Політика президента США Дональда Трампа щодо російсько-української війни демонструє парадоксальну еволюцію. Почавши зі сміливих та гучних обіцянок швидкого врегулювання конфлікту, його позиція трансформувалася у збереження status quo, що фактично легітимізує та сприяє продовженню війни на виснаження. Цей змінений підхід відображається у ключовій новій заяві, яка стала відправною точкою для аналізу його стратегії: «Іноді просто треба дати ситуації дійти до межі».
Ця цитата, озвучена у контексті обговорення можливого надання далекобійної зброї Україні, визначає перехід від статусу «активного посередника» до «стороннього спостерігача», який очікує, поки сторони конфлікту вичерпають свої ресурси. Доктрина «дати їм воювати» відображає концепцію війни на виснаження, де кінцевий результат визначається не рішучою військовою перемогою чи дипломатичним проривом, а нездатністю сторін продовжувати нести подальші втрати.
В цьому контексті цікаво прослідкувати еволюцію заяв Трампа стосовно планів по мирному врегулюванню в Україні: від закінчення війни «за 24 години» до «нехай просто воюють далі», а також зрозуміти, чому остання концепція є глибоко хибним шляхом в нікуди. Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Від «24 годин» до глухого кута: еволюція заяв Трампа
Політична позиція Дональда Трампа щодо війни в Україні пройшла шлях від заяв про унікальну здатність негайного вирішення конфлікту до апатичної пасивності, замаскованої під прагматичне очікування. Під час виборчої кампанії 2023–2024 років Трамп щонайменше 53 (!) рази заявляв про свою здатність «закінчити війну протягом 24 годин» після повернення до Білого дому — або навіть до інавгурації. Ця риторика мала на меті продемонструвати його перевагу над опонентами та унікальну здатність укладати угоди — зокрема, з Путіним та Зеленським.
Однак коли бажання зіткнулися з необхідністю конкретних дій та дипломатичних проривів, швидко прийшла і зміна курсу. У березні 2025 року Трамп назвав свої багаторазові обіцянки закінчити війну за добу «трохи сарказмом» та «перебільшенням». Цей момент ознаменував його перехід від рішучого та швидкого посередника до, по суті, спостерігача. Попри багаторазові спроби встановити пізніші дедлайни, попри всі ультиматуми Путіну, зробити щось із російсько-українською війною американський лідер не зміг дотепер.
Кульмінацією всього цього процесу стали недавні заяви Трампа в інтерв'ю CNN. Після таких речей вже остаточно зрозуміло: голова Сполучених Штатів сам не знає, що йому робити, а тому обирає принаймні якийсь час не робити взагалі нічого.
«Іноді просто треба дати подіям розвиватися. Немає жодної «останньої краплі». Вони воюють, воюють жорстоко. Це важка війна для Путіна... і для України вона теж важка... Іноді просто треба дати ситуації дійти до межі, аби всі все самі зрозуміли», — заявив Трамп 2 жовтня.
Концепція «дітей на майданчику»
В основі доктрини «просто дати їм воювати» лежить аналогія з дітьми, які лупцюють один одного на дитячому майданчику. У цьому сценарії зовнішній арбітр (США) відмовляється активно втручатися, щоб «діти» (Україна та Росія) з'ясували свої відносини до повного виснаження, коли обидві сторони будуть готові прийняти посередництво та угоду з боку Трампа.
У реальності ця аналогія є глибоко хибною. Йдеться не про «дитячу бійку». Йдеться про страшну, кровопролитну війну, найбільшу за масштабами в Європі після Другої світової. Йдеться про мільйонні армії, які стоять одна навпроти одної, про зруйновані вщент навіть не міста, а цілі регіони, про сотні тисяч жертв з обох боків та мільйони біженців.
Однак стратегія «керованого глухого кута» для американського лідера є доволі зручною в політичному сенсі. Вона дозволяє Трампу перекласти відповідальність за високу ціну війни з Вашингтона на Київ та Москву. Якщо в результаті виснаження Київ буде змушений піти на територіальні поступки, це можна представити як результат втоми та нездатності до продовження боротьби, а не як провал американської політики. Це дає Трампу можливість зберегти позицію спостерігача, який втрутиться лише для фіксації результату, коли обидві сторони будуть виснажені та готові до угоди.
План Трампа «просто дати навоюватися» виходить за межі простої риторики: він матеріалізується у конкретних рішеннях щодо відсутності військової допомоги — а це обмежує оборонний потенціал України. Найяскравішим проявом цього є, зокрема, рішуча відмова від надання Києву далекобійних крилатих ракет Tomahawk.
Рішення Трампа про відмову від Tomahawk створює серйозну військову асиметрію. Стратегія виснаження ефективна для Москви лише доти, доки Україна не може завдавати ударів по стратегічних тилах російської держави (логістика, виробництво дронів, стратегічна авіація, тощо). Відмова від надання ракет великої дальності забезпечує цю асиметрію. США свідомо обмежують Київ, дозволяючи йому вести лише війну на оборону та виживання, але не надаючи інструментів для досягнення якогось прориву.
Окрім військової допомоги, стратегія керованого виснаження проявляється і у відмові від економічних важелів впливу. Трамп багато разів заявляв, що не планує використовувати заморожені російські активи як інструмент переговорів. Ця відмова зменшує фінансовий тиск на Москву та зменшує ціну продовження агресії для Путіна.
Ризики пасивного спостереження
Стратегія, обрана Трампом, несе значні ризики для України та довгострокової міжнародної стабільності. Перетворення Сполучених Штатів з гаранта української оборони на такого собі клієнта американського ВПК (та й то не прямого, а опосередкованого) є суттєвою зміною ролі. Метою американської політики в цьому контексті стає не досягнення справедливого миру чи відновлення територіальної цілісності, а уникнення прямої участі та зовнішня фіксація високої ціни війни для воюючих сторін. Такий підхід, орієнтований на короткострокову політичну вигоду і мінімізацію витрат, жертвує довгостроковою стабільністю та принципами міжнародного права — хоча про останні в наш час вже якось ніяково і згадувати.
Пасивна позиція Трампа щодо конфлікту має серйозні геополітичні наслідки для світового лідерства США та всієї архітектури НАТО. Якщо Америка свідомо відмовляється від конфронтації з агресором, це ставить під сумнів надійність Вашингтона як гаранта безпеки для всіх його союзників.
Ефективність нейтрального посередництва в цьому конфлікті є вкрай сумнівною. Нейтралітет у конфлікті між агресором та жертвою, коли один актор є значно потужнішим за іншого, часто призводить до визнання неминучості перемоги сильнішого. Це, до речі, посилює впевненість Кремля у тому, що він може «перечекати» всіх своїх противників.
Попри те, що Трамп публічно висловлював розчарування діями Путіна та навіть ввів нові антиросійські санкції, його стратегічні дії свідчать про те, що він не готовий або не здатний до реальної протидії Москві. Таким чином, доктрина «просто дати їм воювати» стає єдиним інструментом, який залишається в його розпорядженні: він дає обом сторонам виснажитися у сподіванні, що потім, знекровлені та знесилені, вони звернуться за його посередництвом.
Однак чи це взагалі станеться впродовж трампівської каденції — дуже велике питання. Бо поки що і Москва, і Київ демонструють, що можуть і хочуть воювати хоч довіку. Саме тому критично необхідні зусилля активних посередників: бо інакше ця війна на взаємне знищення може тривати ще роками, якщо не десятиліттями. Втім, варто розуміти, що якщо обидві сторони не захочуть сісти та укласти мир чи бодай припинити вогонь — ані Трамп, ані Сі Цзіньпін, ані навіть Господь Бог не змусять їх це зробити.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда нагадує: 5 листопада виповнюється рік з моменту обрання Дональда Трампа президентом США. І хоча в свої повноваження він офіційно вступив лише 20 січня, все одно ця дата є важливою та символічною.
«Ми можемо говорити про певний тренд, що слова Трампа — це таке собі «фальшиве золото». Очевидно, що його заяви можна оцінювати дуже по-різному. По-перше, кожен може крутити їх, як хоче. По-друге, Трамп спирається не на об'єктивні дані, а виключно на якісь власні погляди і підходи. Він не бачить факторів широкого впливу на ситуацію, не спостерігає їх. Він не довіряє американському діпстейту, і тому його заяви часом діаметрально протилежні тому, що відбувається на сьогоднішній момент. Тому я не думаю, що ми маємо якось реагувати на його заяви — ми маємо реагувати на його дії. Тобто рішення, наприклад, про новий пакет озброєнь, який викуплять європейські партнери – це дія. Відмова постачати Tomahawk — це дія. Готовність до переговорів і ведення переговорів — це дія. Інтенсивні зустрічі з Володимиром Зеленським — це дія. А от заяви — це тільки слова. Чим швидше ми перестанемо реагувати на його слова, тим краще буде для нашої психіки», — впевнений Євген Магда.
Політолог, директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов вважає, що Трамп, скоріше за все, мав надію або все ж отримати Нобелівську премію миру, або використати зустріч в Будапешті та можливість домовленості з Путіним як козирну карту в перемовинах із Сі, відтягнувши Росію від Китаю, якого він розглядає як головного геополітичного конкурента США.
«Коли це не вдалося, коли Путін відверто проігнорував позицію Трампа — Трамп задіяв ту позицію, про яку і раніше казали: що якщо він побачить, що в нього нічого не виходить, він відійде в сторону і буде чекати. Президент США встановив новий дедлайн, ті самі півроку, про які він сказав Путіну щодо санкцій. В цей період він буде чекати, коли настане нове вікно можливостей для врегулювання ситуації. На жаль для України, це призводить до того, що ми опиняємося сам на сам з Путіним при дуже слабкій підтримці зі сторони Європи, яка продукує потужні заяви, але конкретно робить досить мало...
Саме тому Путін робить ставку на те, що він досягне військовими засобами набагато більшого, ніж політичним шляхом. І якщо б стан справ був трохи інший, якщо б дійсно не було за жовтень найбільшого просування російських військ, може він був би трошки конструктивніший. Але, на жаль, ситуація така, яка є. А Трамп бачить, що ні Україна, ні Росія не вичерпали ані людські, ані матеріальні ресурси для продовження бойових дій. За таких умов досягнення компромісу малоймовірне. Саме тому Трамп дав можливість воювати далі. А коли навоюєтесь — сідайте за стіл переговорів. На жаль, це залишає мало шансів на те, що війна припиниться в найближчий час. Скоріше за все, 2026-й рік також буде роком війни», — зазначив Андрій Золотарьов.
Резюмуючи, стратегія Дональда Трампа, умовно сформульована у фразі «просто дати їм навоюватися» не є ані планом миру, ані тим паче планом перемоги. Це є політикою керованої інерції, що має на меті перенести тягар військового вирішення конфлікту на плечі РФ та України, при цьому мінімізуючи ризики, витрати та політичну відповідальність для США.
Такий підхід не призведе до швидкого вирішення, яке обіцяв Трамп на початку своєї електоральної кампанії. Навпаки: він призведе до затяжного та надзвичайно довгого і дорогого конфлікту, баланс у якому за відсутності непередбачуваного раптового внутрішнього колапсу в РФ поступово змінюватиметься на користь Москви. Допомога, що надається Києву, продовжуватиме виконувати функцію «життєзабезпечення», запобігаючи поразці, але не забезпечуючи стратегічної переваги.
Геополітична ціна такої політики утримання є надвисокою. Відмова від жорсткості до агресора сигналізує про остаточний відступ США від ролі глобального гаранта міжнародного порядку. Це підриває довіру до західного альянсу та заохочує автократії, які можуть сприйняти пасивність Вашингтона як стратегічну слабкість всього західного світу. А війна в Україні в такому випадку затягнеться ще як мінімум на декілька років.
