та злиднях 90-х, сприймало величезний флот радше як страшний фінансовий тягар, а не як інструмент майбутньої оборони та суверенітету.
Довгі роки продовжувалися переговори про розподіл. Зараз у це складно повірити, але тоді Чорноморський флот фактично існував під подвійним командуванням, що лише прискорювало деградацію матеріальної частини та деморалізацію особового складу. У 1997 році Київ та Москва врешті підписали угоду, за якою Україна отримала близько 18% кораблів ЧФ.
Формально це була все ще потужна сила: ВМС України отримали флагман — ракетний крейсер «Україна» (колишній «Адмірал Лобов»), великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», корвет «Луцьк» та низку інших суден. Однак реальний стан цієї техніки був катастрофічним. Роки без належного фінансування та обслуговування перетворили бойові одиниці на в прямому сенсі металобрухт (саме за ціною брухту їх розпилювали та продавали), прикутий до причалів.
Держава, яка ледве могла виплачувати копійчані зарплати своїм офіцерам, не мала і не могла мати ресурсів на утримання великого флоту. Більшість кораблів ніколи не виходили в море для виконання повноцінних бойових завдань, а рідкісні навчання лише підкреслювали моральну застарілість радянських систем.
У нульові роки ситуація стала ще більш показовою. Росія, яка після економічного колапсу кінця 90-х почала відновлюватися та стрімко нарощувати військовий бюджет, модернізувала свою частину Чорноморського флоту, базуючись у Севастополі згідно з угодою про оренду. На цьому тлі ВМС України виглядали не просто бідно — вони виглядали катастрофічним символом занепаду.
Вершиною цієї сумної драми стала історія крейсера «Україна». Майже добудований, він роками перебував на верфі в Миколаєві, ставши метафорою втрачених можливостей. Величезний корабель, здатний нести потужне ракетне озброєння, просто іржавів собі біля стінки заводу. Його стан був настільки ж безнадійним, як і стан армії тогочасного Києва, де військові моряки залишалися повністю забутим родом військ. Втім, є й виправдання цій ситуації: тоді абсолютно ніхто не очікував, що Росія наважиться на пряму агресію, тож і оборона узбережжя фактично не мала сенсу.
2014 рік: тотальний крах конвенційного флоту
Події березня 2014 року стали моментом істини, який засвідчив повний провал попередньої військово-морської політики. Коли російські сили без розпізнавальних знаків блокували адміністративні будівлі в Криму, український флот виявився абсолютно не готовим до опору. І справа не лише в зраді або нерішучості командування: навіть технічно ті «три з половиною» корабля, які перебували у строю, були позбавлені повноцінної боєздатності. Вони не мали сучасних засобів зв’язку, не могли ефективно маневрувати, а їхнє озброєння не обслуговувалося належним чином роками.
Російська тактика в Криму 12 років тому будувалася на блискавичній блокаді, на бліцкригу. Українські моряки опинилися в пастці: заручники як географії, так і відсутності політичної волі. Результат, як відомо, виявився катастрофічним: частину кораблів захопили росіяни, решта підняла українські прапори, але незабаром була або знищена під час виводу, або все одно дісталася ворогу. Деякі судна, такі як тральщик «Черкаси», чинили символічний опір, маневруючи в озері Донузлав, але це був скоріше жест політичного відчаю, а не якась системна оборона. Флагман на той момент — фрегат «Гетьман Сагайдачний» — взагалі перебував у Середземному морі й згодом повернувся до Одеси, фактично залишившись єдиною платформою, яку вдалося зберегти.
Втрата Криму означала втрату не лише корабельного складу, а й головної інфраструктури базування, складів, ремонтних потужностей і навчальної бази. Україна залишилася не просто зі слабким флотом — вона залишилася de facto без флоту взагалі.
Після 2014 року почалося повільне, болісне відродження, але стратегічна нерівність все одно була колосальною. Росія тим часом нарощувала військову присутність у Криму, перетворивши півострів на мілітаризовану фортецю. Чорноморський флот РФ поповнився новими підводними човнами, які могли запускати відомі (на жаль) всім українцям крилаті ракети «Калібр», фрегатами та патрульними кораблями. На тлі цієї ескадри українські ВМС могли розраховувати хіба що на перебудовані цивільні катери.
Навіть у найсміливіших прогнозах ніхто не міг уявити, що Київ зможе майже на рівних вести морську війну з Росією вже за декілька років. У лютому 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення, здавалося, що Чорне море безроздільно контролюється російською армадою, а доля українського узбережжя у випадку конфлікту вирішена наперед. Та не так сталося, як гадалося.
Класичний флот vs морські дрони: асиметрична революція
Коли почалося широкомасштабне вторгнення РФ, всі очікували на класичну морську десантну операцію. Російські кораблі тоді блокували порти Одеси та Миколаєва, з’являлися повідомлення про підготовку висадки морської піхоти, тощо. Український флот практично не мав чим відповісти в прямому протистоянні.
Проте сталося те, чого ніхто не очікував. Україна застосувала суто асиметричну тактику, яка відчутно нівелювала перевагу росіян. Так, 13 квітня 2022 року береговий ракетний комплекс «Нептун» випустив всього лише дві (!) протикорабельні ракети по флагману Чорноморського флоту — ракетному крейсеру «Москва» — знищивши його.
Цей корабель — до речі, саме його ще 24.02.2022 відправив у пішу еротичну подорож один із захисників острову Зміїний — був гордістю російського флоту, символом його сили в регіоні. Його потоплення стало абсолютним шоком для Кремля. Виявилося, що масивний крейсер із «парасолькою» зенітної ППО може стати жертвою всього лише двох відносно невеликих ракет за умови вдалої координації та розвідки. Цей удар змусив російський флот відійти далі від українського узбережжя, порушивши плани морської блокади.
Але справжній прорив чекав попереду. Розуміючи, що відновлення класичного флоту коштуватиме десятки мільярдів доларів і займе десятиліття, Україна пішла шляхом технологічного стрибка. Ставка була зроблена на безекіпажні надводні апарати. Простіше кажучи, йдеться про легендарні українські морські дрони.
Перші зразки були кустарними, зібраними з доступних матеріалів і комерційних двигунів, але вони все одно демонстрували здатність долати сотні кілометрів і нести значний бойовий заряд. У жовтні 2022 року морські дрони атакували кораблі в самій бухті Севастополя. Це був безпрецедентний випадок в історії воєн: маленькі, малопомітні човни, начинені вибухівкою, пройшли крізь оборону головної військово-морської бази.
Психологічний ефект був приголомшливим. Росія, традиційна морська держава, яка звикла до логіки великих ескадр, вперше зіткнулася з ворогом, якого неможливо було на той момент засікти звичайними радарами.
Згодом конструкція дронів еволюціонувала. Відбувся перехід від примітивних надувних човнів до швидкісних, малопомітних платформ, здатних нести сотні кілограмів вибухівки на відстань до 800 кілометрів. Українські розробники, використовуючи західні технології та компоненти, створили флотилію безекіпажних катерів, які фактично замінили класичний флот. Ці апарати атакували розвідувальні кораблі, десантні катери, а згодом і серйозніші цілі — фрегати та підводні човни в доках.
Кульмінацією кампанії стали систематичні удари по бухті Севастополя та об’єктах у Новоросійську. Російське командування опинилося перед вибором: тримати кораблі під постійною загрозою в історичному місці дислокації — Севастополі — чи виводити їх на більш захищені бази. Врешті вже в 2023 році Росія почала масштабне перебазування основних ударних сил Чорноморського флоту з Криму до Новоросійська та інших портів Краснодарського краю. Ще раз, для розуміння: вперше з 1783 (!) року, коли Катерина ІІ приєднала Крим до імперії, головна база російського флоту на півострові втратила своє стратегічне значення як безпечний тил.
Українські морські дрони та ракети зробили те, чого не могли зробити важкі ескадри: вигнали ворога з його традиційної гавані. За різними оцінками, ударами безекіпажних катерів та ракетного озброєння вивели з ладу понад 30% бойового складу Чорноморського флоту РФ. Це абсолютно унікальна історія, яка сильно впливає на спроможності та панування РФ на морі. Станом на зараз Київ продовжує розробку та модернізацію морських дронів.
Резюмуючи, сьогодні українські військово-морські сили — це унікальне поєднання того, що майже не має аналогів у світі. Основним ударним компонентом флоту є не корвети та крейсери, а саме рій морських дронів різних типів: розвідувальних, ударних, мінувальників, логістичних платформ, тощо. Це абсолютно нова військово-морська культура, де на зміну командиру корабля з екіпажем у сотні людей приходить оператор, який керує кількома апаратами з надійного укриття десь на березі. Така модель не лише дешевша, а й дає змогу воювати без втрати людських життів на морі, що є безпрецедентним для морської історії.
Український безекіпажний флот став не просто замінником відсутніх кораблів. Він сформував нову реальність з новими формами контролю над морем. Саме тому 5 липня Україна з абсолютно заслуженою гордістю відзначатиме День ВМФ — військ, які ще не так давно існували лише на папері, але згодом повністю змінили всі сучасні правила гри в морській війні.
