На тлі загострення відносин із Білоруссю (хоча, здавалося б, куди ще гірше) та наполегливих заяв про можливе вторгнення з її території, до Києва 25 травня 2026 року прибула Світлана Тихановська.
Її статус важко описати одним словом. Для Заходу, принаймні для Європи, вона є лідеркою білоруської демократичної опозиції. Низка країн, як-от Литва, Німеччина чи Польща, фактично визнають її президенткою в екзилі. Інші ж, не визнаючи легітимності Олександра Лукашенка, вважають Тихановську просто офіційною представницею Республіки Білорусь (але не президентом). Цей доволі дивний та непевний правовий статус чимось нагадує ситуацію з Хуаном Гуайдо у Венесуелі, коли міжнародна спільнота розкололася у питанні, хто ж є справжнім лідером: він чи Мадуро.
Звідки взагалі взялася ця жінка, яка кидає виклик білоруському диктатору? Чому Україна вирішила запросити її саме зараз, фактично демонструючи ігнорування нещодавніх «мирних ініціатив» Мінська? І що цей візит означає для реальної політики, а не для символічних жестів? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Від домогосподарки до лідерки протестів: хто така Світлана Тихановська
До 2020 року Світлана Тихановська була відома лише вузькому колу людей — як дружина блогера та опозиціонера Сергія Тихановського. Вона народилася в 1982 році, закінчила філологічний факультет педагогічного університету, працювала перекладачкою з англійської мови і вела життя звичайної білоруської домогосподарки, пораючись по дому та виховуючи двох дітей.
Все змінилося в травні 2020 року. Тоді її чоловіка Сергія, який планував балотуватися в президенти, затримали просто під час пікету зі збору підписів, а згодом дали великий строк. Після того, як білоруська ЦВК відмовила в реєстрації його ініціативної групи, Світлана приймає рішення, яке назавжди змінить її долю: вона сама подає документи на реєстрацію своєї кандидатури на пост президента.
Далі, як це часто буває в історії, «думки розділилися». Офіційні результати виборів серпня 2020 року показали, авжеж, переконливу перемогу Олександра Лукашенка. Однак опозиціонери, незалежні спостерігачі та сама Тихановська заявили про тотальні фальсифікації, вважаючи, що саме вона отримала більшість голосів. Суперечки про точні цифри тривають досі, але факт залишається фактом: на тих виборах дійсно були масштабні фальсифікації, і саме Світлана Тихановська згодом стала головним обличчям протесту, який сколихнув Білорусь.
Ті події, на жаль, закінчилися нічим. Протест, який об'єднав мільйони білорусів, жорстоко придушили. Почалися масові арешти та репресії, тисячі людей отримали строки та зазнали тортур у в'язницях. Під тиском обставин Тихановська виїхала до Литви, де продовжила свою боротьбу, ставши лідеркою білоруських демократичних сил за кордоном та очільницею Координаційної ради. У 2023 році режим Лукашенка заочно засудив її до 15 років позбавлення волі, що лише утвердило її статус важливої загрози для диктатури в Мінську. Так колишня домогосподарка стала символом спротиву для мільйонів.
Навіщо Тихановська приїхала в Київ
Візит Світлани Тихановської до Києва не був спонтанним. Його анонсували ще наприкінці січня 2026 року, коли у Вільнюсі відбулася перша офіційна зустріч Володимира Зеленського з лідеркою білоруської опозиції. Саме тоді президент України запросив її відвідати українську столицю.
Програма візиту була глибоко символічною. Одразу з поїзда, навіть не заїхавши до готелю, Тихановська вирушила на Лук'янівське військове кладовище, аби вшанувати пам'ять Марії Зайцевої — 24-річної білоруської активістки та добровольця ЗСУ, яка загинула на Донбасі, захищаючи Україну.
«Перше, що я зробила, коли прибула до Києва, це відвідала могилу Марії Зайцевої. Вона символізує не лише наш опір диктатурі, а й українсько-білоруську солідарність», — заявила Тихановська.
Окрім цього, білоруській гості показали місця нещодавніх російських прильотів у Києві. Візит, нагадаємо, відбувався всього лише через добу після масованої ракетно-дронової атаки РФ в ніч на 24 травня. Оглянувши руйнування, Тихановська жорстко висловилася у своїх соцмережах.
«Кожен такий удар розкриває справжню суть Путіна. І режим Лукашенка несе свою частку відповідальності за це, бо дозволив використовувати білоруську територію для агресії, для запуску ракет», — зазначила опозиціонерка.
У політичній частині візиту пройшли переговори з президентом Зеленським, міністром закордонних справ Сибігою, керівництвом Верховної Ради та дипломатами ЄС.
Варто зазначити, що загальна обстановка, в якій відбувається цей візит, є вкрай напруженою. Останніми тижнями українська влада неодноразово попереджала про ризики використання території Білорусі Росією для можливих військових операцій, зокрема наступу на північні регіони України. Президент Зеленський регулярно заявляє, що Росія намагається активніше втягнути Мінськ у війну, і що, можливо, варто очікувати нападу з білоруського боку.
На цьому тлі особливо промовистим виглядає наступний аспект. Зовсім нещодавно Олександр Лукашенко заявив, що він відкритий до переговорів із Зеленським і готовий для цього навіть приїхати до Києва. Однак реакція останнього була демонстративно-негативною: очільник МЗС Сибіга, коментуючи пропозицію Лукашенка, анонсував візит Тихановської, підкресливши, що Києву «є з ким говорити з усіх питань щодо Білорусі».
Це, авжеж, був навмисний політичний ляпас. Пропозицію Лукашенка не просто проігнорували — її демонстративно розтоптали, запросивши натомість його ворога. Щоб зрозуміти рівень цього приниження для білоруського диктатора, варто уявити гіпотетичну ситуацію: припустимо, сам Зеленський запропонував переговори та навіть висловив готовність приїхати в Білорусь. А у відповідь Лукашенко привіз би до Мінська Віктора Януковича, заявивши, що саме з ним, як із «легітимним лідером України», він і буде вести діалог. Ось це приблизно те ж саме.
Таким чином, загальний контекст зустрічі — це чітка демонстрація того, що Україна робить стратегічну ставку не на Лукашенка, а на його прямих політичних ворогів, сподіваючись на демократичні перетворення в сусідній країні та нову генерацію білоруських політиків.
Візит Тихановської у контексті realpolitik: символізм проти реальності
Задум України цілком зрозумілий, як і той посил, який вона відправила Лукашенку. І в цілому, з моральної точки зору, це правильно: варто ставити на демократичних лідерів, які поділяють європейські та в цілому загальнолюдські цінності, а не на автократів, які до того ж є співучасниками агресії.
Та є одне «але», яке перетворює цей гарний жест на потенційну проблему: нам постійно кажуть про існування цілком реальної можливості вторгнення з території Білорусі, про ризики атаки на Київ та інші регіони, про те, що Кремль готує кілька сценаріїв із використанням білоруського плацдарму, тощо. Україна зміцнює північні кордони, готується до оборони, тощо. І на цьому тлі веде переговори зі… Світланою Тихановською.
Вона, безперечно, може бути чудовою людиною, яскравим лідером і взагалі ким завгодно, окрім одного: вона не є фактичним керівником Білорусі і не ухвалює рішень. Їй не підпорядковується білоруська армія, КДБ, спецслужби, поліція, прикордонні війська, тощо. Вона може тисячу разів завірити Україну в дружбі, любові, підтримці та пообіцяти тісну співпрацю колись у майбутньому — але жодного впливу на ситуацію тут і зараз Тихановська, на жаль, просто не має.
Рішення про те, чи будуть з території Білорусі запускати ракети і дрони, чи підуть звідти окупаційні війська, чи відкриється новий фронт, ухвалюватиме особисто Олександр Лукашенко. Тому що він de facto є президентом, який контролює силовий апарат. І хоча Україна разом із багатьма західними країнами цього не визнає, реальність від цього не змінюється. Легітимність Лукашенка може бути нульовою в очах України та західного світу, але його монополія на насильство всередині країни залишається абсолютною. Його, врешті, цілком собі визнають США, Китай, Росія та більшість країн Глобального Півдня.
У тій ситуації, яка склалася, потрібно тримати контакти з Тихановською та її командою «про запас». Зайвим це точно не буде — бо хтозна, як повернеться ситуація в майбутньому? Коли режим Лукашенка закінчиться — а це станеться рано чи пізно — Україна матиме налагоджені відносини з тими, хто, можливо, прийде йому на зміну. В цьому контексті Тихановську можна вважати такою собі «гостею з майбутнього», з майбутньої Білорусі — відкритої, неагресивної, демократичної і дружньої до України та Європи.
Але в короткостроковій перспективі й тим паче, якщо загроза вторгнення справді існує, розмовляти, можливо, варто було б і з тим, хто реально керує потенційно загрозливою для нас державою? В реальній політиці іноді доводиться вести діалог і з тими, кого зневажаєш та ненавидиш — просто тому, що саме вони тримають ключі від війни та миру. Історія, на жаль, знає безліч таких прикладів.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда нагадує: візит Світлани Тихановської до України обговорювався протягом тривалого часу. Ще наприкінці січня Володимир Зеленський зустрівся з нею в Вільнюсі і тоді ж запросив її до Києва. І ось за чотири місяці Тихановська врешті приїхала.
«Те, що цей візит точно є елементом подразнення для Лукашенка — це, насправді, його власні психологічні особливості. Тому що він взагалі не сприймає жінок в політиці і не сприймає Тихановську, це відомий факт. Але він так само не сприймає, скажімо, і Латушка, який приїхав разом з Світланою Тихановською до Києва. Тобто орієнтуватися і озиратися на Лукашенка в цих питаннях, повірте, ніхто не буде, це абсолютно однозначний і чіткий момент… Політика — це завжди мистецтво можливого. І незалежно від того, які цілі ми переслідували в прагненні прийняти в Києві Світлану Тихановську, ми маємо розуміти, що для неї цей візит дуже важливий. А для України — ну, потрібно показувати, якщо хочете, розмах політичної гри. Що ми маємо про що говорити і з білоруськими демократичними силами і шукати серед них для себе надійних союзників. Мені це видається достатньо очевидним», — зазначив Євген Магда.
Політолог, директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов впевнений: ситуація з візитом Тихановської — це дійсно тролінг Лукашенка. Однак розумність такої політики залишається під питанням.
«Ми ж розуміємо, що роки в клубі веселих та винахідливих не прийшли даром. І ми бачимо такий собі «конкурс капітанів» з подколами і тролінгом щодо Лукашенка. Тихановська — самопроголошена лідерка опозиції, бо спочатку головним конкурентом Лукашенка у 2020 році вважався Бабарико, голова білоруського відділення «Газпромбанку», на якого ставив Кремль. Але його Лукашенко швидко запроторив до в'язниці. Далі черга дійшла до чоловіка Тихановської. І в той час, коли чоловік перебував у в'язниці, вона увійшла в роль лідера опозиції. Тому, що вона скоріше призначена на цю роль, казати про якісь електоральні перспективи конкурентної боротьби — якщо колись будуть дійсно конкурентні вибори в Білорусі — важко, Тихановська, скоріше за все, програє.
Ставити треба на тверде. А Тихановська — це зовсім інша субстанція. І якщо ми бажаємо, щоб у нас були нормальні стосунки, треба все ж таки сідати і домовлятися. Хоча б з тієї причини, що у нас тисяча кілометрів спільного кордону з Білоруссю, а резерви вкрай потрібні на Донбасі, на Запоріжжі, тощо. Напруженість на білоруському кордоні призведе до того, що 3-4 бригади підуть туди прикривати. Цей раціональний чинник я вважаю головним… Яким би там Лукашенко не був, але підтримувати нормальні стосунки (наскільки це можливо) — це політика здорового глузду. А Тихановська приїхала на день, виступила та поїхала собі далі. Пам'ятаєте, був такий у Венесуелі Хуан Гуайдо, якого також призначили переможцем виборів і лідером опозиції, але зараз він кудись зник. І навіть після того, як американці викрали Мадуро, він не з'явився на політичній арені, там зовсім інші фігури. Саме таке майбутнє, скоріше за все, чекає і Тихановську», — заявив Андрій Золотарьов.
Резюмуючи, візит Світлани Тихановської до Києва — це безпрецедентний крок, який виводить відносини між Україною та білоруськими демократичними силами на якісно новий рівень. Це сміливий політичний жест, який чітко окреслює ціннісний вибір України. Він надихає білорусів, які борються за свободу і демонструє, що Київ бачить майбутнє цієї країни без беззмінного вже четверте десятиліття (!) підряд диктатора на чолі.
Однак між красивими символічними жестами та реальною політикою часто пролягає прірва. І головне питання, яке зависає в повітрі після цього візиту, звучить так: що конкретно корисного може зробити для України Тихановська тут і зараз, чим вона може зарадити в умовах потенційної війни з її батьківщиною? Відповідь залишається відкритою.
