В неділю, 4 жовтня, до Києва з неоголошеним візитом прибув канцлер Німеччини Фрідріх Мерц. Він провів переговори з президентом Зеленським. За інформацією ЗМІ, голова держави вимагав від очільника ФРН якомога скорішого і повноправного вступу України до Євросоюзу. Натомість Мерц вчергове відмовив, наголосивши, що пропонує Україні ідею «асоційованого членства» — і до речі, пропонує він це вже не вперше. Однак Зеленський на це знову ж таки не погодився, заявивши, що Києву потрібен саме повноправний вступ, а не напівміри чи якісь проміжні формати.
Що це взагалі таке — «асоційоване членство» в ЄС? Чи підходить це Україні? Чому насправді нам дійсно потрібне саме повноцінне членство? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Що таке асоційоване членство і звідки воно взялося
Взагалі поняття «асоційоване членство» на перший погляд звучить солідно: наче сходинка на шляху європейської інтеграції, щось середнє між партнерством і повноправним членством. Але якщо зазирнути в установчі документи Євросоюзу, назовні вийде проста і незручна правда: жодного «асоційованого членства» не існує в природі. Це не юридична категорія, а політичний концепт, який не має жодного правового статусу. Ні в Римському, ні в Маастрихтському, ні в Лісабонському, ні в інших договорах немає жодної згадки про таку форму інтеграції. Немає ні визначеного пакета прав і обов'язків, ні місця в інституційній структурі ЄС, тощо.
Ідея асоційованого членства виникла як компроміс: спосіб не давати чітких обіцянок Україні і водночас не розчаровувати остаточно тих, хто чекає на вступ. Асоційоване членство в такій логіці виглядає як спосіб євробюрократів відкласти рішення на майбутні генерації політиків, не беручи на себе зобов'язань тут і зараз.
Згідно з німецьким планом, який Мерц надіслав керівництву ЄС ще у травні 2026 року, «асоційований член» отримав би право брати участь у засіданнях міністрів і глав держав — але без права голосу. Країну також не торкалися б рішення щодо бюджету ЄС. Тобто Україна мала б сидіти за столом, слухати, можливо, навіть щось говорити, але не впливати при цьому на рішення, які безпосередньо її стосуються, однак підкорятися цим рішенням. Будемо відверті: це спосіб протримати Україну в «передпокої» ЄС ще на десятиліття.
Історичні приклади асоційованого членства відсутні. Туреччина подала заявку на членство в ЄС ще 1987 року і за всі ці десятиліття так і не стала членом Союзу. Ізраїль протягом майже всієї свої історії вибудовував відносини з ЄС за моделлю «інтеграція без членства»: глибокі економічні зв'язки, участь у програмах, але жодних політичних прав. Швейцарія має найрозвиненішу систему секторальної інтеграції поза межами членства, але вона повністю географічно й економічно вбудована в Європу. Жоден із цих прикладів не є асоційованим членством у тому сенсі, який пропонують Україні зараз. Це просто ті чи інші форми сусідства та/або співробітництва.
Окрема іронія — пропозиція надати статус асоційованого члена Канаді. Так, тій самій Канаді, яка розташована на іншому континенті за тисячі кілометрів від Європи. Пропозицію озвучила Урсула фон дер Ляєн і вона викликала певний подив навіть у Брюсселі. Судячи з усього, ніхто просто не уявляє достеменно, як має виглядати таке «членство» Канади в ЄС. Сама Канада, до речі, також відреагувала стримано. І взагалі: пропонувати будь-яку форму членства в союзі європейських держав країні, яка знаходиться взагалі-то в Північній Америці — це, м'яко кажучи, оригінально. Куди логічніше інтегрувати Україну: країну, яка межує з п'ятьма членами ЄС, яка вже і так давно є частиною європейського економічного і безпекового простору, яка воює за європейські цінності, тощо.
Чому асоційоване членство не підходить Україні
Відповідь на це питання дуже проста: тому що це напівміри. Асоційоване членство являє собою певний ерзац, симулякр реального членства, форму без змісту. Так, це певний статус, але без права голосу, без реального впливу, без можливості захищати власні інтереси в тих самих інституціях, куди Україну запрошують «просто посидіти».
Варто згадати, якою ціною Україна йшла і досі прямує до членства в ЄС. За роки після Майдану, після анексії Криму, після повномасштабного вторгнення 2022 року Україна перенесла вже більше горя і втрат, ніж усі країни ЄС разом узяті за всю історію існування блоку. Все це в тому числі є ціною європейського вибору і прагнення бути частиною Європи, а не «сірою зоною» та вічним фронтиром між Сходом і Заходом.
Так, відкритими залишаються безліч питань: навіщо було робити все саме так? Чому взагалі вийшло так і ніяк інакше? Чи вартувало воно цього? Але зараз абсолютно не про це. Зараз про те, що після всього цього пропонувати Україні напівміри означає або з неї відверто насміхатися, або не менш відверто не розуміти ту кількість жертв і страждань, яку виніс і досі виносять народ і держава на цьому шляху.
Є ще один аспект, який робить асоційоване членство особливо неприйнятним для України. Проблема в тому, що цей статус неможливо закріпити юридично. Його не існує в договорах ЄС. Це означає, що за зміни влади в Берліні (що цілком можливо, враховуючи ситуацію в Німеччині) або Брюсселі Україна може залишитися навіть без цього статусу — тобто без жодних гарантій і механізмів захисту.
Те, що пропонується зараз, не є кроком до членства. Це пастка, яка створює видимість руху вперед, коли в реальності це стояння на місці.
Насамкінець, проблемною є навіть сама назва. Україна вже має повноправну Угоду про асоціацію з ЄС — документ, який регулює політичні, економічні та торговельні відносини з ЄС, підписаний ще в червні 2014-го. Пропонувати ще одну незрозумілу «асоціацію» без жодних юридичних гарантій її збереження та без жодних реальних переваг — такий собі варіант. Це як запропонувати людині, яка вже має квиток на потяг, ще один квиток — але без місця, без права на посадку і без гарантії, що поїзд взагалі колись прибуде на вокзал.
Чому насправді Україну не беруть у ЄС
Вище акцентувалася позиція Києва, яка, скоріше за все, розділяється і більшістю українців. Однак окрім вітчизняного погляду на проблему є ще й позиція ЄС. І вона доволі прагматична: в Європейському Союзі Україну зараз не бачать, і крапка. Чому так — тема окремої статті. Це величезний спектр причин, у тому числі суто фінансових та економічних. Але ключова причина залишається політичною.
Без загальної єдності всіх членів блоку, без політичного рішення нікого в ЄС не приймають. А політичного рішення немає і воно не з'явиться найближчим часом. У ЄС дедалі більше зростає популярність євроскептиків і правих популістів, які взагалі вважають розширення блоку на Схід великою помилкою. Тож тим паче в цьому контексті наразі не йдеться про прийом до складу України.
Але ключове, авжеж, інше. Не можна не помічати слона в кімнаті: в Україні продовжується і стає все масштабнішою та кривавішою війна з РФ. Допоки в Україні йде війна, її ніхто, нікуди і ніколи не візьме. Це просто аксіома. Будь-який вступ до Євросоюзу можливий лише по завершенню бойових дій. Бо якщо взяти Україну в ЄС просто зараз, то завтра виявиться, що Росія і Європа вже напряму воюють. Неспроможним європейським політикам, які бояться власної тіні, це наче страшний сон з температурою сорок градусів.
Тому допоки йде війна, Україну в ЄС не візьмуть. Єдиний вихід для інтеграції, для європейського, взагалі хоч для якогось майбутнього — це завершення війни. Не незрозуміле «асоційоване членство», не будь-який «спецстатус», не «нові форми інтеграції», тощо. Тільки повноцінне завершення війни, а потім — повноправне безальтернативне членство: з правом голосу, з доступом до всіх політик і органів, з місцем за столом, де ухвалюються рішення, тощо.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда впевнений: проблема України в тому, що українське політичне керівництво не зовсім коректно оцінює роль і місце Німеччини в Європейському Союзі.
«Від Мерца в нинішній ситуації вимагати будь-що достатньо складно, тому що його політичні позиції зараз дуже крихкі, а ситуація важка. Він вчинив мужньо, поїхавши в Україну на фоні достатньо непростої політичної ситуації у себе вдома. Вимагати чогось від Мерца в плані євроінтеграції, щоб ми відразу стали членом ЄС — це, як на мене, просто нереалістично і в даному випадку тут навіть немає про що говорити. Українська влада має розуміти, що будь-який рух починається з виконання «домашнього завдання», а не з гучних вимог до нашого партнера, який і так простягає нам руку допомоги в дуже-дуже складних умовах. Він йде нам назустріч, а ми хочемо, щоб нам ще й повирішували наші проблеми. Так політика в Європі не робиться», — впевнений Євген Магда.
Політолог, директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов зазначає: політику недарма називають мистецтвом можливого. Саме з такою пропозицією до Києва приїхав канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, який на батьківщині вже є «кульгавою качкою» — його відставки вимагає не лише опозиція з АдН, а й назріває внутрішній бунт у середовищі християнських демократів. Це наслідок критично низького рівня підтримки Мерца та катастрофічних поразок у двох федеральних землях ФРН.
«І цей крок з пропозицією асоційованого членства, з одного боку, дає можливість Зеленському показати хоча б щось — але з іншого боку така активізація українського напрямку навряд чи спрацює з точки зору внутрішнього німецького політичного порядку денного. Але для Києва це можливість. Можливість хоча б отримати щось саме тому, що це асоційоване членство. Це, зрозуміло, паліатив, але він відчиняє двері для Києва, чи хоча б привідчиняє їх. Київ може вставити ногу та дійсно через це щось отримати. Ми бачимо, що немає консенсусу щодо повноправного членства України в ЄС. Як би цього не бажали ті, хто підтримує Україну — на жаль, ця перспектива зараз навряд чи можлива.
Однак асоційоване членство відкриває певні європейські ринки для українських виробників — хоча питання в тому, скільки тих виробників залишиться. А головне: це суттєво розширює правовий статус громадян України в Європейському Союзі. Вони отримують майже все, окрім політичних прав. І саме тому це було б добре з точки зору того, що після закінчення війни десь 1-2 млн ще поїдуть з України. Саме тому я вважаю, що політично доцільним для Зеленського було б все ж таки погодитися на пропозицію Мерца. Але наш президент вважає так: «все або нічого». І ми вже не раз бачили таку ситуацію, коли замість того, щоб отримати синицю в руці, у гонитві за журавлем у небі ми втрачаємо набагато більше», — каже Андрій Золотарьов.
На думку експерта, саме так і є з питанням асоційованого членства. Зрозуміло, що для України це не вирішує проблему. Зрозуміло, що понад 70% українців підтримують вступ до Європейського Союзу. Але асоційоване членство — це краще, ніж нічого, впевнений політолог.
«Я вважаю, що на це варто погодитися», — резюмував Андрій Золотарьов.
Підбиваючи підсумки, асоційоване членство — це концепт, який можливо й звучить як компроміс, але насправді є відмовкою, замаскованою під пропозицію. Це не крок до ЄС, а навпаки: спосіб цей крок не робити саме з боку Європи. Для України, яка заплатила і платить досі найвищу ціну за свій європейський вибір, така пропозиція є не просто неприйнятною — вона є в якомусь сенсі навіть образливою.
Але проблема не лише в тому, що асоційоване членство не підходить Україні. Проблема в тому, що жодна форма членства наразі не стоїть на порядку денному, бо для членства потрібен мир. Війна — це та стіна, яка стоїть між Україною і ЄС. Поки стіна стоїть, будь-які розмови про «асоційоване членство», «поетапний вступ» чи «поглиблену інтеграцію» залишаються балачками в порожнечу.
Єдиний реальний шлях до ЄС для України — це мир, який дозволить зберегти свою державність, суб'єктність і право на європейське майбутнє. І вже тоді — повноправне членство: без напівмір, ерзаців і симулякрів. Тому що Україна заслужила не «асоційоване членство». Україна заслужила справжнє.
