Стриманість, яка межує з прохолодністю, що відчувається навіть через екран. Людмила Гусейнова – волонтерка з Новоазовська (Донеччина), понад три роки провела у зловісній катівні «Ізоляція» (колишній культурний центр у Донецьку) та Донецькому СІЗО 5, куди потрапила за «екстремізм».
Розповідаючи про дні, чи окремі вихоплені з тотального страху нелюдського буття моменти, крики в‘язнів, над якими знущалися 24/7, голос Людмили залишається незмінно рівним. Наче свої емоції вона залишила там, у камері: чітка мова, відточені фрази, головна мета – не жалітися, а передати суспільству меседж: рятуйте цивільних полонених теж, не забувайте записувати їх прізвища у списки на обмін.
Це не розповідь травмованої жертви, а швидше прагматичний звіт від людини, яка поспішає жити і має критично важливу місію – стати голосом тих, хто залишився за ґратами.
До арешту у 2019 році 60-річна Людмила Гусейнова, інженер з техніки безпеки, була тихою героїнею. Упродовж п’яти років після окупації вона опікувалася дітьми-сиротами з Новоазовського інтернату, які жили фактично на лінії фронту. Її «злочином» стали одяг, цукерки й книги українською, що їх разом з чоловіком возили дітям. А над будинком – синьо-жовтий прапор. За усю цю «злочинну діяльність» Людмилу буквально викрали озброєні люди у військовій формі, коли вона йшла на роботу, провели «обшук» та кинули до тюрми.
Холоднокровність, з якою вона деталізує жахи ув’язнення, має лише одну-єдину тріщину. Голос Людмили здригнувся раз, коли вона згадала про несподіваний прояв людяності від кримінальних співкамерниць: її привітали з днем народження українською мовою. Цей короткий спалах тепла підтверджує: всередині броні ховається глибока травма. Сьогодні Людмила Гусейнова розмовляє з журналістом UA.News, аби пояснити головну філософію виживання: свобода – це мати вибір. І якщо ми, вільні люди, можемо обирати, чи слухати про чужий біль, то у тих, хто залишається за ґратами, немає права навіть на вибір сусіда по нарі.
Як довго можна говорити про тюрму
Боляче, а ще тяжко і важко психологічно. Три роки минуло після звільнення, а досі не маю спокійного сну – також правда. Якби це стосувалося виключно мене, чи моїх страждань, я б і слова не сказала, поїхала б собі за кордон або просто займалась собою, бо здоров’я потребує кращого.
Про мету публічності та забутих полонених
Це принципово. Для мене єдина ціль – привернути увагу до жінок, які залишаються в полоні.
Я була вражена, коли повернулася три роки тому, що про цих жінок, про нас, про те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях, починаючи з 14-го року, ніхто не знає. Коли я починаю говорити, що там жінки, котрі сім, шість років знаходяться в полоні, люди дивуються і кажуть: «А як? Війна тільки почалася у 22-му році».
Це несправедливо до людей, котрі проживали, проживають, проживали на окупованих територіях, виживали (не всі вижили), котрі знаходяться в полоні, починаючи з 2014-го року. На сьогодні цифра вражає: майже 20 тисяч цивільних... Цифра дуже приблизна. Ми взагалі не знаємо, скільки людей було закатовано в цьому полоні.
Обрала проукраїнську позицію замість інстинкту самозбереження
Попри те, що я все життя розмовляла російською мовою, навіть, коли все літо дітьми проводили у бабусі, повністю україномовному селі Яланець, на Вінниччині. З нас трохи підсміювалися, мовляв, о, городські приїхали. Але нас не били за російську мову, не знущалися і не змушували говорити українською. Тому, українкою я усвідомлювала себе завжди і не розумію, не можу усвідомити, як можна відмовитися від того, що ти є громадянкою своєї країни.
Я бачила працівників, котрі ще вчора давали присягу Україні, співали гімн, тримали руку біля серця, висіли прапори в кабінетах, а наступного дня, після окупації, вони присягали росії. Я цього не розумію... Я не розумію!
Для мене ці люди, зрадники, не мають жодної цінності, бо завтра вони так само відмовляються від іншого громадянства, від своїх родин.
Про досьє
Так, я знала, що на мене у ворога є досьє, починаючи з дня окупації. На багатьох, котрі мали проукраїнську позицію, були папки. Але завжди думала: ну добре, мене просто виставлять за територію окупованої території, наче депортують. Однак дійсно не могла уявити, що «Ізоляція», такі жахи, можуть бути в сучасній Європі, в нашій європейській Україні, і що це можуть робити люди... у 21-му столітті!
Про довіру до людей після звільнення
Для мене на сьогодні існує деяка проблема, можливо, довіри. Але це не значить, що я буду людину ненавидіти. Я бачу і тут, на вільній території України, різних людей, з різними ставленнями до мене, мого пережитого досвіду, і до подій, що відбуваються.
Люди без критичного мислення, люди, котрі мені нецікаві – я не хочу втрачати зайвий час на спілкування з ними. Я готова говорити, обговорювати з тими, хто має свою особисту думку, але може критично її обґрунтувати. А якщо людина вперта, не хоче чути іншу думку і приймає свою як єдину важливу...
Чи був момент, коли у застінках камери закрався сумнів: «Чи моя позиція була цього варта»?
Жодної схожої думки. З кожним днем перебування там, з кожними дуже страшними моментами я була впевнена, що все зробила правильно.
Я усвідомлювала: я тут за те, що я інша. Навколо бачила людей злобних, котрі робили цю тюрму, бачила людей, на котрих я жодного разу не хотіла бути схожа. Тішило, що страждаю лише за те, що я не така, як вони. Найстрашнішим для мене було, це стати такою, як вони, своєю поведінкою, своєю покірністю.
Так, були люди, котрі підлаштовувалися, щоб вижити. Я не засуджую їх, бо страшно, бо важко. Ціную в собі те, що не ламала себе під таких, якою я ніколи не хотіла бути.
Моменти відчаю
Були моменти, коли я просто не хотіла жити, це правда. Коли закриваючи очі, думала: «Боже, зроби так, щоб я їх не відкривала більше. Щоб я більше цього не бачила, не чула. Я просто не можу вже». Але вони відкривалися, і це жахіття продовжувалося. Я мусила жити.
Як заснути, знаючи, що завтра знову будуть знущання
Поспати там неможливо взагалі, тому що мене утримували в камері на 20 кримінальних злочинців. Там не було розуміння тиші, темноти, тихого часу. Постійно гомін, розборки, цілодобово працював телевізор з російською пропагандою, світло не вимикалося.
Інколи я мріяла, щоб мене вивезли на допит. Знала, що будуть бити, але разом з тим, то була можливість хоч якось порухатися. А коли ти днями сидиш у маленькій смердючій камері – найстрашніше, коли виникає відчуття, що ти зараз будеш битися в кам'яну стіну, щоб її вибити.
Колись я вивчала психологію, і згадала, що можна затримувати дихання, коли починається панічна атака. Цю вправу робила собі дуже часто. А ще мріяла. Якщо піднятися на верхні нари, там було крихітне віконце, загратоване, але бачиш хоч щось. І я мріяла, як все закінчиться, що мене врятують. Уявляла, як широко відчиняються двері в камеру, а на порозі наші хлопці із ЗСУ. Такі смішні історії, наче в коміксах.
Потім мріями я поверталася у своє місто. Вже деокуповане, підконтрольне Україні. Але я розумію, що жити там не буду. Мій будинок пустий, я йду порожніми вулицями. Єдине, що мене дуже гальмувало у цих мріях, я не могла зрозуміти, як маю виглядати, у що я одягнена? Три роки без дзеркала, я давно не бачила себе. Тільки руки, вони дуже схудли та й одяг, з мене все злітало, випираючі кістки. Тому не могла визначитися, який вигляд матиму там, повернена з тюрми. У спідниці, брюках, костюмі? Такі жіночі якісь штуки, вони трохи допомагали вирватися з навколишнього жаху.
Серед кримінальних злочинців
Перших пів року сокамерниці мене дуже сильно провокували, бо ми з кардинально інших світів. Були різні історії, якось заточкою в мене кидали. Я ніколи не вживала матюччя, наприклад. А вони ніколи не бачили таких, як я. Вони не знали, що є люди кардинально інші. Бо ці жінки та їх оточення розмовляють виключно матом, вживають наркотики і алкоголь. Така їх норма життя. Втім, я не відчувала ненависті до них. Наскільки було можливим, не порушувала їх особисті кордони, розмовляла так, як з будь-ким іншим.
Радше, я хотіла зрозуміти природу, наприклад, жінки, яка вбила свого чоловіка і зробила з нього шашлик у його ж день народження. Бо під час святкування скінчилася їжа, а треба було чимось закушувати. А ота жінка вбила своїх двох чотиримісячних дітей. Чому вона це зробила? Я хотіла зрозуміти, чому вони не переживають, чому вони можуть спати, чому скоєне їм не сниться щоночі? Вони зовсім не переймалися зробленим. І коли я думала, що ось почула найстрашнішу історію, в камеру приходили новенькі з ще більш моторошним досвідом.
Щоправда, в камері перебувало багато психічно хворих осіб, до рішення суду. Потім їх переводили в психіатричні лікарні. Це ще один неприємний момент, коли ти постійно в напрузі, бо з таким оточенням може статися що завгодно.
Вони називали мене «упорота укропка», але зрештою звикли до того, що я впевнена у своїх поглядах, і не буду підлаштовуватися, я така, яка є.
За мову платила цигарками
В камері було кілька жінок, які спеціально виїхали на окуповані території, щоб воювати на боці росії, проти нас. Одна з них «Мишка», родом з Вінниччини. Дебела така, міцна дівчина. Разом з своїм товаришем прийшли в гості до цивільної пари, випивали, а потім удвох почали гвалтувати цю пару і врешті закатували їх до смерті. «Мишка» від народження україномовна була, а я в камері почала вчити українську, то вона підказувала мені слова, які я не могла згадати. Коли сестра передавала мені цигарки (це тюремна чарівна валюта), я просила «Мишку» говорити українською зі мною, про що завгодно. 10 хвилин української за одну цигарку. А у неї такий співучий вінницький говір, це так гарно, що посміхалися, крім мене, всі навколо.
Несподіваний прояв людяності
Мені 60 років виповнювалося у застінках. Опівночі раптом вимкнувся телевізор. Своє спальне місце я відгороджувала імпровізованою ширмою, завішувала себе рушником від загалу. І от раптом оця тиша, подумала, щось трапилося. Відгортаю рушник, а вони гуртом стоять серед камери та хором, українською мовою: «Вітаємо тебе з днем народження». Це було дуже зворушливо, не очікувано. Дуже цінний момент, який показав мені, що не все людське померло в тих жінках.
А ми реготали…
Та камера, де я знаходилася, була найгірша за умовами та контингентом. Пам’ятаю, як до нас перевели Ольгу. Вона теж політв’язень, її покарали у такий спосіб, нашою камерою. Ольга ридала. Її заволокли охоронці, а вона благала: «Будь-ласка, тільки не в цю камеру». «Смотряща» Валя зустріла Ольгу словами: «Добро пожаловать в ад».
Ми підтримували одна одну, мали можливість тихесенько розмовляти.
Був випадок, якраз я мріяла біля свого віконця, коли здійнявся галас, мене штовхнули і я побачила, що мою Олю б’ють. Я намагалася вихопити її звідти, але в замісі людських тіл, мене ударом просто припечатали до нари. Коли все вщухло, ми з Ольгою сіли, дивилися одна на одну і раптом почали реготати. Просто як навіжені, реготали до сліз, голосно та не могли спинитися.
Сміх тому, що в мене було страшне розпухле синє вухо, пів лиця у синцях. І вона така ж, побита, десь потекла кров на обличчі. А я кажу: «Олю, уявляєш, що завтра буде обмін, і ми в такому вигляді. Мені соромно буде, що мене такою побачать, напевно я не поїду». Вона погодилася, що теж відмовиться. Тоді з нас реготали вже всі зечки. Отака розрядка через чорний гумор. Інколи й такий допомагав вижити.
Без дзеркал, годинників, календарів
Дзеркала заборонені взагалі. Згодом я мала таке крихітне, як з пудрениці, але його треба було ховати. Бачити себе дозволяли у поверхні, що здатні сяк-так відображати. Як фольга, наприклад. І годинники забороняли, проте поза увагою чомусь був цілодобово працюючий телевізор, звідки ми дізнавалися дату і годину.
Також я привчила себе записувати кожен день, вела такий саморобний календарик. В донецькому СІЗО потім вже помітила, що не записувала три дня поспіль. Пропустила чи не пам’ятаю їх. Щось було, певно якісь моменти, які мозок просто знищив.
Жаргон і «вєчер в хату»
Допомогло, що колись давно я читала Солженіцина. Приблизно розуміла їх вислови. Це була та сама історія, коли людину за політичними поглядами кидали до кримінальних. Потім мені допоміг адвокат, якого мої рідні найняли. Він, перед тим як мене перевели з «Ізоляції», попередив мою сестру, що це кримінальна історія і там є певні порядки. Він підказав, що треба мати цигарки – це була така собі «чорна валюта». Пояснив, що треба обов’язково щось віддавати, бо від цього залежить ставлення і все інше.
Я собі навіть записувала в щоденнику їхній жаргон, бо спочатку не розуміла всіх значень, про що вони говорять. Більшою мірою вони всі вживали наркотики, тому їхній лексикон був специфічний. Потім мені пояснювали.
Багато залежало від «смотрящої». Як і інші, я теж «гріла камеру». Тобто з кожної передачі віддавала на общак цукор, чай, каву, цигарки. Для них то мало велике значення, тому іноді підходила «смотряща» і говорила, що адміністрація дала вказівку на «уработать» мене. Домовлялися, що будемо робити вигляд, наче кричимо тут, штовхаємося – створювати картинку для охоронців, як мене мене «урабативають».
З боку адміністрації, натомість чула протилежно інше. Під час «глибоких шмонів», інклюзивних, м’яко кажучи, я просила, що, може не треба зі мною так, мовляв, ви ж самі знаєте, що нічого всередині свого тіла я не ховаю. Але: «Що ти корчиш з себе! Ти така сама зечка, як і всі інші» .
Книга з чорними сторінками
Так, за сторінками мого щоденника плануємо видати книгу. Я написала дев’ять розділів і дійшла до моменту, який я не пам’ятаю зовсім. Чи організм противиться його згадувати? Я не можу згадати ці сторінки. Коли я просто доходжу до цих спогадів, мене починає нудити дуже сильно.
Мені запропонували зробити чорні сторінки у книзі. Тобто просто чорні аркуші паперу. Це, мабуть, дуже гарна ідея, але поки часу закінчити книгу не вистачає.
Що найважче пояснити вільним людям з усього пережитого?
Була зустріч, куди мене запросили забезпечені, самодостатні жінки, котрі живуть своїм життям. Мені було дуже важливо донести їм те, що відбувається з нашими цивільними полоненими, сподівалася, що їх голоси підсилять мій месендж суспвільству, владі. Нас почують. Але одна з них підійшла і сказала: «Мені так важко, я не хочу цим перейматися, я не хочу про це слухати».
Вільним людям хочу донести єдине. Вони мають найцінніше – вибір. Будь-який вибір. Ми можемо вийти і купити собі булку чи багет, з маком чи вишнею, прогулятися парком чи пройтися вулицями. Спілкуватися телефоном з тим, хто нам приємний і блокувати тих, кого не хочемо чути. У нас є свобода. У цих дівчат, у цивільних полонених немає вибору. Просто немає можливості відчинити двері і вийти. Немає можливості вибирати, з ким у камері бути 24/7 три роки поспіль. Нема можливості отримати медичну підтримку чи пігулку. Швидше за все ти помреш, якщо хтось не змилостивиться, аби надати тобі допомогу.
Там навіть немає впевненості, що якщо ти помреш на нарі, твоє тіло віддадуть рідним, а не будуть гноїти. Я бачила, як тіло лежало, і по ньому бігали щури. Там просто немає вибору. От коли в тебе є вибір, є свобода, як би важко не було, можна вижити і жити.
«Де ви були, коли бомбили Донбас?» – як відповідає на питання пропагандистів
Я була на Донбасі, коли бомбили Донбас. І бачила, хто це робить. І в мене є безліч доказів цього. Ми всі бачили, звідки заходила техніка та з якої сторони нас бомбили – з боку російської федерації.
Коли мені будуть казати, що війна почалася через нас, мешканців Донбасу, я наведу приклад тих цивільних людей, яких закатували за те, що вивішували на своїх домівках прапори України. Як Василя Коваленка. Це герой для мене. Його катували, били, привезли додому й кинули з понівеченими руками. А він знову вивісив український прапор. Його вбили після цього. І таких сотні людей.
Через кого почалася війна? Через тих, десятки тисяч, котрі були в полоні? Вони винні? Винні ті, хто не вижив в цих катівнях, а ми навіть не знаємо їхніх прізвищ? Тоді у мене зустрічне питання – чому Україна досі не знає про те, що там відбувалось і продовжує відбуватися?
Про найбільший шок після повернення
Шокувала неусвідомленість людей про те, що відбувається у в’язницях, яка там кількість цивільних полонених, і що суспільство цього не знає, і не дуже хоче знати. Саме держава не хоче нічого знати про цих нещасних. Військових ми намагаємося повернути всіма силами, а цивільним уваги майже зовсім не приділяється.
Я була шокована словами однієї державної посадовиці, котра мала опікуватися полоненими: «Не треба привертати увагу до цивільних полонених, тому що це підвищує їхню вартість при обміні». Вона намагалася дати оцінку людям. Яка вартість? Люди там по сім років! Яка ще може бути вартість? Вони віддали більше свого життя. Вони не бачили, як зростали їхні діти. Про яку вартість ми говоримо? Чому світ не має знати про ці зруйновані життя, про цих людей?
Мене шокували працюючі «П’яні вишні», «Білий налив» в центрі Києва, на Хрещатику. Галаслива тусовка, музика. Хтось випиває і веселиться. Для мене це було, м’яко кажучи, незрозуміло.
Я була шокована, коли почала читати або чути про людей, які шукають будь-які можливості виїхати за кордон. Мені здавалося, що так не може бути в країні, де триває війна.
Світ і люди після «Ізоляції»
Щось змінилося. Люди ненавидять людей. Війна підсилює особисті характеристики кожної людини. Мені не подобається, коли люди наповнюються ненавистю.
Я чудово усвідомлюю їхні почуття. Але у нас є ворог, і треба не наповнювати себе цією ненавистю і не зводити ту злобу, між собою. А залишатися з тверезою, з холодною головою, усвідомлювати: якщо це війна, то ворог має бути знищений на полі бою.
Ворог має бути покараний. Я категорично проти всеохопної амністії, про яку зараз почали говорити. Наприклад, амністія для лікарів, які виконували свій обов’язок не заважаючи, ким є пацієнт. А злочинці, котрі катували людей, навмисно не надавали медичну допомогу, – мають бути покарані.
Життя після обміну
Я досі не оформила собі пенсію. Ми зараз з чоловіком винаймаємо житло, він важко працює, щоб його сплачувати. Мене ніхто не зобов’язує захищати інтереси полонених. Можливо, це зміст мого життя. Так. Одна з причин – це усвідомлення того, що переживають там дівчата. Кожна хвилина, коли я живу тут, коли розповідаю про тюрму, я на якусь мить повертаюся туди, в ці камери. Смердючі, страшні. Я починаю задихатися, тому що знаю, як ТАМ. І не хочу, щоб наші дівчата там були.
Клятва, дана в камері
Коли мене виводили з камери, Ольга якимось дивом відчула, що мене ведуть на обмін (ми ж не знали про це). Вона схопила мене за руку і плакала: «Тільки не забудьте про нас». Її очі я запам’ятаю на все життя. У той момент, коли я переступила поріг камери, я вже добре знала, чим буду займатися на волі. У Ольги на вільній території України немає рідних. За неї нема кому слова сказати, нема кому боротися.
Мені прикро, що навіть якщо рідні є, чоловіки, наприклад, цих дівчат, не можуть, не знають, бояться або не бачать сенсу боротися, дуже голосно говорити про своїх рідних. Я звертаю увагу, що на акціях підтримки цивільних жінок-полонених практично немає чоловіків.
Бажання під Новий рік
У нас загальне бажання – мир. У мене додаткове бажання – безумовне повернення всіх дівчат з полону. Наполягаю, що ми не можемо вести жодних перемовин до встановлення будь-якого миру, якщо не будуть повернуті всі наші цивільні та військові полонені. Військові захищені міжнародними законами, а цивільні, на жаль, ні.
Я вчора провела день з донькою Наталки Власової (також полонена, котра сім років провела у застінках Ізоляції). Доньці Юлії виповнилося 11 років. Я повернулася зранку з поїздки, була в Гаазі, забрала дівчинку і ми відвідали святковий захід разом. Вдячна Вадиму Філашкіну, голові Донецької ОДА, який виділив нам грошей, ми поїхали в торговий центр, купили дитині телефон, взуття, одяг, там ще якісь штучки дівчачі. Зробили цій дитині свято.
Сім років свят Юля проводить без мами. Після дитячого заходу від Донецької обладміністрації ми сказали, що святий Миколай хоче зробити їй ще сюрприз (мали на увазі, що поїдемо в ТЦ). Та спитали, що б ти, Юлечка, хотіла? А Юлечка відповіла, що хотіла б мати маму. Важко передати ці емоції. Я дуже хотіла б, щоб це свято їй робила мама.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лікар-реабілітолог з Луганщини, яка «з нуля» створила найбільший волонтерський хаб у Польщі: історія Вікторії Доценко
