Є у світовій освіті такий собі «вимірювач» її загального рівня. Він має назву PISA, що є абревіатурою від Programme for International Student Assessment — «Програма міжнародного оцінювання учнів». Це міжнародне дослідження якості освіти, яке координує Організація економічного співробітництва та розвитку. Раз на три роки 15-річним підліткам у десятках країн світу дають однакові тести, причому не стільки на знання формул чи дат, скільки на вміння мислити, розуміти прочитане, рахувати в реальних життєвих ситуаціях, орієнтуватися в наукових поняттях, тощо. Це не звичайна контрольна робота, а скоріше «рентген» освітньої системи.
І ось кілька днів тому, 8 вересня, з'явилися свіжі результати — за 2025 рік. Для України вони знову невтішні, і сказати так означає не сказати нічого. Українські школярі продовжують відставати від однолітків з інших європейських країн, і цей розрив зростає. Причому відстають не на якісь абстрактні бали: за оцінками самої PISA, йдеться про роки навчання — роки, які вже не повернути.
Як саме відбувається це відставання, чому воно таке глибоке і що з цим робити? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом з освітянами розбирався в ситуації.
Цифри, від яких стає моторошно
Середній результат 15-річних українських підлітків у PISA-2025 становить 448 балів із природничо-наукових дисциплін, 431 бал із математики та 418 балів із читання. Для порівняння: середній показник у західних країнах — 482, 463 і 461 бал відповідно. Різниця — 34 бали з природничих наук, 32 з математики та 43 з читання. За шкалою PISA, де 20 балів дорівнюють приблизно одному року навчання, це означає, що середній український підліток знає і вміє приблизно стільки, скільки його ровесник із країн Заходу знав ще як мінімум 1,5-2 роки тому. З читання ж відставання взагалі найбільше.
Але найгірше навіть не це. Найгірше те, скільки дітей не дотягують навіть до базового рівня. За даними PISA-2025, 46% українських підлітків не досягають базового рівня з математики, 45% — із читання, 35% — із природничих наук. Простими словами: майже кожен другий 15-річний українець не вміє нормально читати і рахувати. 56% учнів не досягають базового рівня хоча б з одного з трьох предметів, а майже третина — одразу з усіх трьох.
Це не поодинокі випадки, а система. І це абсолютна катастрофа.
Найвищих рівнів — п'ятого і шостого, коли учень здатний аналізувати складні тексти, оцінювати надійність джерел, розв'язувати нестандартні задачі — досягли лічені відсотки: 2,6% з математики, 2% з природничих наук і 0,7% з читання. Ще раз: менше одного відсотка з читацької грамотності.
Дослідження також показало розрив, який існував давно, але тепер сягнув критичної межі: це розрив між містом і селом. У великих містах середній бал з математики — 460, тоді як у селах — 400. З читання — 454 проти 386. З природничих наук — 481 проти 416. Різниця в 60-68 балів — це вже три і більше роки навчання. Для порівняння: у 2018 році цей розрив становив два роки. І це вже не просто освітня нерівність, а справжня прірва між міськими та сільськими дітьми, яка визначає, чи матиме людина з села шанс на гідне життя.
Нарешті, чудово ілюструє дані дослідження і той факт, що цього року майже 40 тисяч (!) вступників не склали НМТ з математики. Це понад 12% усіх, хто проходив тестування. Навіть профільні освітні експерти кажуть, що проблема не стільки у складності тесту, скільки в прогалинах у базових знаннях, які діти мали засвоїти ще в 5-6 класах. Це дроби, відсотки, звичайні текстові задачі, тощо. Тобто система дає збій вже на базовому рівні.
Чому так сталося і чому діти не стають «сильними» в умовах війни
Вже 10 днів як почався новий навчальний рік. І це знову рік, коли нормальне навчання — те, що є прямою запорукою успішного майбутнього будь-якої дитини — під страшним ударом. Діти сидять на дистанційці або сидять у підвалах під час безкінечних повітряних тривог. Діти вже звикли до того, що школа — це екран ноутбука. Ця відсутність нормальної школи тягнеться ще з часів епідемії коронавірусу — тобто з 2020 року. А зараз, на хвилинку, вже 2026-й. Для дитини, якій наразі 14-16, це по суті половина свідомого життя.
В Україні деякі чиновники кажуть: мовляв, діти, які навчаються під обстрілами, у підвалах чи на дистанційці, «стануть сильнішими», стануть «поколінням переможців». Що це гартує характер, що труднощі роблять їх кращими, тощо. Однак це, м'яко кажучи, повна нісенітниця, і результати PISA-2025 підтверджують дану тезу цифрами.
Взагалі ось ця ніцшеанська ідея — «те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» — це одна з найшкідливіших і найабсурдніших ідей в історії філософії. Сам Фрідріх Ніцше, до речі, показово закінчив своє життя в психіатричній клініці в стані повної дисфункції та тотального розпаду особистості. Те, що нас не вбиває, не робить нас сильнішими. Воно залишає нас травмованими (фізично і духовно), робить емоційними каліками і депресивними невротиками з поганою соціальною адаптацією і погіршеними когнітивними навичками. І дітей це стосується в чомусь навіть сильніше, ніж дорослих.
Навчання в підвалі під звуки вибухів не робить дитину сильною. Воно робить її депресивною і невротичною. Навчання на дистанційці, яка не дає соціалізації — а саме соціалізація є первинною задачею школи — не робить підлітка стійким. Воно робить його соціально і емоційно дезадаптованим. Вся ця «надзвичайщина», яка триває вже шість років, погіршує когнітивні навички школярів, формує тривожність, знервованість і депресивність, а також нездатність будувати соціальні стосунки. І це не гіпотеза, а буквально те, що PISA-2025 фіксує емпірично: результати не повертаються до рівня 2018 року, вони перебувають на значно нижчому рівні.
І знову ж таки, найбільше падіння за ці роки — з читання: мінус 48 балів порівняно з 2018-м. Читання — це не просто навичка, а основа будь-якого навчання. Якщо дитина не розуміє прочитаного, вона не зрозуміє умову задачі, не засвоїть параграф з історії, не напише нормального тексту у творі, тощо. Тобто це спричиняє каскадний ефект, який посилюється з кожним роком.
Українські діти вже в середньому відстають від своїх однолітків із Європи на два роки — про це PISA свідчила ще у 2022 році. З тих пір нічого не покращилося, а тільки погіршилося. І це не тому, що наші діти «тупі» чи «ліниві». Це абсолютно не так. Проблема не в дітях, а в нелюдських навколишніх умовах. Коли немає нормальних умов, немає і нормального навчання. А без нормального навчання немає майбутнього: і для конкретної дитини, і для країни в цілому.
Що з цим робити і чому проблеми освіти стосується всіх
Перше, що потрібно зрозуміти: PISA — це не абстрактний рейтинг заради рейтингу. Це про реальні речі: чи зможе дитина з українського села вступити до університету й не вилетіти звідти після першої ж сесії, чи зможе підліток, який шість років вчився онлайн, знайти собі роботу, де потрібно працювати в команді, домовлятися, презентувати, дискутувати, тощо. Про те, чи матиме взагалі Україна через 10-20 років лікарів, інженерів, учителів — чи змушена буде їх «імпортувати». PISA не просто вимірює знання, вона вимірює здатність країни відтворювати свій людський капітал. І ця здатність стрімко падає.
Друге — і це найважче — потрібно відмовитися від риторики, яка виправдовує бездіяльність. «Нічого не поробиш, війна в країні» — це не аргумент, а відмовка і зняття з себе відповідальності. Війна дійсно створює безпрецедентні виклики, але вона триває вже 4,5 роки і може тривати ще стільки ж чи навіть більше. Війна не заважає будувати підземні школи в тому ж Харкові, за 20 км від фронту. Не заважає готувати вчителів до роботи з травмованими дітьми. Не заважає впроваджувати програми психологічної підтримки, які є не менш важливими, ніж уроки математики. Не заважає визнати, що дистанційне навчання не може бути основною формою освіти для дітей — воно може бути лише тимчасовим вимушеним заходом, а не розтягуватися на 6+ років.
І так, безпека дитини понад усе. Але безпека без освіти — це фізичне виживання без шансу на гідне життя після завершення війни.
Третє — потрібно перестати говорити про «освітні втрати» як про щось абстрактне, що ми колись «наздоженемо». Ні, вже не наздоженемо. Роки, втрачені для розвитку мозку в 10-14 років, не компенсуються наздоганянням в 16-18, або компенсується дуже частково і завдяки дуже складній роботі над собою. Це не те саме що пропустити два тижні школи через грип — це як «забути» про фундамент, а потім намагатися побудувати будинок просто на голій землі. Необхідно визнати масштаб проблеми і почати працювати з базовими навичками негайно, не чекаючи закінчення війни, яке взагалі незрозуміло коли буде і чи настане колись в принципі.
Думки освітян
Вчителька вищої категорії, заступниця директора однієї зі шкіл у Барвінково (Харківська область) Галина Щолок зазначає: учні її ліцею не були задіяні у проведенні цього дослідження. Проте дані здаються їй правдивими.
«Боюся, що в нашому регіоні (Ізюмський район Харківщини) вони могли б бути ще гіршими, бо не маємо змоги вийти на офлайн-навчання. Як «рятувати покоління»? Здається, відповідь очевидна: закінчити війну і повернутися до очного навчання. Але, на жаль… Тому один із шляхів — програми надолуження освітніх втрат, які вже зараз впроваджуються за підтримки ГО та БФ у школах у позаурочний час. Проте через безпекову ситуацію це також не дозволяє охопити 100% учнів. Приходити на додаткові заняття під щоденними обстрілами, відключеннями світла та сиренами — це справжній подвиг українських вчителів, учнів та батьків. І тут мова про внутрішню мотивацію дитини і здоровий глузд в оцінці ситуації. Окрім академічних знань, критично важливим є психосоціальний супровід: травмовані війною та хронічним стресом діти просто не здатні ефективно засвоїти матеріал, тому ментальне здоров'я учнів має стати базовою умовою для відновлення навчання. Реалії життя змушують батьків і дітей звертатися до послуг репетиторів. Можливо, школа репетиторства в майбутньому стане конкуренткою державній школі у питанні порятунку освіти», — вважає Галина Щолок.
Вчителька-методистка вищої категорії з 30-річним стажем Наталя Агулова, яка живе та працює у Харкові, каже: на її думку, загалом просідає вся світова освіта, особливо якщо аналізувати середні результати країн у читанні, математичній та природничій галузях. Однак проблеми України також очевидні.
«Результати підлітків 2025 року нашої країни, попри страшні виклики війни, більш-менш стабільні. Вчителі з часів ковіду і перших років великої війни опановували безліч інструментів, які дозволили здійснювати дистанційне і звичайне навчання навіть в цих страшних умовах. А от те, що 45% українських підлітків — і це я кажу як вчитель української мови та літератури — не досягають базового рівня в читанні, це дійсно дуже важливо і серйозно. Йдеться про опрацювання інформації та вміння робити висновки. Це є великою проблемою, тому що тут мова не лише про навчальну діяльність учнів. Наслідки цього значно ширші і на перспективу це погано. Саме цю проблему в моїй школі ми намагаємося вирішувати.
Також хочу зазначити, що базові навички з читання напряму пов'язані із соціально-економічним рівнем родин, і це теж вивчає PISA. А соціально-економічний рівень українських родин, звісно, всі останні роки погіршується. Наостанок скажу, що обговорення результатів дослідження PISA завжди дуже активно відбувається у фахових учительських колах. І освітяни, враховуючи результати PISA і реалії того навчання, яке вони здійснюють, мають можливість осмислити певні важливі речі і внести корективи у свою щоденну роботу, щоб наступного разу, можливо, хоч на краплинку, але ці результати були кращими», — зазначила Наталя Агулова.
Резюмуючи, проблеми освітньої галузі стосуються кожного, якщо говорити про країну як про живий соціум. Суспільство, яке дозволяє собі втрачати ціле покоління через погану освіту — навіть під час війни, навіть з об'єктивних причин — прирікає себе на дуже довге і складне відновлення колись потім, якщо знову ж таки це «потім» взагалі настане. Відновлення після війни вимагатиме відновити не лише мости, будинки й заводи, а й людей. Без цього майбутнього немає.
Тож PISA-2025 — це насправді ще не вирок, але вже точно діагноз хвороби, яка не «пройде сама», наче застуда. Цей діагноз потребує не замовчування, не недооцінки, а конкретних дій тут і зараз.
