Вдень в середу, 22 липня, стало відомо, що президент Володимир Зеленський призначив новим головнокомандувачем Збройних Сил України генерал-лейтенанта Михайла Драпатого — замість Олександра Сирського. Відповідний указ вже опублікований на сайті голови держави.
Новий головком — фігура доволі яскрава. Це людина, яка пройшла шлях від оточення в «Ізваринському котлі» до командування ключовими оперативними напрямками, а сьогодні сприймається як один з неформальних лідерів внутрішньоармійської опозиції. Його призначення — це важливий зсув в управлінні військами, пов'язаний з жорсткою вимогою справедливості та відповідальності командирів за життя солдатів.
Хто ж такий Михайло Драпатий, чим він відомий і чого від нього очікувати? Видання UA.News розбиралося в питанні.
Від Кам’янця-Подільського до Харківського танкового училища: шлях офіцера
Михайло Васильович Драпатий народився 21 листопада 1982 року в місті Кам’янець-Подільський, що на Хмельниччині. Після закінчення середньої школи Драпатий обрав шлях професійного військового, вступивши до Харківського інституту танкових військ імені Верховної Ради України.
У 2004 році, завершивши навчання, він отримав диплом та перше офіцерське звання. За розподілом молодий лейтенант потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади — легендарного з’єднання, яке у майбутньому стане для нього рідним і з яким він пройде через найважчі випробування.
Початок служби був класичним для танкіста: посада командира взводу. Саме там, у Білій Церкві, де тоді дислокувалася бригада, закладалися основи управлінського стилю Драпатого: жорсткого, технократичного, прагматичного, але разом із тим орієнтованого на глибоку підготовку особового складу.
Про особисте життя генерала відомо небагато, адже він належить до тієї когорти людей, які принципово тримають родину поза публічним простором. Відомо, втім, що Михайло Драпатий одружений. Разом із дружиною вони виховують двох дітей: сина Івана та доньку Анну.
Бойовий шлях: кризовий менеджер фронту
Військова кар’єра Драпатого — це, по суті, хроніка порятунку безнадійних ситуацій. Вперше його ім’я пролунало у травні 2014 року, на самому початку російської агресії. Тоді 31-річний майор командував батальйоном 72-ї бригади. 9 травня 2014 року стався епізод, який зробив його відомим: БМП під його командуванням пішли на прорив барикад сепаратистів у Маріуполі. Це відео облетіло український медіапростір, ставши символом рішучості. Однак варто додати, що історичний контекст того бою був складним: попри тактичний успіх в окремій сутичці, українські сили того дня були змушені залишити місто, яке опинилося під фактичним контролем бойовиків «ДНР» аж до середини червня 2014 року.
Справжнє бойове хрещення на межі життя і смерті Драпатий пройшов влітку того ж року. Його підрозділ потрапив в оточення в так званому «Ізваринському котлі» на кордоні з РФ — одній із найтрагічніших сторінок АТО, коли російська артилерія безкарно розстрілювала українські колони зі своєї території. В умовах паніки та хаосу комбат Драпатий зумів зберегти управління, організувати прорив і вивести з оточення 260 солдатів. Цей досвід виживання «на нулі», судячи з усього, сформував його ставлення до планування операцій і до збереження особового складу: військовий засвоїв ціну помилки командира, яка вимірюється не в сантриметрах карти, а в людських життях.
Перед початком повномасштабного вторгнення Драпатий обіймав штабну посаду заступника командувача Об’єднаних сил ЗСУ з підготовки військ. Але як тільки 24 лютого 2022 року почалося широкомасштабне вторгнення, його негайно кинули на один з найгарячіших на той момент південних напрямків.
З березня 2022 року він — заступник командувача військами оперативного командування «Південь» та командувач оперативного угруповання військ «Південь». На цій посаді Драпатий керував важкими оборонними боями: зокрема, зупиняв наступ армії РФ на Кривий Ріг — рідне місто президента — що мало не лише військово-стратегічне, а й певне символічне значення.
Далі був Херсон. Очоливши угруповання військ «Херсон», він став одним із ключових архітекторів успішного контрнаступу на правобережжі Херсонської області восени 2022 року. Ця операція, яка завершилася визволенням єдиного обласного центру, захопленого росіянами після 24 лютого, закріпила за Драпатим репутацію воєначальника, здатного не просто тримати оборону, а й ефективно наступати.
На початку 2024 року в експертних колах Драпатий вже вважався одним із найздібніших українських генералів. Його посилали на найважчі ділянки фронту для стабілізації ситуації. У травні 2024-го, коли російська армія розпочала спробу наступу в прикордонні Харківської області, створивши там буферну зону, саме Драпатого призначили командувачем оперативно-тактичного угруповання військ «Харків». Він зумів швидко перегрупувати сили, налагодити логістику та зупинити просування ворога на півночі регіону, не допустивши повторення сценарію 2022 року.
Пік його формальної кар'єри на той момент припав на листопад 2024 року, коли Михайло Драпатий став командувачем Сухопутних військ ЗСУ. Це був логічний вибір: командир, який витягував кризові напрямки, мав реформувати найбільш масовий вид збройних сил.
Однак саме на цій посаді його відносини з системою дали тріщину. У червні 2025 року Драпатий подав у відставку з гучним скандалом. Приводом стала серія трагічних прильотів по навчальних центрах та місцях скупчення особового складу. У своїй заяві генерал фактично звинуватив вище командування — зокрема й Олександра Сирського — у системних прорахунках. Він відкрито заявив про «кругову поруку та безкарність» у військах, а також про те, що командири не бережуть життя солдатів. Тоді ж заговорили про його гострий конфлікт із головкомом Сирським.
З армії Драпатого не звільнили — вочевидь, розуміючи його цінність як бойового генерала. Вже 3 червня 2025 року, після особистої розмови із Зеленським, він отримав нове призначення в якості командувача Об’єднаних сил ЗСУ. А з жовтня 2025 року Драпатий знову очолив угруповання сил на Харківському напрямку. Це було певним пониженням в суто бюрократичній ієрархії, але водночас і поверненням у рідну стихію — реального управління військами на передовій.
Варто зазначити, що конфлікт із Сирським не пройшов сам собою. Колишній міністр оборони Федоров, який сам нещодавно втратив посаду, публічно заявляв, що Драпатий отримав три виговори від Сирського. Крім того, на початку 2026 року Драпатий несподівано виступив із публічною підтримкою Василя Малюка, коли Зеленський вирішив звільнити того з посади голови СБУ. Це показало, що генерал має власне бачення кадрової політики та не боїться подекуди йти врозріз із думкою ОП.
Логічним фіналом цього протистояння стала нещодавня криза з відставкою Федорова. Драпатий одним із перших серед генералітету підтримав звільненого міністра, що перетворило його на одного з лідерів «фронди» всередині армії.
Чого чекати від нового головкома
Призначення Михайла Драпатого на найвищу військову посаду в державі може бути сигналом до трансформації підходів до управління армією. Чого ж варто очікувати від нового головнокомандувача ЗСУ — принаймні в теорії?
По-перше, це безкомпромісна боротьба з «круговою порукою». Це словосполучення, кинуте Драпатим під час минулорічної відставки, по суті стало його неформальним політичним маніфестом. У військовому середовищі він має репутацію генерала, який «не краде і не бреше». Рядові офіцери та сержантський корпус сприймають його як командира, який пройшов окопи, а не тільки штабні кабінети. Від нього очікують жорстких кадрових рішень щодо командирів, чиї дії призводять до невиправданих втрат.
По-друге, це своєрідна «доктрина Драпатого»: збереження життя солдата як ключовий пріоритет. На відміну від стилю керівництва Сирського, якого критикували за надто високі втрати, Драпатий сповідує більш технократичний і маневрений стиль. Його досвід у Харківській та Херсонській операціях показує, що він намагається досягати результату за рахунок раптовості, якісної розвідки та інженерної підтримки, мінімізуючи лобові «м'ясні штурми».
По-третє, деякі експерти називають його одним із лідерів «опозиції в погонах». Це створює як можливості, так і ризики. Можливість полягає в тому, що Генеральний штаб позбудеться атмосфери страху та підлабузництва. Ризик же — у потенційному конфлікті з політичним керівництвом держави. Підтримка Драпатим опального Федорова та звільненого Малюка свідчить про те, що він може бути не просто «військовим адміністратором», а й самостійним політичним гравцем, з яким Банковій доведеться рахуватися.
Звичайні військові переважно характеризують Драпатого позитивним чином. Втім, деякі кажуть, що генерал може бути занадто прямим та емоційним в особистому спілкуванні, хоча чи вважати це мінусом — питання дискусійне.
Призначення Драпатого — це також спроба виправити комунікацію між армією та суспільством. Він не є «мовчазним генералом». Його попередні заяви про проблеми в структурі ЗСУ викликали значний резонанс у суспільстві, яке гостро вимагає справедливості. Тож є обережні надії на те, що ситуація в керівництві армією почне поступово змінюватися на краще.
Резюмуючи, Михайло Драпатий — це вибір на користь реального бойового офіцера. Його шлях від командира взводу 72-ї бригади до Головнокомандувача ЗСУ виглядає наче біографія тої війни, яку веде Україна.
Від нього очікують не дива, а ліквідації бюрократичних прорахунків, які коштують життів особового складу. Він — генерал-лейтенант, який не цурається конфлікту з начальством, якщо на кону долі його солдатів. Його бойовий шлях, відзнаки Героя України та кавалера ордена Богдана Хмельницького кількох ступенів — це формальне підтвердження того, що в українській армії є лідери, які виросли не з кабінетів, а з кривавого «Ізваринського котла».
Втім, найбільшим викликом для Драпатого стане не фронт, а тил. Вміння вивести 260 бійців з оточення колись зробило йому перше гучне ім’я. Чи зможе він тепер вивести всю армійську систему з оточення внутрішньої бюрократії та політичної кон’юнктури — покаже час.
