6 серпня 1945 року стався перший в історії людства ядерний удар. На японське місто Хіросіма, де мешкало близько 350 тисяч людей, американський бомбардувальник скинув атомну бомбу з цинічною назвою «Малюк».
Миттєво загинули до 80 тисяч осіб. Вони в прямому сенсі випарувалися, перетворилися на попіл, на тіні, випалені на кам’яних стінах будинків — і це був лише початок жаху. До кінця 1945 року від травм, опіків, гострої променевої хвороби та несумісних із життям уражень кількість жертв зросла до 150 тисяч. Роками потому людей продовжували вбивати онкологічні захворювання та генетичні мутації, викликані радіаційним зараженням. Остаточне число жертв лише цього удару перевищило 200 тисяч: від однієї-єдиної бомби, за теперішніми мірками — дуже слабкої та примітивної. Для порівняння: сучасні термоядерні боєприпаси сильніші за хіросімського «Малюка» в сотні та навіть тисячі (!) разів.
Здавалося б, все це позаду, все залишилося десь у 1945 році, в архівах істориків, на сторінках підручників про «холодну війну», тощо. Здавалося б, людство, переживши Карибську кризу 1962 року, зробило висновки й назавжди затаврувало ядерну зброю як абсолютне, неприпустиме табу — але ні. З 2022 року ядерна риторика та прямі погрози застосування зброї масового знищення повернулися до публічного дискурсу. І повернулися вони з ініціативи Росії, яка розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
Чому сьогодні це знову надзвичайно небезпечно і наскільки реальною є загроза ядерного удару для України та світу загалом? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
«Яскравіше за тисячу сонць»: анатомія одного вибуху
Щоб усвідомити рівень загрози, потрібно спершу зрозуміти, чим саме є ядерний вибух. Свідчення тих, хто вижив у Хіросімі та наукові реконструкції подій 6 серпня 1945 року малюють картину, що виходить далеко за межі будь-якого військового досвіду.
О 8:15 ранку бомбардувальник В-29 скинув «Малюка» над центром Хіросіми. Бомба вибухнула на висоті близько 600 метрів — це було зроблено свідомо, щоб максимізувати руйнівний ефект ударної хвилі. Перше, що побачили ті, хто перебували на відносно безпечній відстані — спалах. Очевидці описували його як «світло, яскравіше за тисячу сонць», як вогонь, що заповнив усе небо. У радіусі одного кілометра від епіцентру будь-яка людина, що перебувала на вулиці, моментально отримала опіки третього ступеня: шкіра обвуглювалася, одяг спалахував, очі витікали ще до того, як мозок встигав «зареєструвати» біль. Температура в епіцентрі вибуху на секунду сягнула кількох мільйонів градусів — як на поверхні Сонця. Утворилася вогняна куля діаметром близько 280 метрів, яка випромінювала теплову енергію, що випалювала все живе в радіусі сотень метрів. Люди, що перебували ближче до епіцентру, просто випарувалися. Дерева, будівлі, вулиці — все перетворилося на пекло в прямому сенсі слова.
А потім прийшла ударна хвиля. В радіусі до 2 км від епіцентру всі будівлі були знищені повністю. Тих, хто дивом пережив світловий спалах, вбила ударна хвиля: їх розривало на шматки, завалювало уламками, викидало з вікон, тощо. Вікна, до речі, повилітали на відстані до 15 км. Гуркіт вибуху було чутно за сотні кілометрів, а грибоподібну хмару, що піднялася на висоту понад 12 км, бачили у сусідніх японських префектурах. Далі почався радіоактивний дощ. Ті, хто вижив після вибуху, кидалися до річок, намагаючись вгамувати спрагу та біль від опіків — і разом із водою отримували нову дозу радіації. Променева хвороба почала косити людей протягом наступних днів і тижнів: нудота, кривава діарея, випадіння волосся, відмова внутрішніх органів, врешті — повільна й болісна смерть.
Хіросіма була стерта з лиця землі за лічені секунди. На її повне відновлення знадобилося 20 років. І весь цей жах наробила одна-єдина бомба: бомба, яка за потужністю є лише блідою тінню того, що стоїть на бойовому чергуванні ядерних держав сьогодні.
Ренесанс ядерної риторики: як світ повернувся в епоху страху
Після закінчення холодної війни здавалося, що ЯЗ перетворилася на суто церемоніальний атрибут великих держав, щось на кшталт музейного експоната в арсеналі міжнародної політики. Однак лютий 2022 року зруйнував цю ілюзію. За кілька днів до повномасштабного вторгнення в Україну Путін провів нараду з керівництвом МО, після чого російські ядерні сили привели в особливий режим бойового чергування. Москва давала зрозуміти, що будь-яке втручання Заходу в «український конфлікт» може спровокувати ядерний удар.
Відтоді ця риторика лише посилювалася. Прямі ядерні погрози на адресу суверенної держави та її союзників стали рутинним елементом російського політичного ландшафту. Починаючи з 2022-го, російські державні телеканали перетворилися на безперервний потік ядерного шантажу. Пропагандисти розмірковують, яку ціль обрати для «демонстраційного» ядерного удару, дискутуючи про це з такою буденною інтонацією, ніби йдеться про вибір меблів. Російські військові експерти обговорюють підлітний час ракет до Лондона, Берліна чи Варшави так, ніби говорять про прогноз погоди.
Окрему й надзвичайно тривожну роль у цьому «ренесансі» ядерної риторики відіграють російські псевдоінтелектуали — люди з серйозними науковими ступенями, які легітимізують ідею застосування ядерної зброї. Наприклад, відомий науковець та політолог Сергій Караганов постійно й напряму закликає російське керівництво завдати превентивного ядерного удару по Україні або країнах Європи, щоб «зупинити сповзання світу до глобальної катастрофи» та «зламати волю Заходу». Його тексти — не маргінальні дописи в соцмережах, а публікації у провідних російських наукових журналах, які цитують, обговорюють і які формують світогляд частини російської еліти. Караганову вторить Олександр Дугін, відомий філософ та ідеолог, що так само регулярно говорить про ядерну війну як про «священну битву» та «очищення» людства перед «оновленням». Коментувати такі речі всерйоз неможливо для будь-якої притомної людини, це скоріше справа профільних лікарів.
Циклічність подібної риторики також показова. Приблизно раз на півроку-рік в інфополі РФ запускається хвиля «прогріву» ядерної теми. Пропагандисти починають синхронно говорити про те, що «червоні лінії» перетнуто, що «терпіння Москви не безмежне», що «ядерна дубинка» — це не метафора, а цілком реальний аргумент, тощо. Потім хвиля спадає, наче її і не було. Такий ритм не випадковий: він привчає і внутрішню, і зовнішню авдиторію до думки про те, що ядерна війна — це не абсолютне табу, а «предмет для обговорення» чи «ціна, яку доведеться заплатити».
Наскільки вірогідний сценарій ядерної ескалації
Найчесніша відповідь на це запитання звучить так: цього не знає ніхто. Жоден аналітик та експерт, жодна розвідка світу не може з упевненістю сказати, чи наважиться Путін чи хтось інший перетнути межу між погрозою та дією. Але є низка індикаторів, які змушують дивитися на ситуацію з максимальною тривогою.
Найвідомішим символом цієї тривоги є «Годинник Судного дня» — проєкт, започаткований у 1947 році вченими, які створювали першу атомну бомбу. Годинник показує не реальний час, а ступінь близькості людства до глобальної катастрофи. Північ символізує ядерний апокаліпсис. У 2026 році стрілки Годинника перевели на позначку «85 секунд до півночі» — найближче до фатальної межі за всю історію спостережень. Це означає, що експертна спільнота оцінює ситуацію як критичну.
Численні аналітичні доповіді, коментарі військових експертів, публікації у провідних світових виданнях прямо вказують на те, що ймовірність ядерного удару з суто гіпотетичного сценарію перетворилася на мало- або навіть середньоймовірний. Це абсолютно безпрецедентна зміна, якої не спостерігалося з 60-х. І це дуже погана тенденція. Адже що довше триває ядерний шантаж, то звичніше він стає для масової свідомості. Тут спрацьовує механізм «вікна Овертона»: ідеї, що колись вважалися абсолютно неприйнятними, поступово стають частиною публічного обговорення, потім — припустимими, а згодом і цілком прийнятними.
Постійні заяви РФ роблять саме це: вони розширюють межі допустимого. Те, що ще 10-15 років тому викликало б одностайне засудження всього світу, сьогодні всерйоз обговорюється як один із можливих сценаріїв. Ось це — найнебезпечніший процес з усіх, що відбуваються.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда нагадує: для України питання ядерної загрози виглядає небанальним. Україна вже пережила Чорнобильську катастрофу, а зараз переживає і ядерний шантаж з боку Росії.
«Для нас це реальна загроза, і коли в Росії про це публічно говорять — це означає, що дане питання всерйоз обдумується російським політичним істеблішментом. При цьому Україна ще в 2022-му році довела, що навіть застосування ядерної зброї проти неї не буде означати припинення боротьби. Але Росія добре розуміє, що світ боїться ядерної катастрофи, яка була і після Чорнобиля, і після Фукусіми, тож Кремль вправно на цьому грає. Ядерна загроза — на жаль, не якась банальна штука. Вона існує протягом десятиліть, а РФ вправно нею маніпулює.
Нам же треба знаходити можливості для того, щоб на це асиметрично реагувати. Тому нам треба говорити про Чорнобиль, про те, що Україна була першою в світі державою, яка добровільно відмовилась від ядерного арсеналу — на той момент третього за потужністю серед усіх. І що ми будемо відстоювати нашу незалежність попри будь-які загрози, незалежно від того, якою зброєю нам будуть погрожувати. Треба також наголошувати на тому, що країна, яка застосує ядерну зброю, просто опиниться поза законом для всієї світової спільноти. Треба розуміти, що сьогодні ядерна зброя залишається здебільшого елементом тиску. Але ми не маємо скидати з порядку денного цей фактор, і треба робити все, щоб захистити країну навіть від можливого застосування зброї масового ураження з боку РФ», — впевнений Євген Магда.
Політолог Максим Гончаренко зазначає: ризик застосування ядерної зброї сьогодні рекордно високий з часів Карибської кризи у 1962 році — та це не означає, що світ на порозі ядерної війни. З початком повномасштабного вторгнення Росія неодноразово використовувала ядерну риторику. Але для відмови від такого сценарію експерт вбачає одразу декілька причин.
«Застосування ядерної зброї не дасть РФ суттєвої стратегічної переваги. Нищівного удару по виробництву не відбудеться: найбільш небезпечна для противника важка техніка приходить з Заходу та ремонтується виробниками, а локальне виготовлення дронів можна розгорнути знов у короткий час. Втрати для РФ будуть більшими та довшими. Першочергово, це токсичність не тільки для Заходу, а й для країн Глобального Півдня, на яких зав’язана дипломатія і торгівля РФ сьогодні. Таким чином Росія відвертає від себе останні лояльні країни, стає значною неконтрольованою кризою для Китаю та робить будь-яку відповідь з боку Заходу легітимною. Навіть якщо ця відповідь буде неядерною, РФ стає державою-проблемою для всіх. За відсутності вибудованої автаркії, стабільного сидіння на «ресурсній голці» та перспективи колапсу торгівлі наслідки будуть гірші, ніж десятки ядерних бомб.
Застосування навіть тактичної ядерної зброї також не призведе до бажаного результату. Задачі, які традиційно вирішуються артилерією чи дронами, не будуть покладати на зброю минулого сторіччя, від якої більше втрат, ніж користі. Сучасна війна — це війна «скальпеля», а не «молота». У 1945 році людство повною мірою усвідомило наслідки ядерного удару, всі держави знають цю ціну. Саме це знання і є найголовнішим фактором стримування сьогодні. Навіть коли ми говоримо про найбільші світові кризи, пам’ятаємо, що ядерна зброя — це погроза, яка ніколи не має бути виконаною», — впевнений Максим Гончаренко.
Резюмуючи, ніхто не знає, коли буде ядерний удар і чи буде він взагалі. Дуже хочеться сподіватися, що цього не станеться ніколи. Що уроки Хіросіми та Нагасакі, помножені на досвід холодної війни, виявляться достатньо міцним запобіжником. Але заперечувати ризики неможливо. Вони є — і для України, яка перебуває на передовій цього глобального протистояння, і для всього світу.
Бо якщо ядерна катастрофа почнеться в Україні, вона матиме два жахливих наслідки для всієї міжнародної спільноти. Перший: це зніме бар’єр для всіх інших ядерних держав. Якщо такий удар можна здійснити без невідворотних наслідків, то чому б Північній Кореї, Ізраїлю, Пакистану чи будь-кому іншому не скористатися можливістю у власних конфліктах? Другий наслідок: неядерні держави, побачивши, що тільки володіння ЯЗ гарантує сяку-таку безпеку, наперебій кинуться створювати власні арсенали. Режим нерозповсюдження припинить своє існування, а світ дуже швидко прийде до реального Апокаліпсису.
Різниця ж між цим — цілком ймовірним, на превеликий жаль — Апокаліпсисом і тим, що описаний в знаменитому Одкровенні Івана Богослова, полягатиме в одному принциповому моменті. У біблійному тексті за катастрофою (зняття печаток, труби ангелів, чаши гніву, зоря Полин, тощо) слідує Друге Пришестя. Після кінця всього настає оновлення, а світ стає кращим, ніж був до того. У випадку ж реальної ядерної війни ніякого оновлення не буде. Скоріше за все, після цього просто нічого не буде, окрім хіба що радіоактивної пустки.
Саме тому ядерним державам — і особливо Російській Федерації — треба дуже суворо й уважно ставитися до власної риторики. Те, що у когось в арсеналі є «ядерні дубинки», не дає право і привід ними постійно трясти перед обличчям усього світу. Це зброя, про яку краще мовчати, зброя, яка ніколи не має бути використана. Це зброя, саме існування якої є трагічним свідченням недосконалості нашого біологічного виду. І якщо людство розраховує на якесь майбутнє, то рано чи пізно ЯЗ має бути знищена повністю або бодай зведена до такого кількісного мінімуму, за яким вона перестане бути екзистенційною загрозою для всієї планети.
