Майже непоміченою в Україні пройшла важлива дата: в суботу, 8 серпня, відзначалася річниця — 18 років з початку війни між Росією та Грузією. У вітчизняному інформаційному просторі про це майже не згадували, що дивно, адже саме грузинську війну 2008 року у нас прийнято називати «першим дзвіночком» та «репетицією» того, що пізніше сталося з Україною.
Війна йшла за регіон Південна Осетія і, частково, за Абхазію. Це сепаратистські утворення на території Грузії, які не виникли, як багато хто помилково вважає, у серпні 2008 року. Вони існували з початку 90-х як результат внутрішніх конфліктів між грузинськими етносами після розпаду СРСР. У 2008-му Росія просто остаточно «легітимізувала» ці території через військове втручання і власне політичне визнання.
В сучасному українському розумінні все трактується доволі однозначно: Росія, наче 24 лютого 2022 року на Україну, віроломно напала на Грузію 18 років тому, окупувала 20% територій та визнала їх як «незалежні» держави. Ця аналогія зручна, зрозуміла і, на перший погляд, абсолютно логічна. Але проблема в тому, що вона спрощена настільки, що межує з історичною некоректністю.
Якщо у випадку України ситуація дійсно доволі однозначна — Росія вдалася до нічим не спровокованої агресії на рівному місці, — то в кейсі Грузії все було, м'яко кажучи, не зовсім так. Як же все було насправді і які уроки можна винести сьогодні? Чому та війна швидко закінчилася? Чому зараз між Тбілісі та Москвою — цілком нормальні (хоча й не безхмарні), відносини, тоді як українська війна триває п'ятий рік і жодної надії на її швидке завершення немає? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Хроніка катастрофи, або «хто почав перший?»
Щоб зрозуміти, що саме сталося в серпні 2008 року, потрібно подумки відмотати стрічку історії щонайменше на три десятиліття назад. Після розпаду СРСР Грузія, як і багато інших колишніх республік Союзу, зіткнулася з проявами сепаратизму. Південна Осетія та Абхазія — регіони зі складною етнічною структурою та власними політичними амбіціями — ще на початку 90-х вступили у збройне протистояння з грузинською центральною владою. Результатом конфліктів стало самовідчуження цих територій: вони не контролювалися Тбілісі, мали власні «уряди», силові структури та підтримку з боку Росії. РФ, зокрема, ще з 90-х років видавала місцевому населенню російські паспорти.
Та не дивлячись на ці факти, все ж якогось глобального «російського сліду» в тих подіях не було. Росія тоді сама лежала в економічних, соціальних та політичних «руїнах» після розпаду СРСР, сама стикнулася з сепаратизмом на Кавказі та розгулом криміналу на вулицях міст. В країні подекуди в прямому сенсі не було їжі, зарплату на виробництвах видавали мукою та крупою, а прості росіяни стояли в черзі за американською гуманітаркою — знаменитими «ніжками Буша». В таких умовах Москві було банально не до того, щоб підтримувати сепаратизм в сусідніх країнах.
До середини нульових ситуація залишалася тліючою. Та на початку 2008 року напруження почало зростати. «Косовський прецедент» — визнання Заходом незалежності Косова в лютому 2008-го — стало для Росії виправданням: якщо можна відокремити територію від Сербії, то чому не можна визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії? Тож Москва почала демонстративно нарощувати військову присутність на кордонах невизнаних республік, а риторика щодо «захисту російських громадян» ставала дедалі агресивнішою. Обстановка була вкрай напруженою, і будь-яка іскра могла спровокувати вибух.
І ця іскра, авжеж, з'явилася. В ніч на 8 серпня 2008 року, після чергових перестрілок на кордонах та взаємних звинувачень, тодішній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі віддав наказ про початок масованого артилерійського обстрілу та штурму Цхінвала — «столиці» Південної Осетії. Саме грузинська армія першою розпочала повномасштабні бойові дії проти сепаратистського анклаву. І це, якщо що, не чергова пропагандистська теза Кремля, а висновок спеціальної Міжнародної комісії ЄС під керівництвом швейцарського дипломата Хайді Тальявіні.
Так, якщо бути чесними, то Росія тільки й чекала приводу. Москва свідомо провокувала Тбілісі, накопичувала війська біля кордонів, роздавала паспорти і готувала плацдарм для потенційного вторгнення. Але ключовий момент полягає в тому, що casus belli для цього вторгнення дав саме Саакашвілі, віддавши наказ розпочати бойові дії.
Москва не забарилася з відповіддю. Російське вторгнення, яке почалося 8 серпня, було прямим порушенням міжнародного права. Введення регулярних військ на міжнародно визнану територію суверенної держави без санкції Радбезу ООН — це агресія. Однак оскільки РФ не починала війну першою, а її дії формально виглядали як відповідь на грузинський наступ, то санкції та засудження були дуже, дуже м'якими. Жодних серйозних економічних обмежень, жодної міжнародної ізоляції тоді не сталося. Захід обмежився стриманими заявами і заморожуванням деяких контактів, які досить швидко відновилися за рік-півтора — на цьому все.
П'ять кривавих днів: чому війна закінчилася, не встигнувши початися
Активна фаза російсько-грузинської війни тривала лише п'ять (!) днів. Це один із найкоротших міждержавних збройних конфліктів сучасності. Причин такого блискавичного фіналу декілька, і всі вони важливі для розуміння того, чому ж український сценарій пішов зовсім іншим шляхом.
Грузинська армія станом на 2008 рік була відверто слабкою. Так, Саакашвілі намагався реформувати збройні сили, залучав західних інструкторів, збільшував оборонний бюджет, тощо. Але масштаб сил був неспівставний. За лічені дні російські війська не тільки вибили грузинів із Цхінвала та передмість, а й зайшли на контрольовану урядом територію Грузії, захопивши міста Горі, Поті, Зугдіді, перерізавши основні транспортні артерії та демонстративно зупинившись лише в 35 км (!) від столиці — Тбілісі.
Саме в цей час стався відомий епізод, який потім перетворився на доволі сумний мем. Коли Саакашвілі доповіли, що російські танки стоять за кілька десятків кілометрів від Тбілісі, президент Грузії, розмовляючи телефоном і, ймовірно, перебуваючи в стані надзвичайного нервового напруження, почав їсти власну краватку. Цей момент зняли оператори ВВС, і за кілька годин відео розлетілося світом. «Краватка Саакашвілі» стала символом паніки, розгубленості та повного військового фіаско Грузії.
Опиратися далі не було жодного сенсу. Тож саме в цей момент за посередництва Франції, яка тоді головувала в ЄС, почалися термінові переговори. Президент Ніколя Саркозі полетів до Москви та Тбілісі, і вже 12 серпня сторони узгодили план припинення вогню. Грузія виконала частину російських вимог, відвела війська, de facto погодившись з новою реальністю. РФ, в свою чергу, офіційно визнала Абхазію та Південну Осетію як «незалежні держави».
Міжнародна спільнота, до речі, була доволі стримана в оцінці цього конфлікту. Так, дії Росії справедливо назвали порушенням міжнародного права. Так, окупацію 20% грузинської території засудили. Але при цьому не було і близько такого засудження, як в Україні в 2014 чи тим паче в 2022 році. Грузинська сторона першою почала атакувати Цхінвал — місто, яке Росія вважала зоною своїх життєвих інтересів, а 90% населення якого складали російські громадяни. Тож Москва відповіла вторгненням — надмірним, непропорційним, протиправним — але все ж таки відповіддю, а не першим ударом. Саме це й було написано врешті у звіті спеціальної комісії ЄС, і саме тому реакція Заходу виявилася доволі млявою.
Фактично війна закінчилася, не встигнувши по-справжньому початися. Всі швидко домовилися, враховуючи неоднозначність ситуації. Ключових причин такого фіналу три: Грузія швидко склала зброю, міжнародна підтримка Тбілісі перебувала на вкрай обмеженому рівні, та й сама Росія тоді була зовсім іншою. Це була значно менш готова до довготривалої війни країна, значно більш відкрита, з незалежними ЗМІ, з політиками, які публічно виступали проти війни, з вуличними протестами, тощо. Уявити антивоєнні мітинги в Москві сьогодні неможливо — а тоді вони були реальністю.
Український же кейс пішов принципово іншим шляхом. Тбілісі підписав мирний план за п'ять днів — а Україна не склала зброї навіть на п'ятий рік. Західна підтримка виявилася не просто масштабною, а безпрецедентною: сотні мільярдів доларів, сучасні озброєння, розвіддані, санкції проти РФ, etc. Та й РФ 2022-2026 років — це зовсім не «травоїдна» Росія 2008-го. Сьогодні це типова персоналістська автократія: мілітаризована, ідеологізована, мобілізована, з величезним репресивним апаратом, який знищив всю опозицію — на відміну від РФ 18-річної давнини, яку на той час цілком можна було назвати відносно вільною та більш-менш притомною країною (особливо на контрасті з сучасністю).
Врешті, тоді всі сторони швидко знайшли нові баланси — зараз же їх не шукає ніхто. Тому там війна скінчилася за п'ять днів, а тут триває п'ятий рік без перспектив завершення.
Як сьогодні трактують серпень 2008-го
Оцінки того, що ж сталося в серпні 2008 року, кардинально різняться в залежності від того, хто їх дає. В РФ це трактується як перша серйозна демонстрація того, що Москва не потерпить попрання своїх «прав» на пострадянському просторі навіть під тиском Заходу, а «попирачі прав» будуть жорстоко покарані. Ця війна стала першим серйозним моментом розриву Росії із Заходом, моментом, коли Кремль вперше після розпаду СРСР застосував армію за межами своїх кордонів.
На Заході та в Україні події серпня 2008 року трактуються як перша агресія РФ, яка залишилася безкарною і тому згодом повторилася в Україні. Ця теза стала загальноприйнятою. У ній є значна доля істини, але вона, як уже зазначалося вище, свідомо опускає незручний факт про те, хто першим відкрив вогонь.
А от у самій Грузії оцінка тих подій зазнала, мабуть, найбільш масштабних змін за ці 18 років. За часів Саакашвілі їх трактували однозначно — як «неспровоковану російську агресію», у відповідь на яку грузинські війська «були змушені» атакувати Цхінвал. Нинішня ж влада Грузії, очолювана партією «Грузинська мрія», повністю змінила наратив і прямо звинуватила Саакашвілі в «розв'язуванні війни». Причому нібито «за завданням іноземних сил».
«Ми звинувачуємо кривавий режим Саакашвілі в тому, що він почав війну. У той час у цієї країни офіційно був зрадницький головнокомандувач. Наші герої пожертвували собою, оскільки так званий головнокомандувач був зрадником, іноземним агентом, який діяв за наказом іноземних сил», — заявив прем'єр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе напередодні річниці війни.
Пам'ять і помста vs прагматизм: відносини РФ і Грузії сьогодні
Сьогодні, через 18 років після «кривавого серпня», між РФ та Грузією вибудувалися цілком прагматичні відносини. Жодної дружби, жодного «братерства», авжеж, немає і бути не може. Зате точно є холодний взаємовигідний прагматизм: працює бізнес, заходять інвестиції, літають літаки, відкриті кордони, тощо. До речі, Грузія прийняла у 2022 році майже 1,5 млн антивоєнно налаштованих росіян, які емігрували з країни після початку повномасштабного вторгнення в Україну — і це при тому, що все населення країни становить близько 3,9 млн осіб. Хоча 90% цих релокантів згодом Грузію покинули, близько 100 тисяч росіян все ж залишилися жити в Тбілісі, Батумі та інших містах. Це — об'єктивна реальність, яка викликає в Україні подив, а подекуди й обурення.
Але логіка Грузії, хочемо ми цього чи ні, має свою внутрішню послідовність. Географія невмолима: маючи майже 900 км спільного кордону з Росією, не маючи при цьому жодних гарантій безпеки з боку НАТО чи будь-кого іншого, Грузія просто не може дозволити собі перебувати в стані перманентної конфронтації з північним сусідом. Просто закритися також не варіант: принаймні, так вважає нинішня грузинська влада. І доволі частина суспільства цей прагматизм підтримує.
Але при цьому не можна не зазначити, що Грузія залишається розколотим суспільством. Так само близько половини громадян не підтримують політику «Грузинської мрії», регулярно проти неї протестують та, як і 18 років тому, вважають РФ ворогом та агресором, від якого потрібно закриватися. Вони виходять на вулиці з українськими та європейськими прапорами, а серпень 2008 року пам'ятають не як «помилку Саакашвілі», а як день, коли Росія розтоптала суверенітет їхньої батьківщини. Цей внутрішній конфлікт у грузинському суспільстві не зник і, ймовірно, не зникне ще довго.
Офіційний Київ же сьогодні дивиться на Грузію зі змішаними почуттями: від розчарування до нерозуміння. Але, можливо, саме грузинський досвід, із його драматичними помилками, швидким фіналом і подальшим прагматичним співіснуванням із ворогом, є тим дзеркалом, у яке нам варто вдивлятися уважніше. Не для того, щоб копіювати чужий досвід — не вийде, бо занадто різні ситуації — а для того, щоб розуміти: історія не чорно-біла, а майбутнє може бути геть інакшим, ніж це здається сьогодні.
