Від кількох років до безкінечності: скільки ще може тривати війна в Україні
Повномасштабна війна, розв’язана Росією проти України, триває вже чотири роки — без одного тижня. Якщо ж дивитися на ситуацію ширше, не обмежуючись лише етапом великого вторгнення, то війна з РФ триває з квітня 2014-го. Це означає, що ми живемо в умовах збройного конфлікту вже майже 12 років. Діти, які пішли в перший клас у 2014 році, вже закінчили школи та вступили у ВНЗ. Все своє свідоме життя вони прожили в державі, де триває кровопролиття. Війна в країні триває покоління — величезний період часу, за який виростають нові громадяни, для яких звуки сирен та повітряні тривоги стали такою ж нормою, як ранкова кава.
Українська влада, усвідомлюючи втому суспільства та прагнучи зберегти соціальну стабільність, постійно тримає народ в очікуванні та «годує жданиками», обіцяючи, що «ось-ось, вже скоро може бути мир». Однак контент-аналіз таких заяв доводить, що ця риторика використовується весь час повномасштабної війни — тобто вже чотири роки поспіль. І чим довше це триває, тим частіше у багатьох людей виникає суб'єктивне виснажливе відчуття, що ця війна не закінчиться ніколи, що вона стане перманентним станом, як хронічна невиліковна хвороба, яка рано чи пізно тебе вб'є, і з цим нічого не поробиш — треба просто звикнути і жити, як можеш.
Однак чи може так бути насправді? Чи може війна тривати вічно або дуже-дуже довгі роки, змінюючи покоління за поколінням? Чи вистачить на це економічних, політичних та соціальних ресурсів? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Економічний вимір: логіка можливостей проти логіки бажань
Окремі політичні лідери можуть прагнути воювати хоч усе своє життя, адже війна стає ґрунтом для їхньої легітимності, джерелом особистої влади та інструментом мобілізації суспільства проти ворогів. Однак є не тільки логіка бажань, а й невблаганна логіка можливостей. Можливості — що Росії, що тим паче України — не безмежні.
З економічної точки зору війна не може тривати вічність хоча б тому, що рано чи пізно закінчаться ресурси, гроші, а головне — люди, як основний актив і для економіки, і для війни. Економіка воєнного часу — це наче величезна піч, яка спалює національне багатство з колосальною швидкістю.
Питання «а скільки точно» — одне з найскладніших для прогнозування, і всі оцінки є приблизними. Станом на початок 2026 року обидві країни мають ресурс для продовження бойових дій, хоча ціна цього протистояння зростає з кожним місяцем. Аналіз економічної ситуації в Росії свідчить, що країна-агресор впритул наблизилася до рецесії та стагфляції. Військові витрати сягають понад 40% бюджету, що є найвищим показником з часів розпаду СРСР. Російська економіка дедалі більше нагадує «економіку ракет і дронів», де заради виробництва озброєнь жертвують всім іншим.
Водночас навіть за такого навантаження Росія зможе фінансувати агресію ще протягом певного часу. РФ ресурсно дуже багата країна, що дозволяє їй компенсувати економічні втрати. Що стосується людського ресурсу, то мобілізації там досі немає — окрім єдиної часткової хвилі восени 2022-го. Однак це не означає, що Кремль не може вдатися до примусового призову, незважаючи на соціальну напругу, яку викличе це рішення. З точки зору «гарматного м'яса» ресурс Москви є величезним.
В Україні ситуація дзеркальна, але з іншими акцентами. Українська економіка має свої межі. Рівень руйнувань, особливо енергетичної інфраструктури, є колосальним. Постійні обстріли змушують бізнес працювати в надзвичайних умовах, а значну частину бюджету доводиться спрямовувати на оборону. Зростання ВВП у 2025 році виявилося гіршим за більшість прогнозів перш за все через систематичне руйнування енергогенерації.
Однак Україна має одну потужну перевагу — безпрецедентна міжнародна підтримка. Фінансова допомога західних партнерів дозволяє утримувати макроекономічну стабільність попри величезний дефіцит бюджету. Міжнародні резерви України нещодавно оновили історичний рекорд. Що стосується людського ресурсу, то він є найболючішим і найчутливішим питанням для українського суспільства. При цьому визнаємо очевидне: в Україні досі не мобілізовані мільйони чоловіків, які або мають бронь чи відстрочку, або перебувають за кордоном, або з різних причин уникають призову. Існує також опція зниження мобілізаційного віку, підвищення граничного віку мобілізації вище 60 років, а в разі крайньої потреби — навіть теоретична мобілізація жінок, яка поки що не розглядається всерйоз, але списувати цю вірогідність з рахунків не варто.
Тож попри всі економічні складнощі та соціальну втому, ресурсів для ведення війни на роки вперед обом сторонам поки що вистачить. Питання не стільки в наявності ресурсів як таких, скільки в готовності суспільства і політичного керівництва платити цю, дедалі вищу, ціну.
Разом із тим економіст, кандидат економічних наук Вадим Сирота впевнений: Україна не має ресурсів на довгу війну. Власних ресурсів у нас на декілька місяців. У Росії — на 3-4 роки. Але це дуже поверхневий погляд, вважає експерт.
«У вересні минулого року в бюджетному комітеті ВР заявили, що один день війни коштує $172 млн. І ця цифра росте, адже раніше було $140 млн. Україна є найбільш мілітаризованою економікою світу: колосальні видатки на оборону порівняно з розміром ВВП. Західні експерти кажуть, що в 2024 році світові витрати на озброєння були рекордними, досягши $2,7 трлн. Повертаючись до України: в 2024 році на оборону Київ витратив $64,7 млрд. Це менше половини від видатків РФ. А ще це 34% ВВП країни. Наша мілітаризована економіка функціонує лише за фінансової допомоги Заходу. У Росії військові видатки — $149 млрд. При цьому це лише 7,1% ВВП РФ. Чи здатні ми в таких умовах надалі продовжувати війну, якщо раптом нам перекриють кран фінансової допомоги? Питання риторичне. Військова машина просто пожирає фінансові ресурси суспільства, не кажучи вже про життя і здоров'я. Війни виграють не ВВП, а грошові потоки, які є у розпорядженні», — вважає Вадим Сирота.
Політичний вимір: скільки витримають системи під тягарем війни
Війна — це потужний системний фактор небезпеки, який тестує на міцність усі державні інститути. І поки що обидві системи демонструють високу стійкість, хоча й з абсолютно різних причин.
Війна має властивість «об'єднувати довкола прапора», тобто навколо етатистських цінностей та фігури лідера. Частково це об'єднання є добровільним і вимушеним, частково досягається через тотальну пропаганду, тиск і навіть репресії. Однак факт залишається фактом: це працює і може працювати дуже довго, незалежно від того, хто є агресором, а хто жертвою. Будь-який політичний режим під час війни завжди використовує надзвичайні обставини для консолідації влади, адже в умовах конфлікту будь-яка внутрішня опозиція автоматично прирівнюється ледь не до державної зради. Це своєрідний політологічний закон.
Такі політичні системи, з одного боку, стають вкрай вразливими для раптових «чорних лебедів»: несподіваних військових криз, економічних проблем, гострих соціальних вибухів чи раптової хвороби або смерті лідера. З іншого боку, в стані «обложеної фортеці» політичні режими можуть існувати напрочуд довго — десятиліттями! — успішно мобілізуючи суспільство на боротьбу із зовнішнім ворогом. Історія знає безліч прикладів режимів, які трималися виключно на ідеї облоги та ворожого оточення.
Та не варто забувати про фактор втоми. Втомлюються не лише бійці на передовій, а й всі суспільні верстви. В Україні наростає втома від постійних ворожих ударів, перманентних проблем з базовими благами цивілізації, від жорсткої вуличної мобілізації, економічних та соціальних проблем, відсутності ротації еліт та права на політичну активність, вільного пересування (перш за все для чоловіків та деяких військовозобов'язаних жінок), згортання прав і свобод, тощо. Росіяни, хоча й значно менше відчувають тяготи воєнного часу, насправді також втомлюються від такого режиму «надзвичайщини», що фіксується соцопитуваннями та глибинними інтерв'ю.
Однак все це поки що не має особливих прямих проявів і не загрожує системі напряму. Саме тому робити точні прогнози щодо дати завершення війни — справа абсолютно невдячна. Прогностика — відверто сумнівний жанр політичної науки, для успішності тут потрібно мати значний практичний досвід та оперувати величезними масивами даних для аналізу. Можна лише констатувати, що політична стабільність може зберігатися роками, але потім розсипатися за лічені тижні під впливом непередбачуваних обставин.
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік нагадує: політичні системи можуть десятиліттями перебувати в дуже тривалому конфлікті. А конфлікт політичних системи України та Росії вже тягнеться 12 років. За словами експерта, потенціал для таких протистоянь є майже невичерпним.
«Традиційно конфлікти між політичними системами тягнуться 30-50 років, якщо це конфлікти високого порядку. Тому такий обрахунок не є продуктивним, він нам нічого не дає. А україно-російська війна є частиною глобального геополітичного протистояння, і політичні причини для цього конфлікту не вичерпуються тривалий час, поки США і Китай не знайдуть баланс між собою. Потенційний розрахунок саме політичної частини дає десь 2040-2045 рік можливої стабілізації геополітичної ситуації і можливого пом'якшення стосунків в новому біполярному світі. А от ресурсна калькуляція, з тобто стільки сторони ще зможуть витрачати величезні людські, економічні та інші ресурси на війну — вона дає період 2028-2030 роки, якщо війна не трансформується в повноцінну міжнародну чи світову.
Ресурсна калькуляція говорить, що з вірогідністю 75% війна завершиться в 2028-2030 році через вичерпання ресурсів сторін. Але якщо в цю війну напряму повноцінно вступлять інші гравці (НАТО, КНДР, Китай), то вона може тривати ще більше. Все ж таки і Україна, і Росія, незважаючи на всі оцінки, до цього часу воюють. Росія майже повністю за власний ресурс, а Україна з переважним використанням національного та західного ресурсів. Виснаження сторін може нагадувати період Першої світової, коли, незважаючи на те, що ніхто фізично на фронті не переміг, ніхто не захопив столиці один одного, ніхто не знищив крівництво один одного, одна зі сторін настільки виснажилася, що вимушена була капітулювати», — резюмував Руслан Бортнік.
Уроки історії: чи можна воювати вічно?
Історія людства знає безліч прикладів надзвичайно тривалих війн, які стали нещасною долею для цілих поколінь. Ці приклади, як би банально це не звучало, переконливо доводять одне: війна є дуже небезпечним процесом, який надзвичайно легко почати, але неймовірно важко закінчити.
Згадаймо хоча б Столітню війну між Англією та Францією, яка тривала з 1337 по 1453 рік — 116 (!) років. Інший яскравий приклад — Тридцятирічна війна (1618–1648), яка втягнула в себе майже всі європейські держави і забрала життя до третини населення лише однієї Німеччини.
Якщо говорити про новітню історію, то конфлікти часто набувають затяжного, «жевріючого» характеру. Громадянська війна в М'янмі (тоді — Бірмі) тривала понад 60 років — з 1948 по 2012 рік — ставши однією з найдовших у світі. Її завершували онуки тих, хто її почав. У Латинській Америці громадянська війна в Гватемалі тривала 36 років (1960–1996) і забрала життя близько 200 тисяч людей. Конфлікт у Колумбії між урядом та повстанцями FARC розтягнувся на понад 50 років, з 1964 по 2016.
Близький Схід та Африка також дають нам сумні приклади того, як війни стають хронічними. Війна в Сирії триває вже понад 15 років. Вона перетворила колись багату та квітучу країну на руїни, призвела до гуманітарної катастрофи та втягнула в себе безліч зовнішніх гравців. Аналогічно у Лівії після повалення режиму Каддафі в 2011 році так і не встановився міцний мир, а країна розпалася на зони впливу ворогуючих племінних кланів, перетворившись на арену перманентної війни.
Всі ці історичні приклади доводять одне: людство ні в чому не досягло таких успіхів, як у масових вбивствах собі подібних. Війни ніколи не бувають вічними. Але вони можуть тривати настільки довго, що знищують цілі народи та ставлять хрест на майбутньому багатьох поколінь вперед.
Резюмуючи, війна в Україні, авжеж, також не триватиме вічність. І століття вона теж йти не буде. Але при цьому кровопролиття вже продовжується 12 років, і поки що ми не бачимо жодних очевидних провісників його завершення.
Історичний досвід підказує: якщо конфлікт переходить у хронічну фазу, якщо в соціумах формується «культура війни», а політичні та бізнес-еліти знаходять у ній вигоду, то воювати ось так — з різною інтенсивністю, з періодами затишшя, заморожування та новими спалахами — можна, на превеликий жаль, ще дуже довго. Питання лише в тому, чи вистачить у суспільства сили і волі не допустити, щоб війна стала вічністю, і знайти в собі мужність для миру.
