Вже в цю неділю, 28 червня 2026 року, Україна відзначатиме знаковий ювілей. Рівно 30 років тому, на п’ятому році незалежності, держава нарешті отримала повноцінний Основний Закон. Це був не просто акт законотворчості, а кульмінація тривалого політичного протистояння, справжня драма, що розгорталася в сесійній залі парламенту в червні 1996 року.
Та Конституція народжувалася в муках компромісів, безсонних ночей і під тиском історичної відповідальності. Сьогодні, коли цей документ проходить випробування повномасштабною війною, вкрай важливо озирнутися назад, щоб зрозуміти: ми маємо справу не з формальним набором правил, а з живим механізмом, який уже три десятиліття утримує українську державність від остаточного сповзання в хаос.
Ретроспектива ухвалення Конституції — це історія про те, як політична нація, балансуючи на межі розколу, змогла домовитися про свої фундаментальні цінності. А сучасний стан Основного Закону доводить: навіть у найтемніші часи він не втрачає своєї актуальності та вищої юридичної сили.
Як же ухвалювалася українська Конституція і в якому стані вона перебуває під час війни? Видання UA.News розбиралося в питанні.
Заручники перехідного періоду: чому Україна жила без Конституції п’ять років
Парадокс історичного моменту полягав у тому, що молода держава, яка здобула незалежність у 1991 році, тривалий час продовжувала жити за радянською конституцією УРСР 1978 року. Це був химерний юридичний сурогат, до якого вносилися сотні правок, аби хоч якось адаптувати соціалістичне законодавство до реалій ринкової економіки та президентсько-парламентської боротьби. Цей період можна назвати «конституційна ніч», але в більш широкому сенсі — як час, коли держава існувала без чітких правил гри.
Основним джерелом напруги було питання влади: хто головніший — президент чи Верховна Рада? Відсутність єдиного установчого документа перетворила політичний процес на перманентну кризу. Президент Леонід Кучма наполягав на сильній виконавчій вертикалі, тоді як лівий парламент, де домінували соціалісти та комуністи, намагався максимально урізати повноваження глави держави, перетворивши його на церемоніальну фігуру на чолі з підзвітним парламенту урядом.
До 1995 року політична криза сягнула апогею, що змусило сторони укласти тимчасову угоду — Конституційний договір, який мав діяти один рік, поки депутати працюватимуть над постійним текстом. Саме цей рік і став вирішальним: під тиском обставин і суспільства, яке втомилося від нестабільності, політикум був змушений перейти від абстрактних суперечок до конкретної роботи над Основним Законом. Усвідомлення того, що подальше затягування загрожує втратою керованості країною, підштовхнуло еліти до історичного рішення в червні 1996-го.
Анатомія компромісу: битва за символи, статус Криму та мовне питання
Кульмінацією конституційного процесу стала знаменита «конституційна ніч» — вже в прямому сенсі: безперервне засідання Верховної Ради, яке тривало з вечора 27 червня до ранку 28 червня 1996 року. Це були понад 23 години виснажливої роботи, нервових зривів, ультиматумів і, зрештою, історичних поступок.
Одна з найгостріших дискусій розгорнулася довкола статусу Криму. Ліві фракції, які орієнтувалися на Росію, наполягали на федералізації або наданні півострову статусу автономії, що на практиці могло б перетворити Крим на квазідержавне утворення з правом виходу. Націонал-демократи та президентська сторона стояли на позиції унітарності. Ухвалений компромісний варіант — статус Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової частини унітарної України з власною конституцією, що не може суперечити Основному Закону держави — став тоді нехай й дещо химерним, але все ж таки рішенням. Втім, як показала подальша історія, ця «міна сповільненої дії» спрацювала через 18 років.
Ще одним фронтом стала битва за мову. Проєкт Основного Закону в частині державної символіки та мови викликав шалене протистояння між лівими, які вимагали закріплення російської мови як другої державної, та правоцентристами, які відстоювали винятковий статус української. Дебати були настільки запеклими, що кілька разів заводили засідання в глухий кут.
У підсумку парламентарі знайшли формулу, яка й досі є чинною в Статті 10 Конституції (про що сьогодні часто забувають): хоча єдиною державною мовою є українська, але Основний Закон гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Це була типова для тієї епохи двозначність, яка дозволила заспокоїти частину електорату, але водночас заклала правовий фундамент для утвердження української мови як єдиної державної, що згодом було конкретизовано рішеннями Конституційного Суду та мовним законодавством.
Не менш запеклою була боротьба за власність і повноваження президента. Парламент наполягав на тому, щоб залишити за собою право не лише призначати прем'єр-міністра, а й ключових міністрів силового блоку. Леонід Кучма, погрожуючи винести питання на всенародний референдум в обхід парламенту, домігся для себе безпрецедентних на той момент повноважень: право призначати прем'єра за згодою Ради (але з правом самостійного внесення кандидатури), формувати уряд і, що критично, керувати силовими структурами без огляду на парламент. Це створило президентсько-парламентську модель, яка з певними модифікаціями проіснувала до 2004 року.
Окремою драмою стало питання смертної кари. Під тиском Ради Європи та за активної позиції демократичних сил у тексті закріпили, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, а смертна кара — яка ще діяла на момент ухвалення Конституції — скасовується.
Під ранок 315 голосів «за» зафіксували ухвалення Основного Закону. Україна отримала нехай не ідеальний, але цілком конструктивний та демократичний суспільний договір.
Конституція під прицілом: дія права в умовах воєнного стану
Минуло 30 років, і сьогодні Конституція України проходить найсуворіше випробування в своїй історії — випробування повномасштабною війною на виживання держави. У суспільстві, особливо на тлі втоми та постійного стресу, іноді лунає іронічний та деструктивний наратив про те, що під час війни «Конституція на паузі» — ця фраза з'явилася через вирвані з контексту слова президента Зеленського, які він сказав дипломатичному корпусу ще в грудні 2022-го, маючи на увазі геть іншу річ. Втім, подекуди спікери з телеекранів абсолютно всерйоз заявляють щось на кшталт «права людини відкладаються до кінця війни»
Цей погляд є глибоко хибним як з правової, так і з моральної точки зору. Конституція продовжує діяти в повному обсязі та зберігає найвищу юридичну силу на всій території України в межах її міжнародно визнаних кордонів. Її норми залишаються нормами прямої дії, що є ключовою гарантією для кожного громадянина, навіть коли галузеве законодавство буксує під тиском обставин. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі норм Основного Закону — це не теорія, а робочий юридичний механізм, який нікуди не зник 24 лютого 2022 року і зникнути не має.
Так, реалії воєнного часу неминуче вносять свої відверто неприємні корективи. Сама Конституція у Статті 64 передбачає легальний запобіжник: в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Це свідома юридична конструкція, яка була закладена ще творцями Конституції для екстремальних ситуацій. Держава, на превеликий жаль, дійсно може обмежити свободу пересування, свободу зібрань, право на недоторканність житла чи таємницю листування — але виключно в тому обсязі, який є необхідним для відсічі агресії та забезпечення національної безпеки. Водночас існує чіткий перелік абсолютних прав, які не можуть бути обмежені за жодних обставин.
Йдеться про право на життя, на повагу до гідності, на свободу думки і світогляду, заборону катувань та нелюдського поводження, а також право на правову допомогу та судовий захист. Держава, навіть воюючи за власне існування, не має права перетворюватися на репресивну машину, позбавлену моральних орієнтирів, адже тоді зникає сенс самого існування України як правової держави — а отже, і війни за неї.
Наратив про «Конституцію на паузі» небезпечний тим, що розмиває фундамент суспільного договору. Він створює уявлення, що під час війни можна легітимізувати свавілля, нехтувати базовими процедурами або перетворювати державні інститути на ручні інструменти поза правовим полем. Саме цього й прагне ворог — щоб Україна, захищаючись, втратила свою правову сутність.
Однак саме в часи війни правова визначеність і верховенство Конституції набувають критичного значення. Коли лінія фронту розмита, а небезпека чатує всюди, саме чітке дотримання букви та духу Основного Закону відділяє цивілізовану державу від хаосу.
Підбиваючи підсумки, 30 років — це водночас і багато, і мало для Основного Закону. Ухвалена в драматичну «конституційну ніч» 1996 року, вона стала продуктом глибоких компромісів, які дозволили тоді зшити країну, що стояла на межі політичного розвалу. Суперечки навколо статусу Криму, мови, розподілу влади та скасування смертної кари засвідчили, що українські еліти, попри всі розбіжності, виявилися здатними створити документ на випередження часу.
Сьогодні ми бачимо, що той текст виявився недостатньо міцним, аби стати стовідсотковою правовою бронею як до, так і особливо під час війни. Втім, Конституція України не перебуває «на паузі». Вона функціонує і має функціонувати надалі — аж до того моменту, коли чи якщо прийде час її змінювати в рамках нового суспільного договору. Усвідомлюючи, що воєнний стан дозволяє тимчасово обмежувати певні свободи, суспільство має пильно стежити за тим, щоб ці обмеження не перетворювалися на нову норму.
30-річний ювілей Основного Закону — це не просто привід для урочистостей. Це нагадування про те, що шлях до свободи лежить виключно через верховенство права, а найвища юридична сила Конституції — це та зброя, яку ворог не здатен знищити. Саме в цьому й полягає основний сенс свята Дня Конституції.
