«Їх мета проста – вбивати і винищувати націю»: спогади родини, що втекла від окупантів на Київщині

Щодня рашисти запускають десятки дронів та ракет на мирні українські міста та села. А сотні кілометрів території лишається під окупацією. Населені пункти знищують вщент. Люди, що пережили фейкову владу росіян – не забудуть злочинів рф ніколи.

Сьогодні UA.NEWS розповідає історію сімʼї, які втекли від окупантів на Київщині. Нагадуємо світові про те, що росія – країна-терорист, а її головне завдання в Україні – знищувати і вбивати.

Члени сімʼї стали свідками воєнних злочинів у Бучанському районі, Бородянці й селі Загайці. Лілія та Леонід Поповичі, їхня маленька донечка Мілана та родичі доповнюють одне одного, пригадують найменші деталі. 

З чого все почалося?

– Ранок 24 лютого почався так: як завжди, кава на плиті, як завжди, мама збирається до школи, як завжди, телевізор працює. Тільки з телевізора лунає щось нове: почалася війна. Люди навколо вже починають збиратися і вивозити сім’ї. 

– Перший вибух почули наступного дня: снаряд улучив у хату, де було троє людей. Вони загинули, від хати нічого не залишилось. Потім повз нас пройшла колона близько 170-ти одиниць бойової техніки. Спочатку заїхали БТР, а згодом і танки. 

Як себе поводили окупанти?

– Обстріляли будинки і нафтобазу – остання горіла ще п’ять діб. Навскоси поцілили в наш сарай, то він на дві частини розклався, всі вікна вилетіли, на хаті шифер знявся. Зранку до вечора земля дрижала. Водоканал і всі будинки вздовж траси розстрілювали. Там скрізь тільки мирні люди були. Люди вискакували з палаючих будинків, як були. Але що вони могли вдіяти? А скільки під завалами ще дуже довго залишались? 

– Знайомі переховувалися в підвалі дев’ятиповерхівки, там і опинилися, коли будинок зруйнувався. Вижили дивом: люди просять допомоги, а орки не дозволяють наблизитися. Лише одна жіночка – ходила завжди з собачкою – брала десь їжу й кидала їм туди в щілину. 

– Дуже запам’яталися літаки. Це просто чи не найстрашніше, що було. Один із них пролетів і кинув бомбу в Бородянці. Гул страшний, вони йшли так низько, що пілота можна було роздивитися, просто по головах, і кидали бомби. ППО тоді ще не працювало.

– Загалом, людей дуже багато постраждало. З моєї рідні всі в лікарнях. Брат, на щастя, зміг усіх – поранених, обгорілих – вивезти! Головне, щоб живі були! Навіть без рук, без ніг, але щоб живі!

 

Навколо було пекло: всюди трупи

– Коли окупанти вже осіли, то порозставляли танки в городах у людей, поробили обшуки і наказали почепити біле ганчір’я, мовляв, щоб знати, де є люди і туди не заходити. 

– Майже одразу почали шукати атовців: все в хатах перевертали, і якщо знаходили – розстрілювали на місці. Волонтерів наших також порозстрілювали.

– Навколо було пекло: всюди трупи. Молодих хлопців просто розстрілювали на місці. Та й не тільки хлопців. Нам розповідали, наприклад, що дві пенсіонерки переходили дорогу і їх просто ні за що розстріляли. 

– Найстрашніше, що серед наших зрадники були. Найбільша злість до них саме. Водили окупантів по хатах, розповідали, хто й де, ким працював. Подейкують, що батюшка наш так робив. Він етнічний росіянин, але ж більшу частину життя в Україні прожив.

Як окупанти облаштовували свій побут?

– Про мародерство сьогодні багато вже сказано. Все, що тільки можна, з хат виносили. Їсти не просили, вони просто заходили і брали все, що хотіли: свиней качок, курей. Шашлики робили. Траплялося, що намагалися вимінювати речі, Наприклад, до моєї куми зайшли й кажуть: «Не бійся, купи машину (вкрали ж десь точно!) за пачку сигарет». А вона таки добре злякалася, бо в неї дві донечки, її пробило на істеричний сміх, то вона їм і каже: «Я вам свою продам за пачку сигарет».

Як думаєте, чому чиняться всі ці звірства?

– Один знайомий говорив із ними. Переказував, що мета проста – вбивати і винищувати націю. Накази були стріляти на ураження, байдуже кого – дітей, жінок. Їх зовсім не цікавило, мирний житель чи ні. Тобто діяли вони так, як їх скеровували. Через це в них навіть між собою конфлікти були. Доходили чутки, що кадирівці навіть розстрілювали тих, хто не хотів убивати.

 

Як і коли вирішили рятуватися?

– Шість діб ми витримали в підвалі під хатою, але ставало все гірше і гірше. В одну мить ми просто сіли в машину й рушили. Наша мета була – чотири-п’ять кілометрів проїхати, і це давало шанс на порятунок.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян «до» і «після»?

– Ми їх ненавиділи ще з початку війни на Донбасі. Вони вже тоді продемонстрували, що не мають права називатися людьми. Самі живучи в лайні, мають нас за ніщо. Це бридко. Крім того, вони ж зазомбовані! Навіть ті, що з клепкою в голові… От, наприклад, один знайомий із Росії спочатку був за нас, але вже поїхав дах і в нього. Ми тепер, бачте, в його очах «бандери» і «нацисти», «комік Зеленський» нас усіх бомбить.

 

А до росіян, на ваш погляд, як змінюватиметься ставлення в майбутньому?

– Зараз вони самі посіяли ненависть, бо завжди ставилися до нас зверхньо, дивилися зверху вниз, а тепер ще й прийшли сюди забирати наше життя і свободу. А потім? Мабуть, зміниться ставлення, як воно змінилося колись до німців. Скільки вони тут горя наробили. Але минав час, і стосунки налагодилися. Але ж, щоправда, вони покаялися і досі вибачення за ту війну свою просять.

 

Ваша дитина ще дуже маленька, як вона все пережила?

– Вона в нас молодець. Ми їй все намагалися пояснити, як є: що йде війна, що хороші дяді воюють із поганими. Коли ховалися, то вона казала: «Ну, заспокойтеся, боженька нам поможе».

Авторки: Софія Денисюк, Надія Кибукевич.

Читайте також:

Вранці 18 жовтня шість ракет окупанти випустили по Харкову. Вони знищили склади, де зберігалась гуманітарна допомога для міста та області. Це втрати Харкова лише за добу. Ворог щодня обстрілює місто, випускає десятки ракет та снарядів. Звідти досі евакуюються люди, бо втрачають житло чи навіть рідних. Щоб нагадати світові, скільки людських життів було зруйновано чи поламано на роки через нахабну війну росії – UA.NEWS розповідає історію пана Олега, який виїхав з рідного Харкова ще на початку березня. Тоді росіяни підступили до міста найближче за весь час повномасштабної війни.

Щоб нагадати світові, що таке втрата рідної домівки та снаряди у своєму місті - розповідаємо історії біженців, які ще в перші місяці війни покинули свої київські домівки та знайшли прихисток на Рівненщині.

Як планувати своє життя, коли надворі війна, а стабільності та визначеності немає зовсім - розповіла для UA.NEWS Ольга Павлова, психологиня Київського міського Центру гендерної рівності, запобігання та протидії насильству.