В суботу, 9 травня, у Москві все ж таки пройшов парад на честь Дня перемоги — в урізаному варіанті. Нічого аж надто цікавого не відбулося: оскільки в ці дні діяло перемир'я, жодних провокацій, що їх так боялися у Кремлі, не було. Однак все ж таки одна фраза Путіна викликала бурхливу реакцію у інфопросторі: російський диктатор заявив, що «конфлікт із Україною наближається до завершення».
Ці заяви сколихнули ЗМІ та породили хвилю обережного оптимізму. Букмекери миттєво відреагували на зміну риторики, а акції західних оборонних компаній різко пішли вниз. Все через те, що раніше всі роки війни очільник РФ не дозволяв собі подібних висловлювань. У багатьох це створило хибну, на жаль, думку, що нібито війна справді йде до завершення.
Проте якщо відокремити емоції від сухих фактів і подивитися на повну картину того, що відбувається, стає очевидно: реальних підстав для відчуття «розрядки» наразі немає. Те, що ми почули — це не дипломатичний прорив, а радше спроба ситуативного маневрування на тлі зростаючої внутрішньої напруги в Росії.
Чому насправді Путін як не бажав, так і не бажає укладати мир якнайскоріше, а йдеться лише про маніпуляції та політичну риторику? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
Оманливий фон триденного «перемир'я»
Загальний фон, на якому пролунали слова російського диктатора, справді виглядав відносно неагресивно, що й зіграло ключову роль у формуванні ілюзії швидкого закінчення бойових дій. Вперше за довгий час ми побачили не ескалацію на рівні риторики, а ситуативне зниження градусу напруги. За все 9 травня, всупереч очікуванням масованих атак чи навіть ударів по Москві, сторони сяк-так дотрималися режиму припинення вогню (принаймні, не було далекобійних ударів). Цей триденний перепочинок, який став результатом прямого тиску з боку США, багато хто також сприйняв як передвісник «великих домовленостей».
Однак це перемир’я було вкрай крихким і обмеженим за своєю суттю. Воно стосувалося виключно далекобійних ударів, але не зупинило війну як таку. Бойові зіткнення на фронті тривали, так само як і удари по прифронтовим містам на кшталт Херсона, Харкова, Краматорська, Слов'янська, тощо.
Показовим є сам механізм досягнення перемир'я: для того, щоб змусити Київ і Москву погодитися на цей крок, знадобилося пряме втручання Вашингтона. Це посилює позиції президента США перед його візитом до КНР і демонструє, що вплив Дональда Трампа на Зеленського і Путіна зберігається, але водночас показує, наскільки важко їм даються навіть суто декларативні тактичні поступки. Якщо для короткої паузи знадобився такий тиск, то уявити собі рівень примусу, необхідний для прийняття сторонами фундаментальних поступок, сьогодні просто неможливо.
Саме в цьому й криється головна пастка. Суспільства обох держав, втомлені від війни, хапаються за будь-який сигнал і натяк, за будь-яку заяву як за доказ, що фінал цього безглуздого самовбивчого кровопролиття вже близький. Але насправді ситуація інша.
Риторика без дій: що насправді сказав Путін
Заява Путіна про те, що війна «йде до завершення», справді дуже вибивається із попереднього агресивного тону. Під час церемонії 9 травня 2026 року ми побачили дещо іншого лідера Росії, ніж всі роки тому. Якщо раніше риторика була сповнена пафосу «неминучої перемоги», то зараз в ній простежуються ноти деякої втоми та втрати інтересу. Однак аналізувати висловлювання політиків завжди варто не за сенсом і змістом, а за діями, які слідують або не слідують після цих заяв.
Відразу після резонансних слів Путіна його ж найближчі спікери — прессекретар Дмитро Пєсков та помічник Юрій Ушаков — вкотре розставили всі крапки над «і», повернувши дискусію в жорстке русло ультиматумів. Для настання миру Київ має ухвалити «одне рішення, добре йому відоме», кажуть в Москві. Йдеться, авжеж, про повне виведення українських військ з Донбасу.
І ось тут виникає ключове логічне протиріччя, яке зводить нанівець будь-які сподівання на швидкий мир. Якщо Путін дійсно вважає, що війна закінчується — що призвело його до цієї думки? Чи збирається Україна добровільно вивести війська з Донбасу? Щось не схоже. Чи, можливо, Росія вже незабаром повністю захопить Донеччину військовим шляхом? Щось тим паче не схоже.
Тобто ми маємо ситуацію, коли слова про «завершення конфлікту» не підкріплені жодним реалістичним сценарієм припинення вогню, прийнятним для обох сторін. Ніхто не хоче йти на компроміси, всі досі стоять на своїх максималістських позиціяї. З чого б тоді війні «рухатися до завершення» — рішуче незрозуміло.
Для того, щоб Київ змінив свою принципову позицію, потрібен безпрецедентний за жорсткістю тиск із боку Сполучених Штатів та, опціонально, Європи. Поки що це не виглядає чимось реалістичним: Трамп тисне на Україну вряди-годи та й то переважно риторично, а ЄС повністю підтримує Київ у всіх його починаннях.
«Здати» Україну означало б визнати глобальний провал західної політики, що вдарить по позиціях США у світі набагато болючіше, ніж продовження війни. Окрім цього, Київ зараз перебуває якщо й не в позиції сили, то точно не в позиції слабкості — щось середнє. Наступ росіян сповільнився, українські удари по тилах РФ стають дедалі болючішими, а соціально-політична напруга в самій Росії зростає, і все це об'єктивні факти.
Так само дзеркально для того, аби на компроміс пішла РФ, потрібен наджорсткий тиск на неї. Однак США і тим паче Європа просто не мають відповідних важелів. Теоретично, це міг би зробити Китай, але він також має свій зиск у протистоянні Москви й Заходу. Тож ми приходимо до тієї ж ситуації, що й рік, і два, і три роки тому: аби сторони змінили свої підходи і справа зрушила з мертвої точки, повинне статися щоб абсолютно екстраординарне, має «прилетіти чорний лебідь». А його на горизонті поки що не видно.
Внутрішній фронт Путіна
Щоб зрозуміти справжню причину зміни тональності Кремля, варто подивитися на соціально-політичну динаміку всередині самої Росії, на «внутрішній фронт» Володимира Путіна. Вже давно минула ейфорія від «вставання з колін» зразка 2014-го чи навіть 2022 року. Морально-психологічний стан російського суспільства поступово, але невпинно набуває глибокої нервозності. Війна затягнулася, кінця-краю їй не видно, зростає роздратування через постійні заборони, обмеження інтернету та посилення цифрового контролю, а головне — нікуди не зникає перманентний страх перед потенційною новою хвилею мобілізації.
До цього додається і зафіксоване навіть провладними російськими соціологами падіння особистої популярності Путіна та загальної довіри до влади. Суспільство РФ втомилося від безплідних обіцянок і хоче зрозуміти, коли закінчиться цей «спеціально-операційний» жах. А на носі у Кремля взагалі-то ще й вибори до Державної Думи восени 2026 року, на яких «Єдиній Росії», чиї рейтинги навіть по найоптимістичнішим опитуванням складають не більше 30%, треба буде намалювати конституційну більшість у 60-70%. Ситуація, одним словом, ще не катастрофічна, але й точно не «стабільно-безхмарна».
Саме тут і з’являється оця обережна риторика про «завершення конфлікту». Це спроба заспокоїти знервований і втомлений електорат, дати йому надію, не даючи при цьому жодних конкретних гарантій і обіцянок. Путін пояснює росіянам, що «ситуація серйозна, небезпек багато, а тому потрібно готуватися до тривалої боротьби». Це не мова миротворця, але мова старіючого беззмінного лідера-автократа, який готує народ до чергового затягування пасків — «потерпіть ще, а потім колись там, можливо, буде кінець». Не більше і не менше.
Думки експертів
Політолог, директор Українського інституту політики Руслан Бортнік зазначає: в більшій мірі це риторика для заспокоєння росіян. Не варто робити з неї якихось глобальних висновків.
«Соціологія показує, що понад 70% мешканців Росії хочуть завершення війни в тій чи іншій формі. Тому це риторика для їхнього заспокоєння, тому що не схоже на те, що Росія сьогодні готова поступитися своїми ключовими цілями в війні, що вона готова піти з Україною на компроміси. Крім того, це навіть риторика погрози: мовляв, ми зараз як вдаримо, ми зібрали всі сили, і скоро вирішимо все це силовим шляхом. Ну, і це риторика для того, щоб привернути увагу на Заході і продемонструвати нібито готовність Москви до переговорів. Тому що ця заява дублювалася явними натяками про необхідність переговорів між Росією і Європою.
Це, втім, не нова теза, ця теза також не означає зміну російської позиції і не означає відмову РФ від своїх цілей. Це більше такий технологічний інструмент, керування внутрішньою суспільною думкою і переговорними процесами, а також формування репутації. У нас також часто робилися такі заяви. Путін зараз говорить те, що хочуть чути, хоча він має на увазі під цими словами зовсім інше, ніж думають на Заході і навіть в російському суспільстві», — впевнений Руслан Бортнік.
Політолог, голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко також дотримується схожої думки. Експерт запевняє: причина тут точно не у майбутніх виборах до Держдуми — вони очікуються лише наприкінці року, та й не вибори це, а звичайна адміністративна процедура.
«В даному випадку йдеться про певну тактику в риториці. Про маленькі її зміни, але не більше того. Це з одного боку спрямовано на Трампа — що Москва готова домовлятися — а по-друге, Путіну треба заспокоювати власне суспільство, настрої в якому зараз змінюються. Все більше росіян незадоволені і війною, і її наслідками, і купою проблем, що їх викликає війна. Путіну треба надсилати якісь заспокійливі меседжі, але реальної готовності до припинення війни у нього немає. Що потім сказав Ушаков, який є реальним переговорником із США? Що переговори на паузі, а позиція РФ не змінюється: вона вимагає вивід ЗСУ із Донбасу. Але в обмін на це — навіть не припинення війни, а «призупинення» бойових дій. Це ключове слово — призупинення. А далі, на мою думку, будуть такі ж самі вимоги щодо виведення військ уже з Херсона і Запоріжжя… Та й з приводу зустрічі із Зеленським у Путіна не фіксується якихось змін у позиції. Тож, на превеликий жаль, жодних фундаментальних змін у позиції Кремля немає», — зазначив Володимир Фесенко.
Резюмуючи, схоже на те, що інформаційна хвиля навколо «завершення конфлікту» виявилася мильною бульбашкою, яка лускає при першому ж аналізі та зіткненні з фактами. Так, з боку Путіна пролунали відверто нові заяви, яких раніше не було, і так, у війні настало дуже коротке і дуже відносне затишшя. Але це все — лише форма, за якою прихована незмінна суть. Справжня позиція Кремля, озвучена Ушаковим і Пєсковим, не залишає простору для компромісу, а ультиматум щодо виведення ЗСУ з Донбасу залишається безальтернативною вимогою.
Жодних реальних дій, які свідчили б про готовність Москви до справжнього миру, ми також не спостерігаємо. Більше того, аналіз поведінки Путіна вказує на те, що він і надалі психологічно готує суспільство до затяжної війни на виснаження, сподіваючись, що економічні проблеми Європи та внутрішня напруга в Україні зіграють йому на руку. Цілі Кремля стосовно «перемелювання» української держави, вочевидь, також не змінилися.
А тому вірити в те, що російський президент різко вирішив завершити війну на прийнятних для всіх умовах, означає видавати бажане за дійсне. Політичних діячів завжди варто судити за їхніми вчинками, а не за деклараціями. А жодних миротворчих вчинків з боку РФ ми поки що не бачимо.
