Запізнюватися на зустріч з відомою письменницею — поганий тон. А відбувалося саме так. Втім, все спростив телефонний дзвінок, бо з’ясувалося, що письменниця теж заблукала. Без усякого пафосу Юлія Верба просто сіла в першій зустрічній кав’ярні, скинула геолокацію та спокійно чекала. Так, ніби це чергова зустріч давніх знайомих.
Інтерв’ю від самого початку пішло не за планом. Заготовлений перелік розумних запитань так і залишився в нотатках, бо кожна відповідь Юлії народжувала нову тему для розмови. Вона говорить так само, як пише: легко, образно, з гумором і дуже уважно до людей.
Юлія Верба зовсім не схожа на людину, яку «носить» над землею власна відомість. Її легко уявити в магазині біля дому, у дворі старої Одеси чи на зупинці маршрутки. Можливо, саме тому її тексти так чіпляють: Юлія пише про людей поруч — трохи дивакуватих, трохи втомлених, смішних, живих. Про тих, хто вирішує побутові клопоти, свариться, закохується, виживає. Але робить це з гумором і великою людяністю. І пише з рідкісною співчутливістю.
Для довідки: Юлія Верба продавчиня слів, копірайтерка, письменниця, спеціалістка з бренд-стратегій. Авторка оповідань та роману «Одеська сага» у чотирьох книгах та літературного бестселера «Молдаванське поріддя». Письменниця народилася в Одесі, закінчила Морський університет за спеціальністю «Портобудування», працювала на телебаченні, радіо, у рекламі, нічних клубах та політичних партіях, сьогодні колекціонує не професії — враження.
Саме тому, якби через кілька років вона запросила до себе додому, там був би творчий хаос — вінтажні речі вперемішку із сучасними гаджетами, як сама Одеса. А на кухні пахло б трав’яним чаєм, який Юлія назбирала б власноруч, захопившись отаким несподіваним хобі. Напевно, швидко б схолола до збирання, але у цей короткий момент встигла б заварити ароматне зілля.
Єдине, до чого Юлія Верба ніколи не холоне — враження. Вона колекціонує їх, вистоює, як чай, а потім подає читачеві — теплими, гіркуватими, смішними й дуже справжніми.
Про книжки без натхнення і тексти «ковтками»
Вчора чоловік купив розсаду і питає: «Можна вже садити перці?». А я дивлюся на ті листочки й кажу: «А де тут перці?». Він відповідає: «Ти що, смієшся» Слухай, кажу, в супермаркеті вони завжди без листя продаються, звідки я знаю. Отак і живемо. Все, що я знаю про городництво, — дуже приблизно. Але це теж смішно й цікаво.
Тепер ходжу з телефоном по «маєтку» та питаю у штучного інтелекту — шо це і хто його жере? Мені зараз дуже хочеться нового періоду життя. Це смішно, але цікаво.
У мене ніколи не було переходу від журналістики до книжок. Бо книжки теж були «тому що треба». Я більше рекламниця і креативниця, ніж журналістка. Все моє життя — це замовлення. І «Одеська сага» теж була замовленням, просто масштабнішим. Це був контракт і запит: «Напиши книжку».
До того я писала колонки — красиві, складні, трохи «вимучені». І якось мені сказали: «Усі так випендрюються. Напиши щось живе і смішне». Це теж було замовленням. Я почала писати — і воно поїхало.
Коли ти багато років працюєш у рекламі, у тебе вже немає історії про «є натхнення — нема натхнення». Ти просто сідаєш і працюєш. З досвідом ти вже не можеш написати зовсім погано. Це може бути не геніально, але це буде хороший, працюючий текст.
Хоча один роман я таки написала саме «по натхненню». Це був містичний трилер, який я писала у США. Його ніхто не замовляв і не чекав. Я просто писала те, що мені самій було цікаво. І написала його за пів року.
Писати смішно теж можна навчитися. Є дуже прості алгоритми. Нас смішить будь-яка невідповідність. Коли дитина говорить як дорослий — це смішно. Коли дорослий поводиться як дитина — теж. Будь-яка невідповідність викликає реакцію. Це можна розкласти на формули.
А сучасний текст має працювати, як серіал. Кліфхенгери, гачки уваги, динаміка, ритм. «Сядь, нам треба поговорити» — і все, людина вже напружилася. Тексти зараз треба давати шматочками. Більше повітря між абзацами, коротші блоки, сильні підзаголовки. Людина не хоче одразу «повну чашку». Вона читає ковтками.
Юлина Одеса
Одеса в мене тепла не тому, що я її спеціально прикрашаю. Це просто фокус уваги. Як закохана людина дивиться на того, кого любить: усе здається прекрасним. Так само й з Одесою. Якщо дивитися на неї закоханими очима — ви побачите цю красу. Вона там є.
Одеський говір, до речі, нікуди не зник остаточно. Так, мова змінюється, місто змінюється, але залишається спосіб мислення. Це особливе почуття гумору, питання у відповідь на питання, дивні репліки й інтонації. Іноді ловиш себе на тому, що сам говориш як персонаж анекдоту.
Одесити, до речі, не дуже любили серіал «Ліквідацію», бо це була така туристична версія Одеси. Трохи сувенірна. Але при цьому щось дуже впізнаване там усе одно було — цей ритм, цей спосіб спілкування, ця внутрішня іронія.
Право не подобатися всім
Дуже спокійно ставлюся до критики, бо в мене вкрай мало авторитетів, чия думка на мене справді впливає. Їх можна порахувати по пальцях однієї руки. Якби хтось із цих людей мені сказав: «Боже, що за лайно ти написала?», я б дійсно сильно переживала. Більшості з них уже немає в живих. Ну, наприклад, це могли б бути мої батьки. А якщо говорити про тих, чия думка мені важить найбільше, то це два моїх великих вчителі.
Один із них, Кім Каневський, одеський тележурналіст. Він узагалі починав учити мене ще у 2000 році, коли я тільки-но прийшла на Одеське телебачення. Я тоді була абсолютно неляканою людиною, писала таке страшне... Боже, зараз так соромно згадувати! А він мене постійно ганяв і питав, де я набралася цих штампів із радянських газет 70-х років. Казав: «Що це таке? Боже, яка ганьба!». Примушував читати різноманітну класику. Одного разу побачив мене з якимось бульварним детективом і ледь не побив по голові. Кричав: «Не можна таке читати, якщо хочеш бути журналістом!»
У нього була така фраза: «Це все одно, що службову вівчарку вмочити носом у каністру з гасом. У неї відіб'є нюх і чуття, і вона більше не розумітиме, що є нормальним». Він повторював: «Спочатку прочитай усю класику, щоб у тебе з'явився імунітет, а після цього вже зможеш читати будь-що. А зараз я тобі забороняю!»
А друга людина — це Михайло Михайлович Гринченко, киянин, відомий психолог. Він брав участь як експерт-психолог у великій кількості різних телешоу. До війни він працював у сценарній школі на Film.ua — не знаю, де він зараз. Він колись був керівником нашої рекламної агенції “Перемога”. Саме він навчив як доносити думку, як проєктувати те, що в тебе в голові, на папір, і як це потім бачить глядач чи читач.
Думка цих двох людей для мене надзвичайно впливова. А решта... Спочатку покажіть мені, що ви самі написали.
Про книжки, страх писати і тексти без живої людини
Я читаю і українських, і західних авторів. Люблю Любка Дереша. Мені взагалі подобається література, яка чіпляє. Не обов’язково «приємна». Якщо книга викликає сильні емоції, якщо після неї ти ще кілька днів ходиш і думаєш — це хороша література.
Іноді питають: навіщо писати про темне й страшне, якщо цього і так вистачає в житті? Але якщо про це не говорити — воно нікуди не зникне. Це як витягнути страх із-під ліжка на світло. Дивитися неприємно, але інакше ти його не переможеш.
Я можу працювати майже в будь-яких умовах. Я багатодітна мама, тому фоновий шум для мене — це нормально. Якщо вдома хтось грюкає, слухає музику чи просто ходить — значить, усе добре. Єдине, що мене справді відволікає, — музика зі словами, які я розумію.
Люди, які хочуть писати, найчастіше бояться навіть не самого тексту. Вони думають: «Кому це потрібно?». Але поки ти не напишеш — ти цього не дізнаєшся. І не треба одразу сідати за великий роман. Почніть із коротких текстів. Соцмережі зараз — чудовий тест. Якщо текст чіпляє людей, вони це покажуть.
Мій письменницький шлях теж почався із соцмереж. Люди читали, репостили, а потім сказали: «Видайте це нарешті книжкою, щоб ми не шукали окремі дописи». І перший наклад розійшовся за три дні.
До речі, негативні коментарі мене майже не зачіпають. Якщо це просто чужа думка — нормально. Але коли людина приходить повчати мене, як мені жити й писати, — я просто блокую. Це як якщо хтось прийде до тебе додому і зробить гидоту посеред кімнати. Ти ж не будеш це зберігати.
Я викладаю письменницькі курси й бачу одну спільну проблему: більшість людей дуже розумні у своїй сфері, але не вміють говорити просто. Нас учили писати складно — довгими реченнями, пафосно. А зараз ти конкуруєш за увагу з котиками і рілсами. Треба писати коротко, яскраво й живо.
І, чесно кажучи, тексти штучного інтелекту вже дуже помітні. Вони красиві, правильні, але абсолютно без живої людини всередині.
Про людей, прототипів і потребу побути наодинці
У мене немає страху, що колись закінчаться теми. Поки тобі цікаві люди — теми не закінчаться ніколи. Біля нас ходять цілі всесвіти зі своїми історіями, болями, любов’ю, дивними звичками. Це невичерпно.
Можна просто попросити людину згадати улюблену гру дитинства — і вже піде історія, спогади, емоції. І це буде цікаво читати.
У «Молдаванському порідді» майже всі персонажі — реальні люди з мого дитинства. Я навіть боялася після виходу книжки заходити у свій старий двір. Думала, мене там поб’ють. Але всі навпаки раділи: «О, це ж про мене написали!».
Я інтроверт. Мені дуже добре наодинці, десь у саду, де нікого немає. Але я люблю справжнє спілкування. Після хороших розмов ти виходиш наповнений — новими історіями, думками, відчуттями. А потім хочеться повернутися до себе і все це «переварити». Або одразу сісти й писати, поки воно ще свіже.
Про переїзд до Києва, старі міста й море взимку
За останні півроку в мене були дуже круті повороти. Ми з Нью-Йорка, де прожили чотири роки, повернулися в Одесу — і вирішили залишатися в Україні.
У Києві в мого чоловіка будинок. Ми вже сім років разом, але весь цей час я тягнула його в Одесу. А потім ми приїхали сюди. Він каже: «Будинок, сад. Ти ж завжди хотіла сад». І я зрозуміла: справді, усе вже є. Можна починати новий етап.
Тож буквально три дні тому я переїхала з Одеси до Києва. Зараз знайомлюся з простором, домовляюся, щоб місто дало мені енергетичну прописку. Хочеться, щоб Київ мене прийняв — як невістку в родину. Я ніколи не думала, що колись поїду з Одеси. Але життя цікаве.
Київ дуже різний. І дуже великий. У мене вже була спроба жити тут — пів життя тому. Мені було 25, зараз 52. Я працювала артдиректоркою клубу «Голлівуд», який тепер став Freedom. Майже рік жила в Києві.
Тоді мені було важко. Не вистачало моря. Я майже не вилазила з Подолу, бо він нагадував мені Одесу: старі будинки, вінтаж, трохи хаосу, трохи розкоші — усе змішане.
Я дуже не люблю новобудови. Навіть у Нью-Йорку ніколи б не жила на Мангеттені, хоча там шалена енергетика. Але ці скляні коробки не моє.
Ми якось були в панорамній квартирі з видом на місто. Усі захоплювалися: «Боже, яка краса». А я дивилася на ці вікна у вікна, на метал і бетон і думала: ні, ніколи.
Київ для мене дуже давній і дуже потужний. Наче під усім цим містом лежить щось велике й живе. Ми тут зі своїми будинками й справами, як дрібні істоти на поверхні, а під цим є якась колосальна сила.
Мене, звісно, тягне в старий центр. Не тому, що він схожий на Одесу, вони різні, як чоловік і жінка. Київ дуже імпозантний. Розумний. Привітний, але близько не підпускає. Як стара інтелігенція, з якою страшенно цікаво говорити.
За Одесою я найбільше сумуватиму за морем. Хоча поруч тепер Дніпро — теж вода. Ми, до речі, не любили ходити на море влітку. Ходили взимку або навесні, коли немає туристів. Я не дуже розумію засмагання. Для мене море — це сидіти на березі й дивитися.
А якщо вибирати між морем і горами — то ліс. Просто ліс. Карпат, до речі, я так і не бачила. Треба вже закрити цей гештальт. Не тягнуло ніколи, чесно кажучи. А от ліс люблю дуже.
Про мрії, «нормальну професію» і життя з магнітиками
Я не дуже вмію мріяти. Мені здається, за останні роки просто зрозуміла: будь-чого можна досягти, якщо вкладати в це сили. Само собою нічого не відбувається.
Усе, що я ставила собі за мету — не абстрактне «було б добре», а щось конкретне — я так чи інакше реалізовувала.
У дитинстві я мріяла бути письменницею й журналісткою. Але батьки казали: «Це не професія. Треба мати нормальний фах». Тож я закінчила Морський університет за спеціальністю «Портобудівництво», навчалася в аспірантурі, займалася темою хвильових електростанцій.
Але писати хотіла все життя. Зрештою почала і пишу досі. Ще колись мріяла пожити в іншій країні — не туристкою, а просто жити. Ну, домріялася, як то кажуть. Поїхала, прожила, вижила і повернулася з магнітиками.
Про еміграцію, соціальну смерть і гнучкість
Тому що будь-яка міграція, а особливо міграція біженців — це не історія про те, як ти спокійно зібрався, спакував контейнер речей і поїхав туди, куди мріяв. У мене ніколи не було мрії жити в іншій країні.
Я дуже добре знала історію та географічне розташування Одеси. Коли ворог стояв під Миколаєвим, я чітко розуміла: один день вдалого штурму і Одеса знову опиниться в окупації, як уже бувало в історії. На той час відбувалося багато всього. Ми тоді якраз зняли «Факел Молдаванки» — гумористичний проект на підтримку народу та ЗСУ. Мені особисто погрози не надходили, але нашим дівчаткам писали: «Ви ж розумієте, що будете першими висіти на гілках, коли ми зайдемо в місто?»
Я злякалася. Навіть не стільки за себе, скільки через усвідомлення: якщо почнуться такі звірства, як усюди, я просто фізично не зможу врятувати своїх дітей. Тому ми зібралися й поїхали — просто щоб вивезти дітей у безпечне місце.
Це було неймовірно тяжко. Попри те, що біженцям не дуже подобається це формулювання, перший рік там — це те, що називається «соціальною смертю». Коли ти опиняєшся в іншій країні, де тебе ніхто не знає і звати тебе ніяк, тобі нема з ким поговорити й у тебе немає нічого. Усі твої досягнення, дипломи й нагороди не варті взагалі нічого, просто нуль. Все, що ти можеш — іти працювати касиром, прибиральницею чи сиділкою.
І питання тут не в гоноровості чи понтах. Питання в тому, що ти набитий корисними знаннями й навичками, а це не просто нікому не потрібно — це повністю відкидається. Тебе ніби й вважають за людину, але твої знання знецінюють. Хіба на іншому кінці світу закони фізики чи хімії якісь інші? Ні, але це нікого не хвилює.
Тому ти реально переживаєш соціальну смерть. У тебе ніколи не дзвонить телефон, бо нема кому дзвонити, у тебе немає друзів у соцмережах — навколо суцільний вакуум. З одного боку, ти живеш у безпеці — у тебе над головою нічого не літає і не стріляє, а з іншого — починаєш усе з повного нуля. Ти нічого не знаєш, не маєш і постійно боїшся зробити помилку, за яку випишуть штраф. Ти перебуваєш у постійній напрузі. Ти мусиш щось комусь доводити, але не знаєш місцевих правил, бо вони геть інші, і ти нічого в них не тямиш.
З часом, звісно, оговтуєшся, озираєшся довкола й потроху починаєш діяти. Якщо починаєш... Бо свого часу я працювала в соціальному центрі й спілкувалася з емігрантами з усього колишнього СРСР, то була ще та «ковбасна еміграція» 90-х. Практично всі їхні історії однакові: кандидати наук, інженери приїжджали, починали доглядати за літніми людьми і цим же й закінчували. Вони нікуди далі так і не вирвалися в силу віку, обставин чи знання мови. Це насправді таке випробування, з якого дуже важко вибратися. Але в якийсь момент ти думаєш: «Ні, зі мною так не буде». І починаєш потроху вигрібати. Ми вибралися. Це питання не стільки матеріальне, скільки те, що ти зміг дати собі раду й повернути, буквально вигризти назад, своє колишнє життя. Жити так, як звик, спілкуватися з тими, з ким звик. Тобто заново побудувати своє коло спілкування й продавити свої навички так, щоб тебе визнали. Це справжній самурайський шлях.
І після цього приходить усвідомлення, що ти тепер можеш вижити будь-де і будь-як. Це класна школа. Ти повертаєшся додому з тими самими «магнітиками», але вже з геть новим досвідом і розумінням: ти здатна піднятися не те що з нуля, а з повного мінуса.
Сильна жінка — це не про мене. Бо сильне може зламатися. Я б сказала — гнучка.
Як вербова гілка: її можна зігнути, але вона потім випрямиться назад. А іноді ще й боляче вдарить у відповідь. Коли тебе пригинає життя — це не завжди поразка. Іноді це просто розгін перед стрибком.
Про війну і звикання до ненормального
Одеса для мене у відчуттях абсолютно не змінилася. Я відчула себе як загублений пазл, нарешті він повернувся і просто встав на своє місце, яке весь цей час чекало. Люди, з якими я спілкувалася до війни й з якими ми зараз зустрілися, залишилися все такими ж рідними. Для мене Одеса залишилася колишньою.
Ну, знаєте... ніби в жінки додалося трохи зморшок і сивини, але вона все одно прекрасна. Така ж красива й трохи занедбана — як затуркана жінка, яка знає, що вона вродлива, але не має на себе багато грошей. З тими ж красивими понтами, незліченними кафешками, ресторанами й усім іншим. Навколо багато нових облич, але місто все одно приймає всіх. Одеса — як бабуся: всіх любить, а ті, хто любить її у відповідь, залишаються й отримують усе. Це дуже комфортне місце для життя.
Єдине, що виникає дуже дивне, моторошне відчуття паралельної реальності. Я не жила тут ці роки, але коли повертаєшся... Я не боюся тривог. Я не прокидалася ночами від страху. Навпаки, тут я сплю під сирени набагато краще, ніж у Нью-Йорку. У США в мене було постійне безсоння, а тут я сплюяк убита, бо нарешті опинилася вдома.
Але все одно є певний контраст. Є така фраза: «Удень Одеса — це Монако, а вночі — Афганістан». Для мене ж це радше схоже на сюжет із книжок Стівена Кінга. Приїжджаєш у якесь місто, там усе дуже гарно, класно, чудові люди... Але всі навколо знають, що вночі приходить чорне зло, заповзає, когось хапає і зжирає. А вранці всі, хто вижив, прокидаються й радіють що живі, й починають святкувати це життя.
При цьому виїхати з міста можна, але ніхто не їде. І ти ловиш себе на думці, що й сама починаєш поводитися точно так само. Спершу ти бачиш усе це збоку, трохи відсторонено, а потім так само нікуди не йдеш і просто лягаєш спати. Вмикається такий собі фаталізм. Якоюсь частиною мозку ти розумієш, що це «не альо», це не норма і так не має бути, так не можна жити! Але ти продовжуєш так жити.
Ось ця страшна воєнна реальність: зло, яке ти не можеш зупинити власноруч. За законами жанру це зло має зникнути, ти маєш його знищити, але ти не розумієш, що саме потрібно зробити, аби воно нарешті зникло.
Про сад, тишу і творчість назавжди
Я легко захоплююся різними речами. Нові хобі мене затягують, і я можу кілька років поспіль займатися чимось одним, наприклад, робити щось руками, розбиратися в чомусь. Я з тих дітей, які розколупували ляльку, щоб подивитися, як у неї закриваються очі й встромлене волосся. Це такий дослідницький азарт. Люблю подивитися, як воно працює зсередини, що там можна вдосконалити.
Тому постійно знаходжу для себе нові цікаві теми, які мене повністю поглинають на роки — чи то вивчення мистецтва, чи якась інша справа. Ось зараз я приїхала, а тут у мене сад. І боже, скільки всього нового! Я вже стільки всього навчилася, наприклад, як правильно кущі стригти. Зараз не пишу — я просто граюся в садочку.
Але попри всі ці мої хвилі захоплень, писання завжди залишалося паралельно з усім. Мабуть, воно нікуди й не зникне. Знаєте, є таке питання: «Яким було б твоє ідеальне життя, якби ти мала всі гроші світу й була повністю забезпечена? Що б ти тоді робила?»
Я б сиділа в саду й писала книжки. Щоб мене ніхто не квапив і нічого від мене не чекав. Тож, зрештою, усе моє життя зводиться до цього — сидіти в саду й писати
