26 років без остаточної відповіді: хто стояв за вбивством Гонгадзе
16 вересня 2000 року зник засновник «Української правди» Георгій Гонгадзе. Його вбивство стало однією з найгучніших справ в історії незалежної України, спричинило «касетний скандал», масові протести «Україна без Кучми» та на десятиліття перетворило питання про замовників злочину на одну з головних нерозв'язаних тем української політики.
Через 26 років після зникнення журналіста Telegram-канал «ПолітІнформація» спробував відтворити події, які передували його смерті, та реконструювати логіку людей, які могли стояти за переслідуванням Гонгадзе.
UA News проаналізувало опубліковані каналом матеріали та переказує запропоновану авторами версію.
Наприкінці 1990-х Гонгадзе ще не був символом української журналістики
Сьогодні Георгія Гонгадзе насамперед пам'ятають як журналіста, вбивство якого стало символом боротьби за свободу слова. Але наприкінці 1990-х він жив і працював у зовсім іншій Україні.
Телебачення залишалося головним джерелом інформації для більшості людей, великі медіа значною мірою залежали від політиків і бізнес-груп, а інтернет тільки починав перетворюватися на медіаплатформу.
У 1997 році у Гонгадзе почалися близькі стосунки з журналісткою Оленою Притулою. Того ж року його дружина Мирослава народила двох доньок-близнючок. За версією «ПолітІнформації», важливу роль у подальшій історії відіграли поїздки Гонгадзе та Притули до США за журналістськими програмами. Саме там у них нібито остаточно сформувалася ідея створити власне інтернет-видання.
У квітні 2000 року з'явилася «Українська правда». Сьогодні це одне з найвідоміших українських медіа, однак на початку його існування ситуація була зовсім іншою. Інтернет-аудиторія була невеликою, зрозумілої бізнес-моделі майже не існувало, а редакції постійно бракувало грошей.
Гонгадзе змушений був позичати кошти у знайомих і шукати фінансування серед людей із різних політичних таборів. У матеріалах каналу згадуються його контакти з Наталією Вітренко, Олександром Морозом, Євгеном Марчуком та іншими політичними діячами.
Окремо автори називають Михайла Бродського, який, за їхньою версією, почав регулярно допомагати новому виданню фінансово.
Проте фінансові проблеми незабаром стали далеко не найбільшою загрозою для Гонгадзе.
Влітку 2000 року прізвище Гонгадзе вже обговорювали на найвищому рівні
«ПолітІнформація» звертає увагу на кілька публікацій «Української правди», які могли привернути особливу увагу оточення президента Леоніда Кучми.
Одним із таких епізодів автори називають передрук матеріалу російського видання про Андрія Деркача — сина тодішнього голови СБУ Леоніда Деркача. У публікації його розглядали як можливого майбутнього президента України. На думку авторів каналу, така публікація могла додатково загострити відносини всередині політичного керівництва країни.
Але головне — Гонгадзе вже почав помічати за собою стеження. 14 липня 2000 року він написав відкритого листа генеральному прокурору Михайлу Потебеньку. Журналіст повідомив, що невідомі збирають інформацію про нього, а автомобіль стежить за ним біля дому та редакції. Сам Гонгадзе назвав це кампанією залякування і просив прокуратуру втрутитися.
Пізніше стало відомо, що Гонгадзе справді перебував у полі зору структур МВС. Водночас записи, які Микола Мельниченко зробив у кабінеті Кучми, свідчили, що журналіста обговорювали президент, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко та інші високопосадовці. На одному з оприлюднених фрагментів людина з голосом Кравченка говорить, що правоохоронці вже вивчають, де Гонгадзе ходить і з ким контактує.
Чому в цій історії з'являється Володимир Литвин
За версією авторів каналу, важливу роль у тому, що публікації Гонгадзе регулярно потрапляли до президента, міг відіграти тодішній глава Адміністрації президента Володимир Литвин.
«ПолітІнформація» звертається до версії, яка багато років існувала навколо справи Гонгадзе: між Литвином і журналістом міг існувати особистий конфлікт через Олену Притулу. За цією версією, Притула подобалася Литвину, а її стосунки з Гонгадзе могли викликати ревнощі.
Автори каналу припускають, що саме тому Литвин нібито почав регулярно приносити Кучмі роздруківки публікацій «Української правди» та звертати на них увагу президента. Така версія справді існувала в матеріалах справи та журналістських розслідуваннях. «Українська правда» ще у 2010 році писала, що так звана версія «побутового мотиву» щодо Литвина, серед іншого, базувалася на показаннях Олексія Пукача.
Парламентська комісія, яка розслідувала обставини справи Гонгадзе, також наводила свідчення Мельниченка про те, що Литвин систематично приносив президентові матеріали журналіста. Це були висновки парламентської комісії, а не остаточний судовий вирок щодо Литвина.
Після відкритого листа Гонгадзе ситуація могла лише загостритися
Кучму дратували публікації Гонгадзе. Президент обговорював журналіста з керівництвом МВС. За Гонгадзе почали стежити. Але журналіст це помітив і публічно звернувся до генерального прокурора. Таким чином операція, яка мала залишатися прихованою, стала відомою.
На оприлюднених записах Мельниченка людина з голосом Кравченка фактично визнає проблему: Гонгадзе помітив спостереження і написав заяву генеральному прокурору. Там же звучить обіцянка продовжувати займатися журналістом.
«ПолітІнформація» припускає, що після цього Кучма висловив невдоволення роботою Кравченка, а міністр, своєю чергою, переніс цей тиск на своїх підлеглих. Одним із них був Олексій Пукач. Саме його група згодом стане безпосереднім виконавцем викрадення Гонгадзе.
За три місяці до вбивства Гонгадзе люди Пукача вже вивозили людину в ліс
Один із ключових моментів реконструкції стався ще в червні 2000 року. Тоді був викрадений журналіст і громадський діяч Олексій Подольський, який також жорстко критикував владу Кучми.
Його вивезли за межі Києва, побили та погрожували йому, після чого залишили. Подольський вижив. Причетність Пукача до цього злочину згодом була встановлена слідством і судом. Історія Подольського важлива тому, що вона показує вже випробувану схему.
Опозиційну до влади людину можна було таємно забрати в Києві, вивезти в безлюдне місце, побити, залякати і залишити. Автори каналу припускають, що на певному етапі щось подібне могло плануватися і щодо Гонгадзе.
Проте цього разу все закінчилося вбивством.
Саме на рівні Кравченка завдання могло змінитися
Олексій Пукач був не випадковим співробітником міліції. Він обіймав керівну посаду в системі МВС і мав підлеглих, які могли професійно вести приховане спостереження та виконувати неофіційні завдання.
У реконструкції «ПолітІнформації» саме відносини між Кучмою, Кравченком і Пукачем стають ключем до того, як переслідування журналіста могло перетворитися на фізичне усунення. Автори припускають, що спочатку йшлося про стеження та залякування. Але після того, як Гонгадзе помітив спостереження й написав відкритого листа, ситуація змінилася.
За цією версією, невдоволення президента Кравченком зрештою трансформувалося в наказ, який отримав Пукач. Сам Пукач згодом заявляв під час судових процесів, що виконував наказ керівництва МВС. Суд встановив його безпосередню участь у викраденні та вбивстві журналіста.
При цьому питання про те, чи існувало політичне замовлення вище рівня МВС і хто саме його сформулював, остаточної судової відповіді так і не отримало.
15 вересня група Пукача вже стежила за Гонгадзе
За версією каналу, викрадення могли провести ще ввечері 15 вересня. Група Пукача продовжувала спостерігати за журналістом і готувалася до операції. Однак того дня вона не відбулася.
Настала субота, 16 вересня 2000 року. Для Гонгадзе цей день почався абсолютно звичайно. Вранці він прокинувся у своїй квартирі на тодішній вулиці Червоноармійській — нині Великій Васильківській. Дружина Мирослава, дві доньки та няня Любов Степанчук збиралися на семінар у Пущі-Водиці. Там також мав перебувати друг Гонгадзе Євген Глібовицький.
Георгій залишився в Києві. Він зв'язався з Оленою Притулою. Вони мали зустрітися з журналістом В'ячеславом Піховшеком. На той момент Піховшек був одним із найвідоміших телевізійних політичних журналістів України та вів популярні політичні програми.
Гонгадзе на зустріч запізнився. Про що саме вони розмовляли, достеменно невідомо. Однак, за словами Мирослави Гонгадзе, після зустрічі її чоловік був у хорошому настрої. Він пообіцяв увечері розповісти їй про розмову.
Цієї розмови вже не буде.
Увечері 16 вересня Гонгадзе приїхав до Олени Притули
Після зустрічі з Піховшеком Гонгадзе зустрівся з Оленою Притулою. Вони пішли пообідати в невеликий ресторан, а дорогою звідти до редакції «Української правди» зустріли кількох знайомих.
Далі починається найвідоміша частина хронології останнього дня журналіста. Увечері Гонгадзе перебував у квартирі Олени Притули. Паралельно люди Пукача продовжували за ним стежити.
Коли журналіст залишив квартиру, він фактично опинився під контролем групи співробітників МВС. Подальші події значною мірою були відновлені слідством і судами вже через багато років.
Гонгадзе посадили в автомобіль і вивезли за межі Києва. У ніч проти 17 вересня його вбили.
Пізніше Пукач повернувся на місце поховання, викопав тіло, відокремив голову і перепоховав останки. Саме обезголовлене тіло згодом знайшли в лісі поблизу Таращі. Ці обставини фігурували у вироку Пукачу.
Україна на той момент ще не знала, що журналіст мертвий. Його шукали родина, друзі та колеги. А вже через кілька місяців справа перестане бути просто історією про зникнення людини.
Плівки Мельниченка перетворили вбивство журналіста на політичну кризу
27 листопада 2000 року лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз виступив у Верховній Раді й повідомив про існування аудіозаписів, зроблених співробітником президентської охорони Миколою Мельниченком. На записах люди з голосами високопоставлених українських чиновників обговорювали Георгія Гонгадзе.
Серед них були голоси, які приписували Леоніду Кучмі, Юрію Кравченку, Володимиру Литвину та Леоніду Деркачу. Саме ці записи породили «касетний скандал». У 2011 році представники Генеральної прокуратури заявили, що записи Мельниченка були долучені як речові докази до справи. Того ж року прокуратура повідомляла про проведення експертиз голосів Кучми та Кравченка.
Водночас юридична історія записів була складною: їхня допустимість, походження та можливість використання в різних кримінальних провадженнях роками ставали предметом суперечок.
Ці записи є одним із центральних елементів усієї версії. Вони дозволяють вибудувати ланцюг від невдоволення журналістом у президентському кабінеті — до стеження МВС, а потім до групи Пукача.
Але навіть вони не дають простої відповіді на головне питання.
Безпосередніх виконавців покарали, але питання замовлення залишилося
Зрештою участь співробітників міліції у викраденні та вбивстві Гонгадзе була доведена. Найважливішим фігурантом став Олексій Пукач. Суд визнав його винним у вбивстві Георгія Гонгадзе та інших злочинах і засудив до довічного ув'язнення.
Але кримінальна справа дала відповідь передусім на питання, хто безпосередньо виконав злочин. Набагато складнішою виявилася відповідь на питання — чому це було зроблено і хто ухвалив політичне рішення, яке запустило весь механізм.
Парламентська слідча комісія свого часу робила значно ширші висновки щодо ролі Кучми, Литвина, Кравченка та інших посадовців, але висновок парламентської комісії не є рівнозначним обвинувальному вироку суду.
Саме тому справа Гонгадзе навіть через 26 років залишається не лише історією одного вбивства.
Це історія про те, як далеко могла зайти державна машина у боротьбі з незручним журналістом — і чому Україна досі не отримала остаточної судової відповіді на питання, хто саме стояв на самому початку цього ланцюга.
