$ 38.08 € 41.49 zł 9.64
+8° Київ +9° Варшава +8° Вашингтон
«Рашисти говорили, що рятують нас від геноциду»: історія біженців, які втекли від окупації на Миколаївщині

«Рашисти говорили, що рятують нас від геноциду»: історія біженців, які втекли від окупації на Миколаївщині

16 Листопада 2022 15:20

Обстріли українських міст росіянами продовжуються. Окупанти не оминають жодного куточку України. Зокрема, і Миколаївщину. Ще вчора, 15 листопада, Віталій Кім, очільник Миколаївської обласної військової адміністрації закликав представників будівельних компаній повертатися для відновлення регіону. З регіону евакуювалися тисяч сімей, які втратили свої домівки і продовжують залишатися без будинків. Про зруйноване життя українців варто нагадувати усьому світові.

UA.NEWS розповідає історію біженців з Миколаївської області, які втекли від війни на Рівненщину.

 

На рахунок «п’ять» падаємо, рот відкриваємо, вуха затуляємо... У мене діти знали це, як «отче наш»


Двоє сестер, Ольга та Валентина, уродженки Миколаївської області. До війни одна із них працювала в лабораторії, перевіряла якість борошна, інша вчителювала. В обох по троє дітей. Через війну їм довелося залишити рідні с. Квітневе і смт Первомайське і шукати прихистку на Західній Україні. Вони евакуювалися на Рівненщину. Їм довелося переживати бомбардування, обстріли, окупацію на власному досвіді.

 

«Доцю…ніхто на нас не нападе…»


Розкажіть про все із самого початку, від 24 лютого…

– День розпочався о 5:15. Зателефонувала моя дитина і сказала: «Мамо, нас бомблять. У нас дрижать вікна, вилітають шибки. Там, де Кульбакине, все червоне…» Я ще відповіла: «Доцю, це, напевно, навчання. Не переживай. Ніхто на нас не нападе…» Потім чоловік устав і каже: «В районі Миколаєва все червоне…» І тоді стало страшно… Ми дуже близько до Криму, і за кілька днів ворог може бути вже в нас. Так і сталося. 

Ви, до речі, вірили, що війна буде? І чи уявляли собі, якою вона може бути?

– Так. Але було певне самонавіювання: нам чомусь здавалося, що народ у росії цього не допустить, повстане і викине свого путіна в космос. Але війна почалася, йшли дні за днями, і нічого такого, що ми собі нафантазували, не ставалося. Навпаки, кожен наступний день був жахливіший за попередній.

Як розгорталися події від самого початку війни?

– 27 числа вони заїхали до нас і вперше обстріляли село. 



 

«Ми не сміливі». Анатомія відваги


Як люди реагували на появу рашистів?

– Раді їм точно не були. Знаю кілька випадків просто трагічних і героїчних одночасно. Зокрема, коли трасою Снігурівка – Миколаїв йшла колона, наші хлопці вирішили їх зупинити. Один із них вийшов із дому і почав гатити просто з гвинтівки в бік орків. Вони відкрили вогонь у відповідь, унаслідок чого постраждали декілька будинків, школа, злетіла в повітря заправка, багато де повилітали вікна, і нашому подвір’ю, та й усьому селу дісталося… Чоловіка того тяжко поранило, і за кілька днів у лікарні він помер. Поранених також було чимало.

– Інша історія не менш болісна. Ще один чоловік напередодні набрав додому гранат ящика зо два. Коли орки заїхали, він узяв український прапорець маленький, гранату і рушив назустріч їм. Підійшов і каже: «Ви тут не проїдете!» Вони ж його обминули і попрямували далі. Так він удруге зробив так само: узяв прапор, гранату й пішов на міст. От там його вже розстріляли. Казали потім люди, що снайпер. Та ще й мертвого за руку до труби прив’язали. Так він і лежав прив’язаний три дні. Тіло ніхто не міг забрати…

Ви показували мені відео з пересуванням військової техніки окупантів, яке знімали самі…

– По трасі чотири села: Червоне – ми, Первомайське, – Бармашове – Партизанське. Орки не пішли через степ, а саме через села, де звідусіль прикриті, з усіх боків. Їхали, як у себе вдома… Але вони теж намагалися бути обережними: йшли невеликими групами, розподіляючись по різних вулицях у селах. Вони «намацували» собі шляхи, як мурахи. Наприклад, побачили, що можуть пройти, дорога вільна, тоді вже давали сигнал, і йшли масивнішими колонами. Люди в кожному селі й на кожній вулиці могли спостерігати, скільки саме їх проїжджає. 

А ви не боялися знімати?

– Нас просили – ми знімали. Страшно було, але ми розуміли: від того, скільки даних ми передали, і як точно ми передали, залежало, наскільки влучними будуть наші хлопці. За допомогою телеграм-бота ми, і не тільки ми, повідомляли про техніку окупантів, яку бачимо, а саме: яка це техніка, кількість одиниць тощо. Наших найбільше цікавило, скільки бензовозів йшло та градів. Знаєте, як було радісно, коли ми передали, а потім почули, що колону орків перед Миколаєвом наші накрили!

Ви дуже сміливі.

– Ми не сміливі. Все, що тоді відбувалося, видавалося сном, божевіллям якимось. 

Як так сталося, що ці відео залишилися? Перебуваючи в окупації, ви не стерли їх?

– Так, нам написали в чаті, щоб ми видалили листування, зйомки, фото, контакти. Мовляв, якщо спіймають, то… Крім того, росіяни позабирали телефони в багатьох наших, доєднувалися до місцевих груп і так могли багато про що дізнаватися. Але ми не стерли ці відео спочатку, а потім просто не носили телефони з собою, залишали їх вдома. Про те, що їх можуть і вдома знайти, якось не думали тоді.

 

«Якщо люди потрапляють під обстріл чи бомбування, від них мало що залишається»


Від початку війни ви побачили багато страхіть. Що серед усього цього витримати найскладніше, що залишило найболючіші спомини?

– Для мене нічого страшнішого за літаки, немає. Після цього гулу вже боїшся всього: машина проїхала, десь щось упало – а тебе вже підкидає.

– Та й будь-який обстріл – це жах. Якщо люди потрапляють під обстріл чи бомбування, від них мало що залишається. І похорони не такі, як у мирному житті… От, наприклад, жінка місцева пішла забирати корів, які паслися. Перед тим нас військові попередили: сидіть і не висовуйтеся! Так від тієї жінки знайшли тільки ногу й руку. А голова потрапила на дах одного будинку і тільки через кілька днів звідти скотилася… Тоді все, що знайшлося, в мішечок склали і в саду захоронили. Та хіба це один випадок? Поряд із нами люди жили, чоловік із жінкою. Зараз лежать у одній могилі, бо залишилися від них тільки якісь частинки тіл… І розібрати, де вона, де він, неможливо… І чоловіка пам’ятаю, якому пів голови знесло… І росіяни своїх загиблих як вивозили (перші дні не збирали, а потім все-таки почали), то тільки й видно – з машин руки й ноги стирчать, обгорілі тіла…

– Багато кошмарів набачилися, але один момент мені особливо запам’ятався. Росіяни, як заходили, перебили високовольтну лінію. У результаті світла немає, води, відповідно, також немає. Син – дванадцять років – пішов (а там недалеко) з баклажками по воду, яку самі ж солдати у бочці привезли. І тут летить літак. І починається бомбування. І моя дитина з цими баклажками десь там… Бачу, що щось летить, і не знаю, куди воно прилетить, і переді мною чорна хмара диму. Я в той момент думала, що помру на місці! Слава Богу, за кілька хвилин малий із того диму виринув і добіг додому.

Під час обстрілів ви були вдома чи переховувалися в бомбосховищі?

– Коли як, але шлях до бомбосховища з дітьми, то окрема історія. Удень зазвичай було все тихо. Потім на ніч, з дев’ятої вечора, орки починають позиції наших бомбити, тому дрони дзижчать постійно, літаки гудуть, росіяни налітають, наші відповідають. Словом, перехресний вогонь, а ми перебуваємо між ними. Гепати починає так, що дурно стає. І настільки часто – маже безперервно: на рахунок «п’ять» чекай кожен наступний постріл.

– У нас було два бомбосховища – за 5 і 10 хвилин ходу від нас. Під час якогось із обстрілів ми вирішуємо, що все-таки треба бігти ховатися. Наші розповідали, що краще переміщатися між будинками. Так можна уникнути прямого влучення і уламків. Ось, до речі, один із них.



– Отже, ми і біжимо. Я рахую: «один», «два», «три», «чотири», «п’ять». На рахунок «п’ять» присідаємо або падаємо, рот відкриваємо, вуха затуляємо руками. У мене вже діти знали це, як «Отче наш». І так спочатку до найближчого, а потім перебіжками уже до нашого бомбосховища. Меншу й старшу дитину неймовірно калатало!

У вас є справжні бомбосховища, і не одне?

– Як справжні, здебільшого, це підвали будинків. Там ніхто нічого не робив. Люди самі все вичищали і, як могли, для себе готували.

А якісь поради ви чули про поведінку під час бомбардувань і чи дотримувалися їх?

– Загалом, навіть коли щось падає за пів кілометра, стіни ходуном ходять, скло – де вікна слабкі – летить, стоїть туман із пилу, землі, нічого не видно, гуркотіння, яке передати неможливо! 

– Чому нас таки навчили наші військові, так це укріпити вікна до середини мішками з піском. Вони правду сказали: вікна мають бути закриті завжди, бо трапитися може все будь-коли, хоч і посеред ночі. А уламки скла розлітаються скрізь, летять і впиваються в людину з такою силою, що вижити нереально! А кімнати в нас які: куди не повернись, а ми все-одно навпроти вікон. Ми все зробили, як нам радили, і в нас справді вікна лишилися цілі.

 

Окупація: до і після


Окупація… Якою вона була? Що вам запам’яталося найбільше?

– Запам’яталося, наприклад, що наша влада найперша змилася, як і тероборона, до речі. І показала, відповідно, абсолютну неспроможність щось організовувати. Голова – коли ще був на місці – почав росіян захищати. Висловлювався, що й мітки не потрібно шукати. Для чого, мовляв, це робити? 

– Народ же наш бачить безпорадність влади, але сам ще діяти не до кінця навчився. Всі розмірковують, як треба чинити, як не треба, а коли доходить до справи, то ніхто нічого не робить. Навіть більше: якщо ти сам виявляєш ініціативу й починаєш щось робити та організовувати, знайдеться багато охочих тебе розкритикувати чи висміяти. Мовляв, «тобі що, більше за всіх потрібно?» Так не має бути. Якщо ти хочеш щось змінити, міняй: у своєму під’їзді, своєму місті, у своїй країні. Це правило однакове і в мирний час, і на війні: знаєш, що треба робити, – роби. Патріот – це не той, хто ходить у вишиванці і співає гімн. Це той, хто вболіває за своє село, свою школу, своїх сусідів… І робить те, що може.

– Але дивував народ не тільки своєю безпорадністю. Були й інші неприємні речі. Наприклад, були й такі серед наших, хто побіг до розбомбленої школи роздивлятися, де і що погано лежить. Розрахунок простий: війна все спише. Таку позицію важко зрозуміти. Це ж на ваші гроші куплене! Ви самі себе обкрадаєте?! Загалом, мародерство – то зло, яке просто неможливе. Слава Богу, вчителі зібралися, згуртували учнів і врятували таки шкільне майно – комп’ютери, принтери…

Як окупанти зайшли і як вони себе поводили?

– Якогось дня зранку проїхало три машини розвідників, а потім уже о дев’ятій вечора в село зайшла колона. Що ми почули? У пустих хатах вилітали вікна. Вони підходили до хати, гукали господарів, мабуть, били по вікнах. Якщо ніхто не виходив (наприклад, люди виїхали), тоді самі заходили, розташовувалися, варили собі їсти. У деяких будинках просто забирали продукти. Наприклад, у тітки Тані забрали горіхи і цибулю. Не знаю, чому так…

– Дуже швидко ми опинилися без світла, без газу, без зв’язку. Подзвонити не можна, а е означає, що ми сліпі. Раніше зайдеш у групу і можна почитати, де наші. І вже зрозуміліше, що відбувається: хто під орками, де ще тихо. А тепер одна невідомість… 

– Місцевість прострілювалася, тому ми намагалися або не виходити, або ходили пригнувшись, а інколи й повзком. Особливо крайні хати. Щоправда, зовсім не виходити було неможливо. Їсти ж щось треба! Хліб привозили раз на тиждень. Одну-дві булки можна було взяти. Черги страшенні, ще зранку. І мусиш стояти. Люди сваряться, бо починають рахувати, кому більше, кому менше. А деякі беруть же не тільки для себе, а на кілька сімей. Одного разу весь хліб, який нам привезли, забрали орки. Сказали, що їм для своїх потрібно. Навіть гроші російські заплатили, але хліб весь забрали.

– Загалом, із їхніми спробами щось оплачувати був тільки сміх і гріх. Так, вони, за розповідями людей, наші банкомати грабували, а потім у наших же магазинах цими грошима розраховувалися. Така «порядність». Що зробиш?

– Зате абсолютно безкоштовно орки віджимали у місцевих машини. Бачать автівку, кран, камаз – клеять літеру Z, сіли й поїхали. 

– Зараз багато розповідають, як росіяни дивувалися нашому рівню життя. То правда. Був приклад, який це підтверджує. Справа в тому, що вони розбомбили садочок і дві школи. Одна зі шкіл була опорною, з усіма інноваційними технологіями, інтернетом. Нові кабінети, нові вікна, двері… Вони зайшли… У них таке було здивування… Якщо з Херсону заїжджати, то там маленькі села залишилися, запушені, забиті, але в кожному селі в нас все одно школа лишилася, газ у нас там є. У нас люди забезпечені. І для них був великий подив, як це так, що світло в селі є! Вулиці освітлені. Асфальт у селі. А інтернет у школі – це за межею уяви…

– Так от, перед школою один хлопчик туди-сюди катався. Росіяни підійшли до нього і просять винести карту чи глобус. У них самих карти, які лишилися ще з Другої світової. Інших не було… І геолокація в них не працювала, напевно. Вони рідко усвідомлювали, де перебувають. І от просять у хлопчика карту чи глобус… Дитина їх не розуміє, бо в нас сенсорні дошки! А росіяни не розуміють, що в сільській школі навчання через інтернет. Ось так і не порозумілися.

Ви не довго пробули під окупацією, наші швидко повернулися?

– Росіяни нам сказали: поки ви не чіпаєте нас, ми не чіпаємо вас. Коли йшли з нашого села, то сказали: йдемо, мовляв, щоб вас не тронули. І щойно вони пішли, дві колони, наші їх накрили. Одразу потім прилетів літак і почав нас бомбити…

 

«Вони йдуть вмирати, щоб я спала спокійно. А як я можу спати спокійно, коли за мене вмирають?»


Війна завжди ділить людей на «наших» і «ворогів». Ви бачили дуже близько і одних, і інших. Які вони є?

– Наші втомлені, довго без ротацій, сплять по кілька годин. Ноги стирали до м’яса. В окопах холодних постійно мерзнуть. Смертей багато. Наприклад, прилетів снаряд у казарму – 70 вояків загинуло. Багато без вісти… Шукають… Але хто знайде? Після таких атак часто нічого не лишається. Але якби не вони, не такі хлопці, орки лізли б далі. 

– Я дивлюсь на цих пацанів. У них ще дітей немає, нічого ще свого не заробили… А вони йдуть вмирати, щоб я спала спокійно. А як я можу спати спокійно, коли за мене вмирають люди? 

– Я дуже пам’ятаю той момент, коли наші хлопці вибили орків і звільняли нас. Оце був самий щасливий момент (плаче). Спочатку ми злякалися, бо не було видно, хто це. А коли я додивилася, що пов’язки блакитні, то закричала: «Наші, це наші!» Люди повискакували з бомбосховища, всі махають, мені хотілося просто стрибати. 

– Але і в наших не без проблем. Ми, наприклад, бачили солдат, доволі легко одягнених. Їхніх начальників, які кричать на підлеглих, на цивільних, командують, наприклад, залити їм повний бак безкоштовно і терміново... Важливо, щоб після перемоги і в нас була чистка. Багатьох треба прибрати за невідповідність званню українського воїна. Ми бачили як один, так і інший бік медалі. І в такий час для країни хочеться бути чесними.

У чому відмінність між нашими і рашистами?

– Наші зберегли людяність. А в орків якщо людяність і залишилася, то тільки в тих, хто з українським корінням.

– Такий відчай був, коли вони заходили…Ідуть і йдуть, ідуть і йдуть… Є відчуття, що колони безкінечні! З’являється страх, що це назавжди. Вдень вони йдуть, вночі ідуть. Танки, БТР, гради… До речі, спочатку вони йшли відкрито, а пізніше почали стирати літеру Z. Відтак важко було визначити одразу – йдуть наші чи орки. 

– Я не розумію, як можна бути такими жорстокими, як вони? Як можна прийти і вистрелити в голову просто для розваги? Причому вони герої, поки з мирним населенням воюють. А коли наступають ЗСУ, то все кидають і тікають.

– А з іншого боку, мені буває їх шкода. Вони не розуміють, для чого вони сюди прийшли. Я питаю: «Хлопці, для чого ви тут?» Вони відповідають: «Ми прийшли вас захищати». – «Від кого?». – «А у вас тут геноцид». Всі так казали, скільки їх не змінювалося… Вони як діти з особливими освітніми потребами. Я вчителька, знаю, що кажу. Вони не знають, навіщо їм це потрібно. Можливо, ми їм дані, щоб вони зрозуміли нарешті, що вони не всесильні, що нема в них влади над людьми! Як до них не доходить, що розплачуватися потрібно буде їхнім дітям, внукам і правнукам! Вони ж стали ворогами для всього світу! Німці після Другої світової так довго спокутували свою провину, але в історії все одно факт фашизму залишиться. І факт рашизму залишиться теж.

А щодо білорусів… Як думаєте, вони підуть на нас війною?

– Ні. У «батьки» їхнього можуть бути свої плани. Але в білорусів ще не в усіх промиті мізки. Ви ж бачите, що вони потроху партизанять. Гадаю, якщо «батько» таки наважиться зібрати військо для війни в Україні, то там кожна мама вийде і зробить із нього шашлик.


 

«Я себе ненавиджу за те, що поїхала». Евакуація


Чому ви одразу не евакуйовувалися?

– Наші просили на початку потерпіти кілька днів. Мовляв, можна не виїжджати, все незабаром буде добре. Так справді й було. Але ж потім були бомбардування. І знову почалися розмови про наступ на Миколаїв і можливі нові авіанапади. От це було останньою краплею! Дітей треба було вивозити. 

– Крім того, нас попередили самі військові, що будуть вибивати ворога. І вже ніхто не дивитиметься, куди можуть вцілити. Математика проста: у селі лишається п’ять чоловік, а бійців за них ляже двісті. Так, війна – це втрати, але це втрати непорівнювані. І я це розумію. Людей чесно попередили. Якщо вони не поїхали, то, вочевидь, просто зробили свій вибір. Це жорстоко, але на війні так і є.

– Якби не відправляти дітей, я б не їхала. Точно лишилася б. А так я фізично тут, на Рівненщині, а мої думки там, із татом, з чоловіком, його батьками, друзями. Я себе ненавиджу за те, що поїхала, бо це зрада. Вони залишилися, а ми поїхали, рятуючись. Тато інколи каже: «Ви мене кинули». І це при тому, що саме вони з мамою нам сказали виїжджати. 

– Мама не змогла виїхати разом із нами.  Господарство не хотіла до останнього кидати. І не було, куди взяти: ми мопедами виїжджали. У першу чергу вивозили дітей. А потім повернутися не могли, бо почали бомбити… Тато не поїхав свідомо, бо в нього там бабусі, за якими він доглядає. Навіть не рідні, чужі люди, але він до них прив’язався. Колишню свекруху свою просила їхати з нами. Ні, не захотіла. Тато її не кине, бо вона погано ходить, без нього вона не виживе. Таблетки, продукти принести не буде кому. І в цій ситуації ти на такому розриві, на такому роздоріжжі!..

– Окрема історія, як ми виїжджали. Коли нарешті наважилися, то тікали вже під обстрілами. Снаряди падали буквально поряд із нами. Поблизу мосту – вирва глибочезна. Поки їхали – всі тряслися! Мопедами дісталися до міста, сіли в маршрутку. Кілька разів поверталися, бо спочатку попросили нас забрати одних дітей, потім ще одна жінка приєдналася з чотирма дітьми. Пам’ятаю якусь тітку в махровому халаті, яка пакувала в нашу машину дітей, речі, мішок картоплі, яйця, інші продукти. Все нагадувало якесь масове божевілля.

 

«Є відчуття, що це страшний сон, і він ніколи не закінчиться»


Ви вже у безпеці. Що відчуваєте зараз? Що думаєте про той весь досвід воєнний, який отримали?

– Я просто не розумію сенсу цієї війни. Якби я його розуміла, я б, може, знаходила виправдання якимось діям. Я не розумію, чому мають гинути люди. Я не розумію, чому я маю кидати свій дім і бігти кудись. Я українка, я тут народилася…

– Є відчуття, що життя зупинилося в одну хвилину. Раніше, було, працюєш, можеш забезпечити сім’ю, щось плануєш. У мене, наприклад, стрибок із парашутом був запланований. А потім раптом все це зникає і втрачає значення.

– На війні ти не можеш відчувати себе в безпеці ніде і ніколи. Приходить усвідомлення, що ніхто й ніщо тебе не здатне захистити. Так, спочатку ми якось втішалися цією теорією про дві стіни і глухий кут. Потім починаєш усвідомлювати, що і три стіни не допоможе. У школу прилетіло з танка і пробило дірку наскрізь, винесло всю стіну. І ти просто постійно чекаєш, коли прилетить до тебе…

– Я себе відчувала зайцем. У нього завжди вуха нашорошені, він вслухається і оглядається. Так само і я, адже весь цей час не спала практично. Доходила до нервового виснаження, бо постійно чекала, коли і що прилетить. Діти сплять на дивані, а ти ходиш, заглядаєш у кожне вікно і думаєш, звідки вдарять: чи з боку Миколаєва, чи з боку Чорнобаївки. І цей стан підвішеності вбиває. Ми не знаємо, чи настане для нас «завтра», чи ні. Хоча б дожити до вечора, а потім до ранку…

– Війна, крім усього іншого, це завжди дві реальності, які не поєднуються у тебе в голові. Наприклад, минуле життя і теперішні жахіття. Є відчуття, що це страшний сон, і він ніколи не скінчиться. 



 

Замість висновків


Війна змінила все навколо, а що вона змінила всередині нас? Як ви гадаєте?

– По-перше, війна показала, хто є хто. У нас сусіди виїжджали – ніхто не запропонував їхати з ними, хоча знали, що нам евакуюватися ні на чому. Мене дуже здивували люди, які могли забрати своїх старих, але цього не зробили. Ти їхав, міг забрати свою матір, але не зробив цього? Чому? Загалом, я багато побачила за цей час, і реальних друзів у мене залишилися одиниці.

– По-друге, я настільки все переоцінила. Раніше ми були прив’язані до чогось матеріального. Заробляти, щоб у дітей усе було. Щоб квартира була. Щоб все, як у людей. Війна показала: це не головне. Головне – бути живими, щоб усе було спокійно. Війна додала мудрості, витривалості. Життя настільки швидкоплинне, що не можна щось планувати. Навіть на завтра. Все треба робити сьогодні і зараз. Бо завтра може просто не бути.

Як усе закінчиться?

– Україна переможе!

Що з нами буде через 10 років?

– Це буде інша країна! Ми переосмислили те, ким ми є і що ми можемо. Ми ж самі не уявляли, що настільки стійкі, що здатні подолати все! А зараз про нас говорить увесь світ. І з Президента всі сміялися. Казали, комік. Я за нього голосувала і не помилилася. Де зараз всі ті, хто був 30 років при владі? Об Зеленського два з половиною роки всі ноги витирали. А подивіться, хто він зараз! Які зміни!

Автори: Софія Денисюк, Надія Кибукевич


Читайте також

Щоб нагадати світові, що таке втрата рідної домівки та снаряди у своєму місті - розповідаємо історії біженців, які ще в перші місяці війни покинули свої київські домівки та знайшли прихисток на Рівненщині.

Як планувати своє життя, коли надворі війна, а стабільності та визначеності немає зовсім - розповіла для UA.NEWS Ольга Павлова, психологиня Київського міського Центру гендерної рівності, запобігання та протидії насильству.

Під час повномасштабної війни багато людей на захоплених росією територіях ведуть як активний, так і пасивний опір окупантам. Кожен українець може підтримати протест своїх співгромадян. Йдеться навіть про банальне особисте повідомлення зі словами підтримки, але ще й про більш масштабні акції. Знайомимо вас із рухом Національного спротиву України та розповідаємо, як підтримати людей, які перебувають в окупації.