Другий тиждень продовжується гаряча фаза війни на Близькому Сході: американська авіація завдає ударів по Ірану, намагаючись знищити режим аятол. А два місяці тому США провели зухвалу операцію в Каракасі, викравши місцевого диктатора Ніколаса Мадуро просто з президентського палацу. Вашингтон демонструє, що для нього більше не існує червоних ліній. І схоже, незабаром у фокусі уваги Білого дому опиниться Куба.
Останнім часом риторика на адресу Острова Свободи знову вийшла в публічний дискурс. Прямо погрожують кубинському режимові на рівні сенатора Ліндсі Грема та навіть пресслужби Білого дому. А сам президент Трамп нещодавно заявив: у Гавани є лише два шляхи — або «дружнє поглинання» Сполученими Штатами на умовах Вашингтона, або «недружнє». Третього не дано.
Що ж собою являє кубинський режим, чим він так дратує Америку і чи є в нього хоч якісь шанси встояти перед США? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Історія непокори: як маленький острів кинув виклик наддержаві
Куба для США — не просто географічний сусід, що опинився «не в тій системі координат». Це болючий спогад про геополітичну поразку та символ непокори на власному «задньому дворі», який Америка десятиліттями не могла приборкати.
До 1959 року все виглядало інакше. Тоді на острові розміром як ⅙ України правив диктатор Фульхенсіо Батиста — жорсткий, але цілком лояльний до Вашингтона лідер. За його правління американський бізнес почувався на Кубі як вдома: корпорації США контролювали близько половини цукрових плантацій, більшість енергетики та телефонного зв'язку, а Гавана перетворилася на «латиноамериканський Лас-Вегас», де заправляли мафіозні клани, відмиваючи мільйони доларів через казино та готелі. Острів фактично був напівколонією та зручним центром розваг для американських бізнесменів і туристів.
Усе змінилося в 1959 році. Тоді повстанці на чолі з молодими революціонерами-комуністами Фіделем Кастро та Че Геварою увійшли до Гавани. Режим Батисти впав, і новий уряд негайно розпочав радикальні перетворення. Першим ударом стала націоналізація цукрових заводів та нафтопереробних підприємств, які належали американцям. США не пробачили таких дій, тож дипломатичні відносини було розірвано, а адміністрація Ейзенхауера запровадила перші санкції, які згодом переросли в тотальну економічну блокаду, що триває вже понад 60 років.
Ситуація загострилася в 1961-му. Президент Джон Кеннеді санкціонував операцію в затоці Свиней. Підготовлені ЦРУ найманці з числа кубинських емігрантів мали підняти повстання та повалити Кастро. Однак операція обернулася фіаско: кубинська армія та народне ополчення розгромили десант менш ніж за три доби. Ця поразка стала переломним моментом — Кастро остаточно зрозумів, що його головним союзником може бути лише СРСР.
Тоді Москва радо підтримувала будь-які «червоні» режими по всьому світу. Розміщення радянських ядерних ракет на острові призвело до Карибської кризи 1962 року, коли світ опинився на межі ядерної війни. Куба стала стратегічним форпостом соціалізму в Західній півкулі, отримавши на десятиліття радянські нафту, зброю, фінанси та ринок збуту. СРСР витрачав на підтримку острова до $6 мільйонів на день (!), фактично утримуючи кубинську економіку. США ж посилювали блокаду, намагаючись задушити режим економічно.
Однак після 1991 року, коли Радянський Союз зник з мапи світу, Куба втратила 80% зовнішньоекономічних зв'язків. Настав час неймовірних випробувань: багатогодинні блекаути, нестача їжі аж до голоду, тотальний дефіцит ліків та пального, тощо. Режим вистояв, але ціна була дуже високою. І саме з того моменту Куба перестала бути військовою та ідеологічною загрозою для США. Режим залишився загрозою виключно для власних громадян, ставши типовою латиноамериканською автократією.
Десятиліттями кубинська політика трималася на постатях братів Кастро. Фідель, який помер у 2016-му в 90-річному віці, був не просто лідером, а живою легендою, символом революції. Його брат Рауль, який перебрав владу ще у 2006-му через хворобу Фіделя, виявився більш прагматичним керівником. Саме за Рауля почалися обережні економічні реформи: дозвіл на приватний бізнес, відкриття туризму, тощо. Зараз Раулю Кастро 94 роки і він фактично відійшов від справ, а президентом країни є Мігель Діас-Канель. Це вже інше покоління політиків: технократи-управлінці, які не мають і сотої долі харизми Фіделя, але намагаються лавіювати між необхідністю реформ і збереженням монополії на владу.
Станом на зараз Куба залишається невільною, недемократичною країною з однопартійною системою. Однак це вже геть не той моноліт, яким він був 50-60 років тому. Безліч репресивних законів пом'якшено, кубинцям офіційно дозволено купувати та продавати нерухомість, автомобілі, відкривати невеликі приватні заклади, тощо. Та життя все одно залишається надзвичайно важким: середня зарплата менше $100, товари першої необхідності розподіляються за картками, а постійний дефіцит став звичним фоном існування. Населення Куби — зазвичай це дуже відкриті, щирі та добрі люди з особливим острівним «сонячним» менталітетом — вже давно втомлене, розчароване і позбавлене віри в те, що влада здатна змінити їхнє життя на краще.
Як викрадення Мадуро «обвалило» Кубу
Якщо радянська підтримка врятувала Кубу в 60-ті, а її втрата ледь не знищила країну в 90-ті, то останні 20 років острів існував завдяки венесуельській нафті. Уго Чавес, а після нього Ніколас Мадуро, подарували Гавані другий подих. Куба не має власних родовищ, а купувати нафту за світовими цінами вона просто не здатна через брак валюти та багаторічну блокаду. Венесуельське паливо годувало кубинські електростанції, заводи, заправляло транспорт, тощо. Це була система життєзабезпечення навіть не стільки режиму, скільки всього кубинського народу як такого.
І ось у січні 2026 року ця система зруйнувалася. Наслідки для Куби виявилися катастрофічними. Зараз блекаути на острові тривають по 15-20 годин на добу. Це не просто незручність, а системний колапс: українці знають, про що йдеться, як ніхто інший у світі. Без світла зупиняються насосні станції, тож люди сидять також без води — а на Кубі більшу частину року доволі жарко. Лікарні працюють в аварійному режимі, пологові будинки переходять на генератори, пальне для яких теж у дефіциті. Продукти в холодильниках псуються, промислові підприємства стоять, громадський транспорт майже не ходить, тощо. Влада оголосила надзвичайний стан, але це мало що змінює: ні грошей, ні ресурсів, ні міжнародної допомоги Гавана отримати не може.
У якомусь сенсі Куба сьогодні — класичний приклад failed state: держави, яка розвалюється навіть без зовнішнього вторгнення. І це принципово відрізняє її від Ірану, з яким США воюють зараз.
Іран — величезна країна з 93-мільйонним населенням, доволі потужною армією та ВПК. Але головне: Іран має ідеологію, яка для багатьох його громадян є питанням віри. Шиїтська доктрина мучеництва, антиамериканізм як основа державної ідентичності, духовна влада релігійних владик — все це робить режим здатним до тривалого й жертовного (!) опору. Це абсолютно ірраціональна, але дуже потужна сила.
Куба ж це зовсім інша історія. За 60 років комуністичної диктатури вся ідеологія на острові вивітрилася разом із муссонами Атлантичного океану. Вона перетворилася на набір кліше, які вивчають у школах і які транслює державне ТБ, але в які давно ніхто не вірить. Тим паче, що за останні роки режим пішов на поступки, які з класичним комунізмом несумісні: дозвіл на приватну власність, ринкові відносини, легалізацію купівлі-продажу житла, тощо. Люди на Кубі мислять категоріями виживання, а не боротьби за світову революцію. При владі вже не революціонери, а кар'єристи та пристосуванці, які мріють лише про збереження посад і привілеїв.
Населення, яке втомилося від безпросвітної бідності, у випадку зовнішнього удару навряд чи вийде на захист режиму. Навпаки, останні роки на Кубі регулярно спалахують стихійні протести. Наймасштабніші з них відбулися в 2021 році, коли тисячі людей вийшли на вулиці Гавани з гаслами «Свобода!» та «Хай живе вільна Куба!». Тоді влада жорстоко придушила виступи, заарештувавши сотні людей. У випадку, якщо США обмежаться точковою ліквідацією верхівки або спецоперацією на кшталт венесуельської, цілком ймовірно, що на захист режиму не вийде приблизно ніхто. Він впаде сам собою, не зустрівши опору.
Що буде, якщо США вторгнуться
Вірогідніше за все, Острів Свободи може стати для Америки «легкою прогулянкою». Куба — це Іран навпаки. Населення острова — трохи менше 11 мільйонів осіб, чисельність збройних сил близько 49 тисяч. Це армія, озброєна переважно радянською технікою 70-х років. Сучасних засобів ППО на Кубі практично немає, а ВМФ — кілька старих кораблів, які не становлять загрози для США.
Куба, що навіть важливіше, не має потужних союзників, які могли б фізично прийти на допомогу. Венесуела обезголовлена. РФ дуже далеко і союзник з неї в принципі поганий. Китай має на Кубі економічні інтереси, але навряд чи готовий воювати з США за острів, який не має для нього стратегічного значення. Фактично Куба опинилася в ізоляції, беззахисна перед обличчям могутнього сусіда.
За таких умов військова операція справді може бути швидкою і успішною. Однак тут постає принципове питання: «А навіщо?». Куба не становить для США жодної загрози. Там немає зброї масового ураження, вона не контролює важливі торговельні шляхи, не є осередком тероризму. Її армія слабка, а економіка ледь жевріє. Вторгнення на територію суверенної держави, яка не нападала на Америку, стане черговим актом відвертої агресії. Якщо в Ірані США хоч якось обґрунтовують свої дії об'єктивною ядерною загрозою режиму аятол, то на Кубі такого аргументу просто не існує.
Репутаційні втрати для Штатів будуть колосальними. Латинська Америка сприйме вторгнення на Кубу як новий удар по всьому регіону. Країни «Глобального Півдня» отримають ідеальний привід для посилення антиамериканської риторики та згуртування на базі «протидії імперіалізму». Світова спільнота, навіть традиційні союзники США в Європі, навряд чи підтримають такий крок.
Резюмуючи, військовий сценарій цілком можливий з технічної точки зору. США, скоріше за все, здатні доволі швидко змінити кубинський режим. Але політичні наслідки такого кроку можуть виявитися дуже серйозними.
Чи є в Куби шанс? Якщо говорити про збереження чинного режиму в його нинішньому вигляді — шансів практично немає. Він приречений або на повільне згасання в блекаутах і соціальній кризі, або на зовнішнє втручання. Іранський сценарій масового спротиву тут неможливий через відсутність віри в ідеали та глибоку втому суспільства. Венесуельський сценарій — точкова ліквідація керівництва та захоплення ключових осіб — виглядає значно реалістичнішим.
Найкращим виходом для Куби була би власна еволюція, мирна зміна режиму та відкритість до співпраці зі світом та з США зокрема. Однак зробити цю «революцію знизу» в умовах нехай кволої, та все ж таки диктатури, дуже складно. Потрібна «трансформація з верхів». Та навряд чи чинний режим піде на це добровільно. Тож військова операція Америки залишається вельми вірогідним сценарієм.
