Справа Вербицького зайшла в кут: чому НАБУ не дає підозру, а Печерський суд змушує НАЗК мовчати
Історія необгрунтованого збагачення колишнього заступника генерального прокурора Дмитра Вербицького нещодавно отримала несподіваний поворот. Кримінальне провадження про мільйонні статки та нерухомість експосадовця третій рік завмерло на «стадії збору доказів», і тут Печерський районний суд Києва зобов’язує НАЗК видалити зі свого сайту інформацію про виявлені в нього необґрунтовані активи на 29 млн грн та оприлюднити спростування.
Рішення ухвалив суддя Євген Хайнацький, виходячи з того, що вироку щодо Вербицького немає, а формулювання Агентства були «занадто категоричними» (що підтвердила надана захистом лінгвістична експертиза). НАЗК ще може піти в апеляцію, але факт досить неочікуваний, адже правоохоронці досі «збирають докази», хоч і досить тривалий час.
Те саме керівник НАБУ Кривонос підвердив журналісту UA.News під час брифінгу на початку серпня: «слідство перебуває на стадії збору доказів».
За словами директора НАБУ Семена Кривоноса, у провадженні призначено низку експертиз, направлено запити про міжнародну правову допомогу, а слідство триває. Він також наголосив, що саме по собі кримінальне провадження не обов’язково завершується повідомленням про підозру — його можуть закрити, якщо доказів для подальшого переслідування буде недостатньо.
Формально така відповідь не суперечить кримінальному процесуальному законодавству. Але у справі Вербицького є обставина, яка робить дворічне очікування підозри питанням суспільного інтересу: провадження було розпочате не після маловідомої заяви чи анонімного повідомлення, а після масштабних журналістських розслідувань, які містили конкретні дані про майно та спосіб його придбання.
З чого все почалося
У травні-червні 2024 року, коли «Схеми» («Радіо Свобода») публікували розслідування про таунхаус у КМ «Коник» за пів мільйона доларів (куплений племінником у 6 разів дешевше від ринку), купівлю Porsche, салон краси та майно коханки Христини Ільницької на 48 млн грн, у правоохоронців усе чудово складалося.
Перед оприлюдненням цих матеріалів детективи НАБУ цілком чітко бачили фактаж: наприклад, що пані Ільницька не мала можливості придбати котедж навіть за номінальні 2 млн грн, оскільки її офіційний дохід за 10 років складав лише 360 тис. грн.
Згодом до справи підключилося НАЗК, яке під час моніторингу знайшло необгрунтованих активів спочатку на 29 млн грн (Lexus, Porsche, ділянки, криптовалюта, майно в Туреччині), а згодом додало ще 30,2 млн грн незаконного збагачення та 2,3 млн грн недостовірних відомостей за декларацією 2023 року. Усі ці папери офіційно передали в НАБУ.
І ось пішов третій рік. Напрошується запитання: куди поділися всі ті докази, з якими так бадьоро стартували у 2024-му, що тепер детективам знову треба «збирати матеріали» та чекати на міжнародні відповіді?
Справа на «паузі»: дружба, прохання та очікування
Серед медійників-розслідувачів така раптова втрата інтересу до справи Вербицького породила кілька версій.
З одного боку, обізнані джерела згадують цікаву деталь: найближчим другом Вербицького називають сина Бориса Індиченка — керівника суперсекретного підрозділу НАБУ Д2. Тож чи не було з цієї справи видобуто весь можливий «інформаційний та процесуальний ккд», після чого вона плавно перейшла в режим консервації?
З іншого боку, ситуацію жорстко коментують юристи. Як зазначив в інтерв’ю для UA.News правознавець Станіслав Броневицький:
«Ховають цю справу! І я щиро сумніваюся, що вона взагалі колись побачить суд — і підозру, і суд. За моєю інформацією, там було особисте прохання тодішнього Генерального прокурора Костіна за свого заступника Вербицького до Клименка. І Клименко дослухається цих — ну, давайте так — прохань чи вказівок. Взагалі прохання стосувалося двох людей: Вербицького і Коваля (колишній голова Рівненської ОВА та ексочільник ФДМУ). Щодо Коваля є цивільний позов у суді, який із боями ледве пройшов до ВАКС, і там з ним знову відбуваються незрозумілі речі».
Юрист, колишній прокурор САП Станіслав Броневицький
Броневицький додає, що подібні кейси підривають самий міф про «ідеальність» новостворених органів:
«Мене часто запитують: «Чому ти не пишеш про ДБР чи СБУ?» Бо ці люди ніколи себе ангелами не називали і не казали: «Ми — приклад того, як мають працювати незалежні, непідкупні правоохоронці». Виявляється, що з точністю до навпаки: ті, хто називають себе повністю незалежними, виявляються зовсім іншими».
Збоку здається, що директор НАБУ Семен Кривонос та очільник САП Олександр Клименко просто чекають якихось глобальних політичних змін — наприклад, коли зміниться влада. Мабуть, саме тоді з полиць помпезного будинку на вулиці Дениса Монастирського дістануть вкриті пилом справи Вербицького та сотні інших проваджень. А поки що значно цікавіше влаштовувати яскраві «антикорупційні перформанси» та бідкатися про загальну корупцію в країні.
Можливо, час вибачатися
І якщо вслухатися в нинішню риторику антикорупціонерів, виходить доволі кумедна картина. Виявляється, навесні 2024 року Кривонос і Клименко, передавши матеріали медіа, фактично оббрехали «майже чесну людину», яку через цей скандал «туалетним віником» вигнали з Офісу Генерального прокурора.
Виходить, керівництву НАБУ тепер варто: вибачитися перед Вербицьким за оприлюднені через «Радіо Свобода» деталі про його статки; перепросити з боку НАЗК, яке насмілилося підрахувати його статки та заявити про 29 млн грн сумнівних доходів; ініціювати поновлення Дмитра Анатолійовича на посаді заступника генпрокурора з виплатою компенсації за упущену вигоду за всі місяці «вимушеного прогулу».
Ексзаступник генпрокурора Дмитро Вербицький
Підстави начебто також є: як свідчать процесуальні дії (а точніше — їх відсутність), ключовий речовий доказ — той самий котедж у КМ «Коник» — досі навіть не заарештований. Це при тому, що ще 29 травня 2024 року (вже після порушення справи) подруга Вербицького Христина Ільницька спокійно подарувала його своїй матері, Любові Скрипник. І тепер пані Скрипник має повне юридичне право перепродати чи подарувати це майно «добросовісному набувачу», звідки його вже не вилучить жоден антикорупційний орган.
Що в підсумку
Станом на серпень 2026 року маємо досить незвичайну ситуацію. У травні 2024 року журналісти оприлюднили інформацію про майно Вербицького. Після цього НАБУ зареєструвало кримінальне провадження. НАЗК окремо виявило ознаки необгрунтованих активів та недостовірних відомостей у декларації. Матеріали перевірки передали детективам. Але через понад два роки підозри немає.
НАБУ пояснює це необхідністю подальшого збору доказів, експертизами та міжнародними запитами. Паралельно суд зобов’язав НАЗК прибрати зі свого сайту частину інформації про результати перевірки.
Чи означає це, що справа Вербицького фактично зайшла у глухий кут? Поки що — ні. Чи означає це, що версії журналістів про можливий вплив на розслідування підтверджені? Також ні. Але сама тривалість розслідування, відсутність повідомлення про підозру та одночасна судова боротьба навколо публічності висновків НАЗК створюють достатньо підстав, щоб поставити до НАБУ та САП цілком конкретні запитання.
Одне з них дуже просте: що саме вони встановили у справі Дмитра Вербицького за ці два роки — і що саме заважає їм завершити це розслідування? Суспільство має право знати, які саме докази ще шукають і чому для цього знадобилося понад два роки. А якщо доказів недостатньо — тоді виникає наступне питання: чому кримінальне провадження досі не завершене процесуальним рішенням?
Саме подальший рух цієї справи і покаже, чи йдеться про звичайне тривале досудове розслідування, чи історія Вербицького мала інший мотив спочатку і матиме зовсім інше продовження.
Повну хронологію скандалів ексзаступника Генпрокурора Дмитра Вербицького з Одеси варто прочитати тут.
