«Ми тата більше не побачимо?»
Саме це запитання від дитини загиблого військового Микола Удянський називає найстрашнішим у своєму житті. Людина, яка працює з великими бізнес-проектами, зізнається: є речі, перед якими безсилі будь-які гроші.
Мільйонні інвестиції в оборонну промисловість, будівництво українського осередку на Афоні, допомога дітям загиблих військових та пенсіонерам, які виживають на тисячу гривень після сплати рахунків. Зазвичай ці теми рідко зустрічаються в одній розмові. Але саме навколо них сьогодні будує свою діяльність бізнесмен і блокчейн-підприємець Микола Удянський. Він переконаний: успіх має сенс лише тоді, коли ним ділишся з тими, хто потребує допомоги. Від підтримки фронту та виробництва української бронетехніки до масштабних соціальних проєктів для дітей — у розмові він відверто пояснює, чому благодійність для нього давно перестала бути просто добрим вчинком.
Далі — пряма мова Миколи Удянського.
Про сльози пенсіонерів та ситий егоїзм бізнесу
Усе моє життя, починаючи з юності, було пов'язане з бізнесом, де панують сухий розрахунок та аналітика. Але шість років тому в моєму житті відбулася подія, яка повністю змінила внутрішні орієнтири. Я приїхав на один із соціальних об'єктів, де безкоштовно годували самотніх літніх людей. Подивився в очі, побачив сльози від звичайної тарілки гарячого супу, і всередині щось просто «йокнуло». Я вирішив залишитися з цими стариками надовго. Схожий перелом стався і після перших відвідин дитячого будинку.
Я добре пам'ятаю день, коли навколо мене стояло кілька десятків пенсіонерів, і я вирішив провести серед них коротке опитування: скільки грошей у них залишається на життя після сплати всіх рахунків? Виявилося, що ці чесні, порядні люди, які все життя працювали й першими справно оплачують усю комуналку, залишаються з однією тисячею гривень у кишені. Коли вони розписали мені свій місячний раціон — що вони їдять після купівлі ліків — у мене, чесно кажучи, потекли сльози. Я довго ходив під враженням від цієї інформації. Саме тоді прийшло розуміння: якщо Бог дав мені можливість досягти успіху й заробити капітал, я просто не маю права не стати плечем для цих людей.
Мене відверто злить, коли люди, які мають величезні статки і можуть без проблем забезпечити слабку, стару чи бідну людину, просто ігнорують це. Це виглядає жахливо. У кожного свій шлях і своя кількість пройдених криз. Хтось мав надто легке дитинство, легкі гроші й просто не знає, що таке життєві труднощі, холод чи голод. Вони не усвідомлюють, як важко іншим вибратися зі скрути. Ті ж підприємці, які самі колись проходили через важкі випробування, набагато схильніші допомагати іншим.
Про замерзаючу Салтівку, бронежилет для бізнесу та повернення додому
Останні дев'ять років я жив за кордоном, але повернувся в Україну під час повномасштабного вторгнення — саме тоді, коли більшість, навпаки, тікала. Я чітко усвідомив: якщо я вкладуся у створення підприємств вітчизняної оборонної промисловості, з цього обов'язково буде результат на полі бою. На сьогодні я проінвестував дві компанії з п'яти існуючих виробників українських броньованих автомобілів. Тобто 40% ринку нашої бронетехніки профінансовано моїми грошима, і ці машини вже працюють на передовій.
Під час війни ми посилили допомогу цивільним мінімум у десять разів. Наприкінці 2022 року наша команда «Єдина нація» вперше потрапила на харківську Салтівку, яка щойно вийшла з-під щільних обстрілів. Ми побачили страшну картину: з розбитих, напівзруйнованих дев'яти- та шістнадцятиповерхівок у лютий холод спускалися дідусі й бабусі, вдягнені у дві-три куртки. У будинках не було ні світла, ні газу, жодна інфраструктура поруч не працювала. Ці люди були фактично приречені на смерть. Ми на свій страх і ризик регулярно виїжджали туди, щоб просто зігріти й нагодувати їх. Паралельно вивозили з прифронтових зон вихованців дитячих будинків та малечу, яка щойно втратила батьків. Це були страшні часи, але ми виклалися на максимум.
Тоді ж прийшло й інше, дуже духовне рішення. Років сім тому я вперше відвідав Афон і мені стало соромно: на цьому святому місці представлені храми фактично всіх православних народів, а України — немає. Ми ухвалили вольове рішення і зараз будуємо там наш власний український осередок. Це крок, який робить нас ближчими до Бога і фіксує нашу присутність у світовій духовній історії.
Про дітей героїв та найстрашніше запитання у житті
Сьогодні для мене найболючіша категорія — це діти загиблих Героїв. На жаль, у нас часто буває так: батько гине, про це голосно говорять місяць, а потім про родину всі забувають. Це дуже неправильно і жорстоко. Я вважаю обов'язком кожного нормального чоловіка і кожного підприємця простягнути руку допомоги дітям, чиї батьки віддали життя на полі бою за нашу незалежність і за нас із вами. Найважче питання, яке мені доводилося чути від такої дитини, звучить просто: «Ми тата більше не побачимо?» Проти цього безсилі будь-які мільйони. Коли йдеться про невиліковні хвороби чи втрату близьких, ти усвідомлюєш, що гроші не вирішують усе.
Часто навіть невелика або вчасно надана допомога може кардинально змінити долю конкретної дитини. Мене свого часу найбільше вразило і зачепило за душу те, що в дитячій кардіології банально не вистачало устаткування для лікування сердечок малечі з малозабезпечених сімей. Ми взяли і просто купили це обладнання, подарувавши їм шанс на життя.
Таким дітям потрібна комплексна підтримка. На першому місці — матеріальна стабільність, але одразу за нею йде серйозна психологічна реабілітація. Ми системно вивозимо їх у красиві, безпечні місця, де з ними працюють професійні педагоги та психологи. Ми намагаємося знову наповнити їх життєвою енергією. Я бачу очевидні результати: діти їдуть в одному стані, а повертаються зовсім іншими людьми. Навіть нетривалий відпочинок у класній компанії однолітків та з правильними фахівцями повертає їм усмішки.
При цьому я ніколи не беру на себе більше, ніж можу потягнути, і ніколи не розсіюю сили. Це головне правило моєї ефективності. Якщо я збираю групу зі ста дітей на реабілітацію — я фокусуюся виключно на цьому проекті й доводжу його до ідеалу. Якщо організую різдвяну вечерю з продуктовими наборами для стариків — працюю тільки над цим. Навчити дитину милосердю можна лише власними вчинками: діти легко зчитують правильну поведінку і копіюють її.
Про державні гарантії та мегапроект у Буковелі
Після війни підтримка родин військових має стати автоматичною та інституційною. Люди самі прийдуть до розуміння цього, коли на власні очі побачать поствоєнний стан суспільства. Очевидно, що в кожній області повинні створитися спеціальні державні соціальні органи, які жорстко контролюватимуть ці процеси. У дітей наших захисників мають бути залізобетонні соціальні гарантії на майбутнє для комфортного життя: повністю безоплатне навчання, гідні пенсії та регулярні виплати. Це має відбутися органічно.
Якби у мене була можливість реалізувати один масштабний соціальний проект без жодних обмежень у ресурсах, я б побудував величезний, надсучасний дитячий табір у Буковелі. Це має бути масштабний комплекс у найкрасивішому місці Карпат, де діти наших військових могли б постійно, за чіткими програмами, проводити свої канікули чи вікенди, відновлюючи сили.
Найголовніше, що я хочу сказати сьогодні дітям українських воїнів: завжди пишайтеся своїми батьками. Вони у надважкий час захистили нашу землю, і ми зобов'язані це цінувати. Через десять років я хочу бачити Україну країною, в якій немає війни. Це найголовніше. Все інше ми відбудуємо, бізнес створить робочі місця, а діти виростуть із чітким розумінням, що їхні батьки загинули не даремно — вони вибороли сильну та вільну державу.
