Інтернет давно сприймається як щось нематеріальне: хмара, Wi-Fi, супутники, сервери десь далеко від людини. Але насправді його основа значно простіша й водночас вразливіша.
Значна частина глобального зв’язку тримається на підводних кабелях, прокладених по дну морів і океанів. Саме через них проходять міжнародний інтернет-трафік, фінансові операції, корпоративні дані та величезні масиви інформації, без яких сучасна економіка просто не функціонує.
Агентство Reuters з посиланням на двох західних чиновників повідомило, що навесні союзники по НАТО зірвали російську операцію поблизу Шпіцбергена. За їхніми словами, російські підводні сили відпрацьовували сценарій застосування технології, яка могла б виводити з ладу критично важливі підводні кабелі, не залишаючи очевидних слідів.
UA News розповідає, чому історія навколо Шпіцбергена стосується не лише військових, а й кожного, хто користується банком, телефоном, месенджером, хмарним сервісом або просто відкриває сайт у браузері. Бо якщо світова мережа справді лежить на дні океану, то питання вже не в тому, чи можна її пошкодити, а в тому, що буде, якщо хтось спробує зробити це системно.
Інтернет насправді не в хмарі, а в кабелях на дні моря
У масовій уяві глобальний інтернет часто асоціюється з дата-центрами та супутниками. Але якщо говорити про міжконтинентальний обмін даними, його головний каркас — це саме підводні волоконно-оптичні кабелі. Вони з’єднують країни, фінансові центри, континенти, біржі, урядові системи та хмарні платформи.
Через підводні кабелі проходить переважна більшість міжнародного трафіку даних. Супутники важливі для віддалених регіонів, авіації, морського зв’язку та резервних каналів, але головний обсяг глобального інтернету все одно рухається не через космос, а по морському дну.
Це фізична інфраструктура, яку можна побачити на карті, пошкодити якорем, зачепити під час будівельних робіт або навмисно атакувати. Саме тому тема давно вийшла за межі телеком-ринку.
На офіційному сайті НАТО прямо говорять, що критична підводна інфраструктура стала питанням безпеки союзників. І йдеться не лише про кабелі зв’язку, а й про трубопроводи, електрокабелі та інші системи, від яких залежить робота держав.
Уразливість тут у тому, що кабель може виглядати як щось надзвичайно складне технологічно, але фізично це доволі компактний об’єкт у порівнянні з масштабом залежності від нього.
Якщо зупиняється великий дата-центр, частину сервісів можна перекинути на інший. Якщо ж пошкоджується магістральна лінія під морем, наслідки розходяться набагато ширше: змінюються маршрути трафіку, зростає затримка, дорожчає ремонт, а інколи виникає загроза для цілих сегментів національної інфраструктури.
Ще один важливий момент — кабелі давно стали не лише цивільним, а й геополітичним активом. Хто контролює точки підключення, маршрути передачі даних і здатність їх захищати, той отримує вплив далеко за межами телеком-сектору.
Що сталося біля Шпіцбергена і чому ця історія так насторожила НАТО
За даними Reuters, біля архіпелагу Шпіцберген навесні союзники відстежили російську операцію, яку проводило Головне управління глибоководних досліджень РФ, відоме за абревіатурою GUGI. Саме цей підрозділ давно пов’язують із підводною діяльністю спеціального призначення. Йдеться не про звичайні патрулі чи показ присутності, а про глибоководні апарати, які, за словами співрозмовників агентства, імітували розгортання технології для виведення з ладу кабелів.
Операцію, за інформацією Reuters, спільно відстежували Велика Британія, Норвегія та США. Російські судна й підводні сили були виявлені, після чого союзники не дали їм завершити навчальну операцію, і ті залишили район. Важливо, що мова не про вже здійснену диверсію: кабелі не були пошкоджені. Але саме факт відпрацювання такого сценарію і став головним сигналом для Заходу.
У квітні британський уряд уже офіційно повідомляв, що Велика Британія разом із Норвегією виявила приховану російську підводну активність поблизу британських і норвезьких вод та змусила російські сили відійти. Шпіцберген — не випадкове місце. З архіпелагу до материкової Норвегії йдуть два підводні оптоволоконні кабелі довжиною приблизно 1400 кілометрів.
Через них передаються величезні обсяги даних із супутникової станції SvalSat, розташованої на Шпіцбергені. Це один із найважливіших у світі наземних центрів для прийому даних із супутників. Тобто у випадку з Шпіцбергеном йдеться не просто про «кабель із інтернетом». Це частина складнішої системи, яка пов’язує супутникову інфраструктуру, телекомунікації та стратегічні можливості західних країн.
Ця історія важлива ще й тому, що вона показує: у війнах нового типу під прицілом опиняються не лише аеродроми, склади чи електростанції, а й те, що раніше сприймалося як другорядна тилова інфраструктура.
Чому пошкодження кабелів може бути ідеальною зброєю гібридної війни
Підводні кабелі — майже ідеальна мішень для так званої сірої зони. Якщо ракета по аеропорту — це очевидний акт агресії, то інцидент із кабелем часто можна списати на аварію, якір цивільного судна, шторм або технічну несправність.
Саме тому така інфраструктура особливо зручна для гібридного тиску: наслідки серйозні, а поріг для прямого звинувачення значно вищий. Небезпека тут не лише в повному відключенні. Насправді світова мережа достатньо резервована, і один пошкоджений кабель не означає миттєве «вимкнення інтернету» для цілої планети.
Але навіть часткові пошкодження можуть мати дорогі й чутливі наслідки. Трафік доводиться перенаправляти, деякі сервіси можуть працювати повільніше, ремонт вимагає спеціалізованих суден і часу, а сама інфраструктура перестає сприйматися як гарантовано безпечна.
Reuters нагадує, що після підриву газопроводів Nord Stream у 2022 році тема підводної інфраструктури вийшла на перший план. Після цього дедалі більше уваги почали привертати судна, які повільно проходять над або поблизу чутливих ділянок морського дна, де розташовані трубопроводи, електрокабелі та телекомунікаційні лінії.
Така активність сама по собі не завжди незаконна. Але фахівці з безпеки розглядають систематичне картування критичної підводної інфраструктури як потенційну підготовку до майбутніх диверсій. За даними компанії Windward, у 2025 році в Балтійському морі було зафіксовано сотні випадків такого дрейфу поблизу критичної інфраструктури.
Окремо насторожує сама кількість інцидентів. Від жовтня 2023 року до кінця 2025-го у Балтійському морі були пошкоджені або перерізані щонайменше 11 підводних кабелів. Кожен окремий випадок ще можна пояснювати аварією. Але коли таких епізодів багато, з’являється логічне питання: чи не тестує хтось межі допустимого й швидкість реакції Європи.
У цьому й полягає справжня сила такого інструменту. Він дозволяє тиснути на противника без формального переходу до великої війни.
Як НАТО почало перетворювати захист кабелів на окремий військовий напрямок
Після серії інцидентів у Балтійському регіоні НАТО запустило місію Baltic Sentry. Як пояснює Альянс, ідеться про посилення військової присутності в Балтійському морі, використання фрегатів, морської патрульної авіації, нових технологій та безпілотних систем для захисту критичної інфраструктури.
У штабі Верховного головнокомандувача об’єднаних сил НАТО в Європі прямо вказують, що Baltic Sentry має посилити здатність союзників контролювати ситуацію на морі та захищати підводну інфраструктуру.
Тобто Захід більше не сприймає кабелі як суто цивільну проблему операторів зв’язку. Велика Британія теж окремо акцентує на загрозі з боку російського GUGI. У квітневій заяві британського уряду йшлося про викриття прихованої російської операції в районі підводної інфраструктури.
Це важливий момент: у публічній риториці західні столиці дедалі частіше говорять про захист кабелів уже так само серйозно, як раніше говорили про повітряну чи кібероборону. Reuters також пише про британсько-очолювану ініціативу Nordic Warden, яка об’єднує морський нагляд і координацію союзників навколо критичної інфраструктури.
По суті, Захід зараз вибудовує цілу нову систему стримування: патрулі, обмін розвідданими, картування активності суден, швидшу реакцію на підозрілі маневри, а також політичні сигнали Москві про те, що «тиха» диверсія теж матиме наслідки.
Це дуже показова зміна. Якщо раніше підготовка до війни асоціювалася передусім із танками, літаками та ракетами, то тепер у список повноцінних військово-стратегічних активів входять і кабелі, і трубопроводи, і супутникові канали, і дата-центри.
Світ поступово визнає, що в XXI столітті паралізувати країну можна не лише ударами по містах, а й через непомітні удари по її «нервовій системі».
Чи можна справді відключити країну від інтернету
Сценарій повного зникнення інтернету через один інцидент — радше перебільшення. Більшість великих систем мають резервні маршрути, а провайдери можуть перекидати трафік альтернативними шляхами.
Але проблема в іншому: якщо атаки стають не одиничними, а системними, навіть резервування починає працювати гірше. Кожен новий інцидент зменшує запас стійкості системи, збільшує витрати й створює атмосферу постійної вразливості.
Найвразливішими є не обов’язково великі держави з десятками альтернативних маршрутів, а острови, віддалені регіони та невеликі країни, які можуть залежати буквально від кількох магістральних ліній. Якщо пошкодити одну — трафік піде іншою. Якщо одночасно вивести з ладу кілька, ситуація вже може стати значно серйознішою.
Інша проблема — фінанси. Підводні кабелі з’єднують не лише користувачів із YouTube чи соцмережами. Через них рухаються дані банків, бірж, платіжних систем та міжнародних корпорацій.
Тому навіть короткочасні перебої в критичних точках можуть мати наслідки, які значно перевищуватимуть вартість самого пошкодженого кабелю.
Чому Європа виявилася такою вразливою
Європа десятиліттями нарощувала залежність від цифрової та енергетичної інфраструктури на морському дні. Водночас захист цієї інфраструктури довгий час не був головним оборонним пріоритетом.
У Reuters наводять оцінку експерта Brookings Institution Брюса Джонса: за останні 25 років Європа одночасно дедалі більше залежала від підводної інфраструктури й скорочувала можливості для її захисту.
Тепер цей розрив доводиться надолужувати. НАТО збільшує патрулювання, країни вкладають кошти в сенсори, безпілотні системи та спостереження, а уряди починають тісніше співпрацювати з приватними телекомунікаційними компаніями.
Але сама проблема набагато ширша за Балтійське море. Підводна інфраструктура проходить через Атлантику, Середземне море, Червоне море, Індійський океан, Тихий океан і десятки інших регіонів, де одночасно існують політичні конфлікти, військові ризики та комерційне судноплавство.
Тобто захистити «весь інтернет» фізично майже неможливо. Можна лише зробити його достатньо резервованим і зробити ціну атаки настільки високою, щоб потенційний противник не був упевнений у безкарності.
Що ця історія означає для України
Для України ситуація з підводними кабелями важлива не лише як ще один сюжет протистояння Росії та НАТО. Вона напряму показує логіку сучасної російської війни.
Росія вже багато років атакує не тільки військові об’єкти, а й системи, від яких залежить повсякденне життя: енергетику, логістику, зв’язок, порти, склади та інфраструктуру постачання.
Підводні кабелі вписуються у цю логіку майже ідеально. Їх можна атакувати далеко від фронту, створюючи проблеми для економіки й держави, але водночас залишаючи простір для заперечень і версій про випадковість.
Для України важливо й те, що союзники дедалі краще розуміють сам принцип такої війни. Йдеться вже не лише про захист території від ракет і дронів, а про стійкість усієї інфраструктури — цифрової, енергетичної, транспортної та супутникової.
Чим краще Захід розуміє цю логіку, тим менше простору залишається для сценаріїв, у яких Москва може завдати серйозної шкоди, формально не переходячи межу відкритої війни з НАТО.
Історія зі Шпіцбергеном тому й привернула таку увагу, що це був не просто епізод морського протистояння. Це нагадування, що сучасна цивілізація тримається на речах, про які більшість людей майже не думає.
Поки кабелі лежать на дні й непомітно виконують свою роботу, світ здається цифровим, легким і безтілесним. Але варто комусь спробувати дотягнутися до цієї інфраструктури — і раптом стає очевидно: інтернет дуже матеріальний. І саме тому він може бути дуже вразливим.
