Чому контент 18+ поза законом: ціна радянського табу для сучасної України
20 травня Служба безпеки України та Офіс Генерального прокурора провели масштабні обшуки в управліннях Національної поліції в Івано-Франківській, Тернопільській та Житомирській областях. Причиною стала викрита корупційна схема: поліцейські посадовці за щомісячну плату в $20 тисяч забезпечували безперешкодну роботу мережі підпільних вебкам-студій та так званих «порноофісів». За цю суму правоохоронці гарантували захист від перевірок, передавали інсайдерську інформацію та свідомо не фіксували «злочини».
Цей випадок — не черговий поодинокий корупційний скандал, а закономірний прояв системної проблеми, що роками залишається в тіні. Правова система України десятиліттями стигматизує існування цілої сфери інтимного контенту для дорослих. Успадкована з радянських часів стаття 301 ККУ не просто забороняє виробництво та розповсюдження порнографії — вона створює ідеальне середовище для корупції. Саме на цьому тлі у Верховній Раді зараз готується до розгляду законопроєкт №12191, який пропонує нарешті декриміналізувати дії дорослих осіб щодо контенту 18+, залишивши кримінальну відповідальність лише за дійсно суспільно небезпечні діяння — сексуальне насильство, зоофілію, порно з неповнолітніми та поширення цієї продукції без згоди.
Ця ситуація має два виміри: економічний та правовий. З одного боку, тіньовий ринок здатен приносити мільйони доларів податків щороку — грошей, які зараз осідають у кишенях корупціонерів. З іншого — держава змушена витрачати бюджетні кошти на абсолютно безглузді процедури: поліцейські за гроші українців дивляться порно, а потім скликають експертні комісії, щоб довести, що побачене було тим, чим власне воно й було. Весь цей механізм давно перетворився на корупційну годівницю, де заборона вигідна лише тим, хто її обслуговує.
Чому порнографія в Україні de facto заборонена, як це працює в західних країнах і чому цей ринок давно пора як мінімум декриміналізувати? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Контент 18+: радянський спадок у сучасному законодавстві
Щоб зрозуміти причини цієї ситуації, слід звернутися до історії. Заборона на порнографічну продукцію в Україні не є органічним продуктом національного законодавства — вона успадкована з радянської доби. В УРСР будь-яка продукція еротичного чи порнографічного характеру була тотально заборонена. Це було частиною офіційної ідеології «морального кодексу будівника комунізму», де секс як явище публічного життя не існував. Вважалося, що такий контент розбещує, відволікає від трудових звершень і є проявом «буржуазного розкладу». Цей підхід чудово демонструвався у відомій фразі (щоправда, дещо вирваної з контексту), сказаної під час телемосту Ленінград-Бостон у 1986 році: «В СССР секса нет, и мы категорически против этого!».
Після здобуття незалежності Україна зберегла цей репресивний підхід. Стаття 301 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів. Санкції можуть сягати аж семи років позбавлення волі. Українське законодавство в цій частині є жорсткішим, ніж у більшості європейських країн, США та навіть Росії (!), оскільки фактично криміналізує навіть обмін інтимними фото чи відео між двома дорослими особами за їхньої обопільної згоди.
Єдиний виняток — створення такого контенту виключно для особистого використання, «в стіл», без мети збуту чи розповсюдження. Будь-яка спроба монетизувати це, викласти в мережу чи навіть надіслати іншій особі (наприклад, своїй коханій людині) може бути кваліфікована як кримінальний злочин.
Корупційна годівниця під вивіскою моралі
Останні події демонструють, до чого призводить ця заборона. Схема, викрита правоохоронцями, діяла налагоджено: водій одного із підрозділів МВС виконував роль зв’язкового між власниками порностудій та поліцейським керівництвом на місцях. За $20 тисяч щомісяця поліція гарантувала повний захист, передавала інформацію про заплановані перевірки та свідомо не фіксувала «злочини». Це яскраво висвітлює головну проблему: для правоохоронної системи заборона на контент для дорослих перетворилася на гігантську корупційну годівницю.
Окремої уваги заслуговує механізм доказу «злочину». Щоби в суді довести, що той чи інший відеоролик має порнографічний характер, необхідно провести експертизу. Держава витрачає чималі бюджетні кошти на те, щоб спеціально навчені поліцейські дивилися порно, скликали комісії, вивчали контент і робили висновки. І це в країні, де такий контент знаходиться в один клік, його і так дивиться ледь не кожен другий, а більшість пар обмінюються інтимними фото/відео в якості елементу флірту без жодної думки про порушення закону. Витрачати мільйони на поліцейські перегляди та експертизи замість того, щоб визнати очевидне — відео, де люди займаються сексом на камеру, вочевидь є порнографією — абсолютно абсурдна розтрата ресурсів.
А те, що поліція, ймовірно, «кришує» вебкам- і порностудії, а також «онліфанщиць», взагалі є секретом Полішинеля вже багато років. Тіньовий ринок оцінюється в колосальні суми, і замість того, щоб ці гроші йшли до бюджету у вигляді податків, вони осідають у кишенях корумпованих силовиків та посадовців. За експертними оцінками, декриміналізація порнографії може приносити до $12,3 млн податків щорічно — цих коштів вистачило б, до прикладу, на будівництво 6-7 підземних шкіл, приблизно 15 дитсадків або кількох сучасних лікарень.
Як контент 18+ працює у світі: уроки для України
У переважній більшості країн Заходу давно відмовилися від тотальної криміналізації порнографії. Там це такий самий бізнес, така сама робота і сфера послуг, як і будь-яка інша. У Німеччині, Нідерландах, Данії, США, Канаді, Австралії (список можна продовжувати довго) виробництво та розповсюдження контенту для дорослих є легальною діяльністю, яка регулюється законами про підприємницьку діяльність, оподаткування, захист прав споживачів та авторські права. Тобто йдеться про цілком звичайний бізнес, коли студії працюють офіційно та платять податки, а у акторів та акторок є навіть власні агенти, як у справжніх зірок Голівуду. Якщо ж такий контент виробляється, наприклад, парою у себе вдома, часто вони реєструються як самозайняті, також сплачуючи податки з комерційної діяльності.
Звісно, діють чіткі обмеження: суворо заборонений контент за участю дітей та підлітків, насильницький контент, матеріали без згоди учасників, зоофілія, некрофілія та інші подібні збочення. Але жодна з цих країн не намагається зробити вигляд, що дорослі дієздатні люди не мають права розпоряджатися власним тілом на власний розсуд.
Важливо також розуміти різницю між легалізацією та декриміналізацією. Саме про останню сьогодні йдеться у Верховній Раді. Законопроєкт №12191, зареєстрований у парламенті, не має на меті «дозволити все». Його суть — прибрати кримінальну відповідальність за дії, які не становлять реальної суспільної небезпеки. Йдеться про те, щоб дорослим людям за зняті та поширені фото та відео інтимного характеру не загрожували величезними штрафами, а то й термінами у 3-5 років. Кримінальна відповідальність при цьому залишиться виключно за дійсно суспільно небезпечні діяння: порно без згоди (так звана «порнопомста»), екстремальні відео (некрофілія, зоофілія, і т.п.), а також будь-який контент за участю неповнолітніх.
Апеляція до моралі як прояв лицемірства
Противники цих змін традиційно апелюють до якоїсь абстрактної «суспільної моралі». Однак в сучасних українських реаліях цей аргумент звучить непереконливо.
Суспільство, яке п'ятий рік виживає в умовах повномасштабної війни в державі, де корупція залишається фундаментом всієї системи, навряд чи можна переконати, що головна загроза моральності — це відео для дорослих. Тим паче, що за статистикою PornHub українці з року в рік входять у ТОП-15/ТОП-20 країн світу за переглядами порнографії. Як-то кажуть, незручно вийшло.
Подібний контент і так дивляться мільйони українців, а більшість пар чудово собі обмінюються інтимними фото та відео. Це об'єктивна реальність, яка існує незалежно від законодавчих заборон. Тож єдине питання полягає в тому, чи готове суспільство та депутатський корпус визнати цю реальність і перестати робити з неї кримінал.
Резюмуючи, легалізація чи принаймні декриміналізація контенту для дорослих в Україні — це дія, продиктована здоровим глуздом, економічною доцільністю та верховенством права. По-перше, це питання особистої свободи: якщо дієздатна доросла людина за власною згодою створює такий контент і хоче продавати його в інтернеті — це її особиста справа. Тим паче, якщо вона готова платити податки як ФОП чи у складі студії. Забороняти це має сенс лише в одному випадку: щоб нечисті на руку правоохоронці і далі «годувалися» на величезному тіньовому ринку.
По-друге, це питання наповнення бюджету. Виведення ринку з тіні означатиме не лише знищення корупційної годівниці, але й мільйонні надходження до державної скарбниці.
По-третє, це питання справедливості. Неприпустимою є ситуація, коли за одне й те саме відео одну людину притягують до кримінальної відповідальності, а інша спокійно заробляє на ньому мільйони просто тому, що домовилася з потрібними особами в поліції.
Відповідний законопроєкт у Раді вже підтриманий профільним комітетом і очікує на розгляд у сесійній залі. Залишається сподіватися, що цього разу парламентарі виявлять політичну волю і зроблять врешті крок до цивілізованого регулювання цієї сфери, а не залишать все так, як є — на користь корупціонерам і на шкоду суспільству.
