Сьогодні увага всіх ЗМІ та політичних експертів планети прикута до столиці КНР — Пекіну — де президент США Дональд Трамп здійснює свій перший за майже 10 років візит до головного стратегічного антагоніста Америки. Візит відбувається в умовах безпрецедентної турбулентності. Світ лихоманить від війни на Близькому Сході, ціни на енергоносії б'ють рекорди через блокаду Ормузької протоки, а технологічне протистояння між двома державами сягнуло рівня, який багато хто називає «Холодною війною 2.0».
Обидва лідери потребують цієї зустрічі, але керуються різними мотивами. Для Трампа це спроба здобути швидку тактичну перемогу напередодні складних осінніх виборів до Конгресу, тоді як для Сі це елемент довгострокової стратегії управління суперництвом, що дозволяє виграти час для посилення Китаю.
То чого ж очікувати від цього саміту, яким є його фундаментальний сенс і чи знайдеться у переговорах двох лідерів місце Україні та її війні? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Транзакційна дипломатія США і КНР
Щоб зрозуміти справжню мету візиту Трампа, необхідно згадати контекст його другого президентського терміну. На початку 2025 року американська адміністрація ініціювала черговий акт торговельної війни, запровадивши мита на товари КНР на рівні 140-150%. Проте Пекін витримав цей тиск, натомість відповівши обмеженнями на експорт критично важливих мінералів та інших важливих для Америки позицій. Вже на початку 2026 року Китай продемонстрував зростання експорту до інших країн на майже 22%, успішно диверсифікувавши свої ринки і компенсувавши падіння торгівлі зі США. Зрозумівши неефективність ескалації, Трамп наприкінці згодом у звичному для себе стилі різко змінив курс, перейшовши до своєї улюбленої «транзакційної дипломатії», орієнтованої на укладання «великих угод».
Саме тому склад американської делегації у Пекіні є дуже показовим і свідчить про зміщення фокусу з ідеологічного протистояння на прагматичний бізнес. Разом із президентом до Китаю прибули керівники майже двох десятків найбільших американських корпорацій, чия загальна капіталізація вимірюється трильйонами доларів. Серед них — Ілон Маск, Тім Кук, Девід Соломон, а також керівники Boeing, BlackRock, Citi, Mastercard та Visa. Окремо варто відзначити присутність Дженсена Хуанга, гендиректора Nvidia — найдорожчої компанії світу у сфері виробництва мікрочіпів для ШІ. Хуанг, який долучився до делегації в останній момент, давно лобіює доступ до китайського ринку. Його присутність сигналізує про готовність Вашингтона шукати компроміси навіть у сфері високих технологій, де раніше діяли найбільш жорсткі експортні обмеження.
Китайська сторона чудово розуміє вразливість американського бізнесу і використовує її на свою користь. ЗМІ КНР напередодні візиту активно розповсюджували наративи про те, що американські технологічні гіганти критично залежать від китайських ланцюгів постачання, тож ізоляція Пекіна неможлива.
Для Трампа головними цілями на економічному треку переговорів є створення нової двосторонньої торговельної ради для чутливих секторів, забезпечення безперебійного постачання рідкоземельних металів та розширення загальної торгової співпраці з Пекіном. У свою чергу, Сі Цзіньпін, економіка якого страждає від низки внутрішніх проблем, прагне послаблення американських санкцій і скасування мит. Цей взаємний інтерес створює простір для тактичних компромісів — але він точно не вирішує фундаментальної проблеми: обидві країни продовжують будувати економічні бар'єри, намагаючись зменшити залежність одна від одної до того моменту, коли цю залежність можна буде використати як зброю.
Глобальна турбулентність та іранська криза
Другим, і, можливо, навіть більш гострим фактором, що змусив Трампа шукати діалог з Пекіном, є геополітична криза на Близькому Сході. Війна в Ірані спровокувала ланцюгову реакцію подій: закриття Ормузької протоки, надважливої для світового експорту енергоносіїв, та розповсюдження конфлікту на весь регіон.
Економічні наслідки війни стали шоком для світової економіки. Звичайні американці також швидко відчули погіршення. Для Трампа, який будував свою кампанію на обіцянках економічного покращення та низьких цін на пальне, ця війна перетворилася на політичний кошмар. На тлі інфляції та невдоволення виборців (понад 60% американців проти війни в Ірані) рейтинг президента впав до критичних 33-35% — і це за кілька місяців до доленосних проміжних виборів до Конгресу, де республіканці ризикують втратити обидві палати!
Як би дивно це не звучало, але Вашингтон гостро потребує допомоги Пекіна у вирішенні цієї політичної кризи. Саме Китай, а не РФ, є головним союзником Ірану та найбільшим покупцем його нафти. Американська дипломатія розраховувала, що загроза глобальному судноплавству змусить Китай натиснути на Тегеран. Однак Пекін майстерно розігрує цю карту на свою користь. Китай не зацікавлений у витрачанні власного дипломатичного капіталу на порятунок адміністрації Трампа від наслідків її ж власної військової авантюри — тим паче, що США і особливо чинний їхній лідер для китайців, м'яко кажучи, геть не друзі.
Так, публічно китайське керівництво закликає до деескалації та відкриття протоки, але робить це від імені «міжнародної спільноти» як такої, дистанціюючись від американських ультиматумів. За лаштунками ж Пекін продовжує купувати іранську нафту та ігнорувати американські санкції. Та й загалом це звична для КНР політика: «ми завжди за мир, нейтралітет і міжнародне право» — однак «китайській нейтралітет» буває на диво дружнім до окремих режимів і відчутно прохолодним чи навіть ворожим до інших.
Для Сі Цзіньпіна війна в Ірані — це ідеальна геополітична пастка для США, так само, як Україна — пастка для Росії. Війна виснажує ресурси Вашингтона, посилює розбіжності між Америкою та її європейськими союзниками і відволікає увагу Пентагону від Індо-Тихоокеанського регіону, де все більше домінує Китай. Тож навряд чи золотий дракон чимось насправді допоможе американському орлу в його протистоянні з персидським левом.
Український кейс: чи розмовлятимуть лідери про війну та мир
У цьому глобальному вимірі тема війна Росії проти України займає досить специфічне місце. Для обох наддержав український кейс конкретно в цьому випадку носить абсолютно другорядний характер.
Напередодні візиту до Китаю Трамп зміг добитися триденного перемир'я між Росією та Україною, яке тривало з 9 по 11 травня. Президент США як завжди амбітно назвав це «початком кінця війни». І хоча насправді до кінця війни, на жаль, ще дуже далеко, а перемир'я діяло хіба що в питаннях далекобійних ударів — воно все-таки відчутно підсилило Трампа напередодні візиту в Пекін.
Президент Зеленський під час свого візиту в Румунію, який триває просто зараз, висловив сподівання на те, що Трамп згадає Україну в своїй розмові із Сі. Можливо, так воно і буде. Хоча точно можна сказати, що українська тема аж ніяк не є пріоритетною у цих перемовинах. Максимум про неї можуть згадати окремо десь під кінець, в рамках «звірки годинників», коротко обмінявшись думками. Що можна сказати напевне: на жаль, війна в Україні не входить у перелік топ-тем, що їх має намір обговорити американська делегація. І це вкотре доводить, що для глобальних гравців і їхніх глобальних питань «мишине метушіння» за лісопосадки в Донбасі не є чимось настільки принциповим, як це видається в Україні.
Китай, до того ж, абсолютно не зацікавлений у поразці Росії. Для Сі партнерство з Путіним залишається критично важливим активом у протистоянні із Заходом. Існує розхожа думка, що лише Пекін може змусити Москву завершити війну, адже має на неї вплив. Це дійсно так. Однак не варто забувати й про те, що ця залежність є взаємною. Китай отримує від Росії важливі енергоресурси у великих кількостях з таким же великим дисконтом. Тож, як би це не звучало, але Путін так само має вплив на китайську економіку. І тому, на жаль, складно уявити, що Сі раптово телефонує кремлівському диктатору, каже йому «ану швидко завершуй війну!» — і Путін з цим погоджується.
Тож для України цей візит точно не несе якихось надій та проривів. Вирішувати долю війни на цьому саміті ніхто не збирався. Увага двох гегемонів наразі сконцентрована на збереженні доступу до нафти, контролі над виробництвом мікрочіпів, війні в Ірані, ситуації навколо Тайваню, тощо. Український трек залишається десь на периферії.
Думка експерта
Політолог Максим Гончаренко вважає, що візит Дональда Трампа до Китаю варто розглядати як спробу перезавантажити двосторонні відносини між державами. Це перезавантаження є стратегічно важливим та має глобальні перспективи.
«За першої каденції Трампа Китай був зручним публічним конкурентом, про якого американський лідер згадував протягом чисельних промов. Цю ж політику він спробував забрати з собою у другу каденцію, однак реальність така, що «протиснути» КНР економічно не вдалося. Тепер і американське, і китайське керівництво намагаються зрозуміти, як їм співпрацювати у новій геополітичній реальності. Від формату «стримати будь-якою ціною» ми бачимо переход до «домовитись», що виглядає набагато більш раціональною та позитивною стратегією у довгостроковій перспективі. Курс на жорстке протистояння двох економіко-політичних гігантів був типовою трампівською логікою «ставити все на кон», що викликало занепокоєння у інших світових гравців. Зараз ми бачимо зниження градусу напруги. І це — перший крок до нормалізації світової, і без того вже дуже нестабільної, торгівлі», — зазначає експерт.
На думку політолога, ця зустріч перш за все про економіку та безпеку, що можна зрозуміти зі складу присутніх від американської делегації. Розмовляти, вочевидь, хотіли про глобальні ринки, торгівлю, технологічний розвиток та світові безпекові питання. Геополітично у зоні інтересів двох держав знаходяться Близький Схід, Тайвань, індо-пакистанські відносини, тощо.
«Чи будуть порушувати питання України? Максимально вірогідно, що так! КНР зараз займає більш нейтральну позицію у питанні війни Росії та України. Так, Росія для Китаю — економічний партнер, а в умовах ізоляції РФ від Заходу Китай має чи не вирішальний голос у долі російської економіки. Східний економічний гігант вдало скористався можливістю, фактично загнавши Росію у пряму залежність від свого ринку. Але Китай у дипломатії займає виважену позицію закликів до миру та взаєморозуміння без прямої підтримки конкретної сторони. Для Трампа ж питання України є особистим проєктом: на обіцянках припинити війну він приходив до влади на другий термін, та й зараз не полишає спроби за будь-яку ціну всадити сторони за стіл перемовин. Проблема у тому, що доки «червоні лінії» України та Росії є прямо взаємовиключними, ця стратегія не може бути успішною», — каже Максим Гончаренко.
Політолог впевнений: для США найбільш реалістичним сценарієм є не схилити Китай до прямої підтримки України, а утримати його на нейтральних та договороспроможних позиціях. Вашингтон та Пекін розглядають війну в Україні як безпекову загрозу та осередок глобальної нестабільності. Українцям не варто чекати, що припинення війни у нашому регіоні стане центральною темою зустрічі двох лідерів. Але можна бути впевненими, що у контексті глобальної безпеки питання України все ж буде обговорюватися.
«Україні не треба розраховувати на швидке та прямолінійне вирішення проблеми війни чи радикальну зміну позицій сторін. Але якщо такими зустрічами вдасться загасити хоча б окремі осередки глобальної нестабільності — це, побічно, допоможе Україні, дозволивши світовим державам сконцентрувати фокус уваги на ній… Дональд Трамп та Сі Цзіньпін — два прагматики. Не варто очікувати від них ідеологічно заряджених промов та прямих закликів до підтримки. Ми побачимо стримані заяви про співробітництво, партнерство та взаєморозуміння. Але, як і годиться справжнім прагматикам, за цими заявами будуть стояти хоч і обережні, але реалістичні плани та дії», — резюмував Максим Гончаренко.
Підбиваючи підсумки, візит Трампа до Китаю точно увійде в історію, але не як момент «великого примирення», а як типовий приклад спроби тактичної деескалації. Це зустріч двох лідерів, які чудово усвідомлюють неминучість свого стратегічного протистояння, але об'єктивно потребують співробітництва тут і зараз, перш за все на економічному полі, через серйозні внутрішні та зовнішні виклики.
На геополітичній шахівниці фігури після цього саміту залишаться на своїх місцях. Пекін не зрадить своїх союзників у Москві чи Тегерані заради американських обіцянок, а Вашингтон не відмовиться від підтримки Тайваню та стримування китайського домінування у військовій і технологічній сферах. Це коротка передишка перед подальшим антагонізмом і лише перша з кількох запланованих великих зустрічей, які вже мають стати більш глибокими та предметними.
