6 січня 2026 року президент Володимир Зеленський відвідав Францію з офіційним візитом. Він приїхав на саміт «коаліції охочих» стосовно підтримки України.
На засідання коаліції лідери країн зібралися вперше з березня 2025-го. Участь у ньому взяли 35 представників, серед яких 27 глав держав та урядів. Ключовим моментом була особиста присутність американської делегації у складі спецпредставника Стіва Віткоффа та зятя Трампа Джареда Кушнера, а також Верховного головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі генерала Алексуса Гринкевича.
Серед ключових подій цього заходу — підписання декларації стосовно розгортання військ європейських партнерів в Україні після війни. Цей документ підписав сам Зеленський, французький президент Еммануель Макрон та прем'єр Великої Британії Кір Стармер. Повна назва — «Декларація про наміри щодо розміщення багатонаціональних сил в Україні після завершення війни».
Усі підписанти високо оцінили документ, заявивши, що він наближає нас до миру та гарантій безпеки. Хоча окремі політичні лідери, на кшталт польского прем'єра Дональда Туска, оцінили подію більш скептично, вказавши на те, що йдеться поки що лише про «чернетки» тих чи інших домовленостей. Також відомо, що представники США жодних підписів не ставили.
Що ж конкретно вчора підписали в Парижі, наскільки вірогідним є розміщення військ НАТО в Україні після війни та чи дійсно все це наближає країну до миру? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Не договір, а лише декларація про наміри
Згідно з буквою і духом документу, після завершення бойових дій та досягнення миру в Україні європейські партнери мають розмістити на українській території свої контингенти. Також планується побудувати відповідну мілітарну інфраструктуру, перетворивши державу на таку собі мережу військових хабів.
Очікується, що до цього будуть залучені сухопутні сили Франції та Британії. Також є інформація про участь Туреччини: Анкара нібито має забезпечувати безпеку судоходства і торгівлі в акваторії Чорного моря.
На папері все звучить нібито й непогано. Однак диявол, як завжди, криється в деталях.
По-перше, геть не всі партнери України погоджуються брати в цьому участь. Так, видання Bild зазначає, що канцлер ФРН Фрідріх Мерц заявив про відсутність у Німеччини намірів відправляти кудись свої війська за будь-яких сценаріїв. А видання Politico звертає увагу на те, що американська делегація також не стала ставити свій підпис у спільному комюніке стосовно майбутнього розміщення контингентів. Хоча без США в цьому процесі навряд чи вдасться реалізувати бодай щось.
По-друге, у відкритих джерелах не вказано чисельність міжнародних сил, які можуть бути розміщені в Україні. Європейські чиновники у розмовах з журналістами оцінили їхній розмір у 10-15 тисяч осіб, окремі спікери кажуть про 30 тисяч осіб. Основну частину військ можуть становити військові з Франції та Британії. Найбільш вірогідним місцем їхнього розміщення може стати Західна Україна.
Однак це не є реальною силою на випадок нового вторгнення Росії. Наразі її контингент в Україні складає понад 700 тисяч окупантів. Та й навряд чи у випадку повторення агресії європейці будуть воювати разом із ЗСУ. Вони не робили цього з 2022 року — тож чому мають робити в, наприклад, 2032-му?
По-третє, і це головне — прямо заявляється, що сторони підписали лише декларацію про наміри. Це в буквальному сенсі меморандум, тобто політичний, а не юридичний «папірець», який засвідчує добрі наміри та символічну підтримку тут і зараз, не маючи при цьому жодної обов'язковості в майбутньому.
Україна вже колись підписала Будапештський меморандум про гарантії безпеки, який не спрацював двічі. Коли керівництво держави нарешті зрозуміє різницю між меморандумом та конкретним договором з конкретною юридичною силою — питання без відповіді.
Що означають заяви «коаліції охочих»
Схоже на те, що стратегія України та Європи полягає у внесенні змін до мирного плану Трампа. Сутність коригувань у тому, аби Москва публічно та офіційно відмовилася від подальшого обговорення. Після цього можна буде цілком логічно звинуватити Кремль у зриві домовленостей та продовжити бойові дії, намагаючись переконати президента США активніше підтримувати Україну.
Однако поки що не виглядає, що Америка погоджується на значні зміни. Європейці лише «задекларували наміри» відправити війська в Україну — після війни (кінця якій не видно), колись, можливо, гіпотетично, і то не факт. Однак ані Віткофф, ані Кушнер не поставили свої підписи під загальним комюніке. І загалом стосовно майбутніх гарантій безпеки американська сторона висловлюється досить розпливчасто.
Також немає жодної заяви Трампа, де він публічно підтримав би розміщення військ партнерів на українській території. Та й РФ вже багато разів прямо заявила, що вона рішуче проти збройної присутності країн НАТО в Україні.
На жаль, без Москви і Вашингтона розрубати цей «гордіїв вузол» абсолютно нереально. Без вагомих гарантій безпеки з боку США жоден європейський лідер не відправить своїх солдатів до України. Так само цього не зроблять і без згоди РФ, для якої західний контингент одразу ж стане воєнною ціллю. Це означає втрати серед особового складу, і в Європу вперше з 1945 року поїдуть труни з тілами загиблих.
Жоден політик у ЄС, як би там не намагалися зробити гарну міну при поганій грі, сьогодні до цього не готовий. Так само психологічно не готові й європейські суспільства. Перша ж домовина з офіційно загиблим в Україні бійцем регулярної армії Франції чи Британії викличе таку політичну кризу, що уряди цих країн перестануть ними бути вже наступного дня.
Втім, є певна вірогідність, що Кремль все ж погодиться на присутність західних військ в Україні. Ключовим каменем спотикання у мирному врегулюванні станом на зараз залишається український Донбас. Москва наполягає на виході ЗСУ звідти, і цього ж, судячи з усього, намагається досягти Трамп. Зеленський виступає рішуче проти.
Втім, якщо суто гіпотетично уявити, що Київ таки погодиться на такий сценарій і сам відведе війська — є вірогідність, що тоді РФ у якості гарантій безпеки погодиться на обмежений контингент західних сил в Україні. Адже вона таким чином отримає без бою залишки Донецької області, тоді як 10-15 (та хай навіть 30) тисяч військ НАТО, як вже зазначалося вище, навряд чи складатиме для Москви якусь відчутну військову загрозу.
Втім, поки що все вищеперераховане — лише можливі сценарії майбутнього та умоглядний аналіз. Тому що в умовній переговорній кімнаті досі залишається величезний «слон», якого всі в упор не бачать: це країна-агресорка.
Парадокс мирного процесу в тому, що всі сторони ведуть розмову так, наче жодної Росії немає, і всі майже про все уже домовилися. Однак це розмови у своєму колі між собою, Москва в цьому участі не бере. А без Москви не вийде ані завершити війну, ані припинити вогонь, ані ввести західні війська, ані зробити в принципі бодай щось. Тому що закінчити війну з Росією без участі Росії неможливо фізично, як би нам цього не хотілося. Це натурально ситуація з відомої російської ж народної пісні: «без меня меня женили». Так, на превеликий жаль, не буває в реальності.
Що ж до гарантій безпеки, про які знову всі говорять, то тут взагалі виникає відверто дивна ситуація. Це вже, мабуть, забулося у вирі інформаційних хвиль, однак впродовж 2023-2024 років президент Зеленський підписав 28 (!) безпекових угод з різними країнами світу, що подавалося у вітчизняному інфопросторі як потужні безпекові гарантії.
Зокрема, така угода була підписана з Парижем 16 лютого 2024, підписи поставили особисто лідери України та Франції. А 13 червня абсолютно аналогічну угоду уклали з США. Підписи ставили знову ж таки на вищому рівні Володимир Зеленський та тодішній американський лідер Джо Байден. Можна згадати й «столітню угоду» з Британією, підписану 16 січня 2025-го. Першим же пунктом у ній прописане дуже широке військове співробітництво, оборонні закупівлі, обмін військовими технологіями, тощо. І так далі.
Виникає парадокс: якщо Україна вже підписала безпекові угоди з десятками країн-партнерів, то про які гарантії безпеки йдеться зараз? Чи ті документи все ж не були безпековими угодами, а були чимось іншим? В такому випадку — навіщо їх взагалі підписували та активно піарили в ЗМІ? Питання, знову ж таки, без відповідей.
Думки експертів
Політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда висловлює думку, що підписання цієї декларації в Парижі — це насамперед політичний жест, а не реальна перспектива руху до завершення війни.
«З одного боку, європейські країни не можуть ігнорувати факт війни в Європі, яка стала наймасштабнішою війною сучасного світу. З іншого боку, говорити всерйоз про те, що вони відправлять контингенти і будуть реально допомагати, зараз не виходить, тому що Росія не сприймає цієї логіки і Росія, безумовно, сприймає війська країн НАТО як війська країн НАТО. Я не бачу причин, за яких Росія повинна змінити свої підходи в даному випадку і чому вона має толерувати ситуацію, за якої війська країн НАТО опиняться на сотні кілометрів ближче до російського кордону, ніж вони там були. Відповідно, все це — політичний жест, але нам потрібно більше практичних дій, тому що справи з відкладеним ефектом зараз нам не дуже сильно допомагають», — каже експерт.
На думку Магди, Україні потрібно бути в позитивному тренді для європейців. Тобто це інтеграція України не тільки в роумінг з Європейським Союзом, але і робота з українською промисловістю, інвестування в українську оборонку, та подальші дії, спрямовані на те, щоб Україна відчувала себе хоча би тим самим кандидатом в члени ЄС.
«А так дуже складно зараз говорити про реальну євроінтеграцію. Це на сьогоднішній момент таке собі «геополітичне плацебо». І я б хотів би, щоб ми до цього підходили максимально тверезо… Для мене дуже показово, що американців представляють спеціальні посланники Трампа. Це все добре, але це не урядовці, і це свідчить про те, що Сполучені Штати продовжують бути в річищі того, що вони не будуть посилювати свою безпекову присутність в Європі, але і намагаються вибудовувати гібридні контакти з Російською Федерацією. Такою є реальність, і ми маємо в цій ситуації покладатися виключно на себе», — вважає Євген Магда.
Політолог, директор центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов впевнений: те, що було підписано вчора в Парижі, скоріше за все не матиме практичного продовження. Цьому є декілька причин.
«Ми бачимо, що американці не приєдналися до цього документу, тому що фактично це торпедує план Трампа, враховуючи ті домовленості, які були досягнуті в Анкориджі. Росія, скоріше за все, в черговий раз нагадає про «червоні лінії», про неприйнятність присутності іноземних військ в Україні. Інша причина, що тут є питання до правового характеру цього меморандуму. Верховна Рада не давала президенту згоди на запрошення іноземних військ та розміщення іноземних військових баз. І третій момент — внутрішньополітичний. У Макрона рекордно низькі рейтинги, також і у Стармера є певні політичні проблеми. Не будемо забувати про те, що і Німеччина фактично відмовила в відправленні своїх військових до України. У Мерца також є політичні проблеми та великі антирейтинги.
Тому це рішення буде мати внутрішньополітичні наслідки в цих країнах, а ризикувати відправленням військ, враховуючи те, що європейці побоюються безпосереднього зіткнення з Росією, навряд чи хтось буде. Саме тому, скоріше за все, все це — зусилля, аби не кажучи Трампу «ні», фактично поставити його мирний план під сумнів. Схоже, що це такі ж самі ефемерні гарантії з такою ж долею, як 28 угод про гарантії безпеки, які свого часу вже підписував президент України», — резюмував Андрій Золотарьов.
