Січневі сонячні дні в Абу-Дабі (столиця ОАЕ) могли би стати місцем і часом для великого дипломатичного прориву, на який вчергове так сподівалася американська адміністрація і прості українці. Впродовж 24 та 25 січня 2026 року палац Аль-Шатí перетворився на один з епіцентрів світової політики, де за зачиненими дверима представники України, США та РФ намагалися бодай намацати контури завершення війни, що триває вже майже чотири роки.
Проте світ вчергове побачив дивний, фактично сюрреалістичний спектакль: поки американські емісари Стів Віткофф та Джаред Кушнер випромінювали оптимізм, називаючи зустрічі позитивними та конструктивними, українська делегація отримувала звіти про нові руйнування в Києві внаслідок чергових обстрілів. Цей контраст між прохолодою переговорних кімнат у Еміратах та загравою пожеж у напівзамерзлій українській столиці став найбільш промовистим підсумком заходу.
Сама логіка зустрічі, де на одному боці стоять політичні актори, а на іншому — генерали військової розвідки, a priori виключала можливість фундаментального врегулювання. Україна привезла в Абу-Дабі людей, які мають мандат на принаймні обговорення політичних рішень: від секретаря РНБО Рустема Умєрова до керівника Офісу Президента Кирила Буданова. Натомість Росія привезла «технарів» із числа офіцерів ГРУ, позбавлених права говорити про політичні моменти, але чудово навчених маніпулювати питаннями фронтової статистики.
То як же минули ці переговори і чого очікувати далі? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук розбирався в питанні.
Склад делегації РФ як дипломатична пастка
Якщо ми проведемо аналіз того, кого саме Кремль відправив до Абу-Дабі, то одразу отримаємо чітку відповідь на питання, чи збиралася Москва домовлятися. Очолив російську групу Ігор Костюков — начальник Головного управління Генштабу РФ та людина, чия робота полягає в плануванні та менеджменті війни, а не в міжнародному праві чи політичних перипетіях. Поруч із ним перебував Олександр Зорін, генерал-лейтенант ГРУ. Його «талант» також специфічний: він відомий ще з часів кампанії в Сирії та один із тих, хто схиляв українських захисників «Азовсталі» до здачі в полон.
Присутність таких фігур замість кадрових дипломатів рівня міністрів чи бодай заступників голови МЗС свідчить про те, що Росія не планувала обговорювати нічого, крім технічних аспектів щодо виходу ЗСУ з територій Донбасу. В той же час президент Зеленський неодноразово давав зрозуміти, що для нього це таке ж питання руба, як і для РФ, і жодних поступок в цьому контексті не буде.
Виходить, що ця зустріч втратила свій сенс ще навіть до її початку. Йшлося не про переговори, а про «спеціальні дипломатичні операції» без чітких задач і цілей.
Українська делегація, розширена безпосередньо перед самітом за рішенням Зеленського, також включала військову еліту України. Зокрема, йшлося про начальника Генштабу Андрія Гнатова та заступника голови ГУР Вадима Скібіцького, що мало б збалансувати рівень дискусії на військово-технічному рівні. Проте тут все одно виник інституційний розрив: українці приїхали говорити про політичні гарантії, тоді як росіяни вперто трималися за так звану «формулу Анкориджа», тобто вихід із Донецької області та передачу цієї території під контроль РФ.
Спроби американських посередників, зокрема Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера, перевести розмову в русло економічних вигод — на кшталт створення вільних економічних зон або спільного використання енергії Запорізької АЕС — виглядали наївно на фоні жорсткого мандата російських генералів. Москва використовує ці зустрічі для «заговорювання» проблем, виграючи час та роблячи реверанс спробам Білого дому примирити ворогуючі держави.
Стратегія Кремля полягає в тому, щоб виставити Україну стороною, що «не здатна на компроміс», водночас дзеркально не роблячи жодного кроку назад від своїх максималістських вимог. При цьому варто зазначити, що на важкі компроміси поки що не йде ніхто. Тож це була розмова про війну та окупацію, а не про якесь реальне закінчення кровопролиття.
Саме тому вона закінчилася нічим, залишивши після себе лише чергову дату в календарі наступних зустрічей — 1 лютого. Тобто аж за тиждень. Само собою, якби стався якийсь прорив, нова зустріч була би запланованою на якусь більш близьку дату, та й рівень цієї зустрічі був іншим.
Втім, навіть переговори, які не призводять до миру, все ж кращі за повну відсутність дипломатичного процесу. Це — єдина причина, чому вони досі продовжуються (окрім небажання публічно сваритися з Трампом, який намагається досягти миру).
Удар по Києву 24 січня: черговий «автограф» Москви
Неможливо обговорювати мир, коли одна зі сторін при цьому продовжує обстрілювати столицю противника. Точніше, робити це можна — однак ситуація в такому випадку набуває ще більшої фантасмагоричності.
Масований удар по Києву в ніч на 24 січня став не просто військовою акцією, а свідомим дипломатичним жестом, кривавим «автографом» Володимира Путіна під мирними переговорами. Коли Росія запускає на українську столицю сотні дронів та десятки ракет, це означає лише одне: Москва не вірить у силу слова, вона вірить лише у силу руйнування.
Обстріл відбувся саме в той момент, коли в Еміратах делегації мали б шукати шляхи до деескалації. Натомість сторони ні до чого не прийшли, а Росія просто під час розмови вчергове залишила понад 800 тисяч киян без світла, і до декількох мільйонів — без тепла. Тим часом на вулиці досі зима, і температура вночі опускається до мінус 8-10 градусів.
Політичний цинізм цієї ситуації посилюється тим, що за зачиненими дверима в Абу-Дабі, за різними даними, обговорювалася так звана «енергетична угода» — тобто припинення ударів по українській енергетичній інфраструктурі в обмін на безпеку російських НПЗ та тіньового флоту.
Відповідь РФ була миттєвою та нищівною: удар по п'яти районах Києва, пошкодження інфраструктури, загибель цивільних… Виходить, що переговори — це лише зручна «димова завіса» для продовження терору. Як можна домовлятися про «заходи зміцнення довіри», про які так багато говорили ті ж американці, коли агресор цілеспрямовано нищить життя мешканців столиці та інших українських міст? Питання складне, якщо не сказати риторичне.
Такі дії РФ роблять будь-який результат переговорів в Абу-Дабі нікчемним. Насправді Росія лише підвищує ставки, намагаючись змусити українців до піти на поступки через утворення та пролонгацію гуманітарної катастрофи. На жаль, ми бачимо, що реальний «мирний план» Кремля — це все ще темрява, холод і смерть як для киян, так і для всіх інших.
Зрештою, успіх у переговорах неможливий без зміни максималістських позицій кожної сторони. Причому саме кожної, включно і з США.
Росія вимагає виведення ЗСУ з Донбасу як умову для припинення вогню (не миру, а лише перемир'я!) і не хоче обговорювати жодних інших проміжних варіантів, вважаючи, що вона і так йде на компроміс. Зеленський не бажає виводити війська і поступатися навіть метром території, і він також не демонструє готовності змінити цю позицію. США не бажають давати Україні ті гарантії безпеки, яких просить Київ, а також поки що не підписують угоду на 800 мільярдів доларів по відбудові держави після війни.
Виходить, що кожен стоїть на своєму і тягне переговорний трек в різні сторони, наче лебідь, рак та щука з відомої басні. Успіх у такому контексті можливий лише у випадку якогось дива. На жаль, дива в політиці — дуже рідкісні гості.
Підбиваючи підсумки цього дипломатичного марафону в Абу-Дабі, доводиться констатувати, що він став ілюстрацією повної безплідності технічних підходів до розв’язання багаторічного конфлікту. Зустріч 24-25 січня 2026 року продемонструвала, що присутність військового керівництва без реального політичного мандата на поступки з боку агресора перетворює переговори на розмову глухих із німими.
Росія свідомо вихолостила зміст зустрічі, відправивши офіцерів ГРУ замість дипломатів, чим заздалегідь прирекла процес на статус «розмови ні про що». Так, це міг бути предметний діалог про лінії фронту, але не це є головним.
Найголовнішим уроком Абу-Дабі стало чергове усвідомлення того, що жодна дипломатична конструкція не вистоїть під ударами балістичних ракет. Масований обстріл Києва, синхронізований із засіданнями робочих груп, знову поставив три крапки в надії на компроміс. Неможливо побудувати міцний мир на фундаменті, який продовжують руйнувати прямо під час будівництва. Тож і говорити про якийсь прорив наразі не вдається.
У результаті переговори в Еміратах не наблизили кінець війни, а лише підкреслили глибину прірви між сторонами. Україна підтвердила свою готовність до діалогу, але не ціною того, що Київ вважає за «капітуляцію», тоді як РФ вкотре показала, що її єдиний справжній переговірник — це її армія та удари ракет.
Наступні раунди, заплановані на лютий, ризикують стати лише повторенням вже пройденого, якщо Вашингтон не знайде якихось нових важелів впливу, здатних зупинити терор. Станом на кінець січня 2026 року мир в Україні залишається недосяжним не через відсутність запиту на нього, а через відсутність елементарної людяності та політичної чесності у того, хто розв'язав цю війну і продовжує вести її навіть за переговорним столом.
