26 квітня 2026 року виповнюється рівно 40 років від того дня, коли вибух на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС змінив світ назавжди. Ця дата — не просто пам'ять про техногенну катастрофу, а привід згадати тих, хто першими вступили у вогонь, воду і радіаційне пекло, аби зупинити лихо.
Їх називають ліквідаторами. Вони були пожежниками, інженерами, військовими, шахтарями, медиками, тощо. Їхній подвиг часто порівнюють із подвигом на війні, але з однією суттєвою відмінністю: вони воювали з абсолютно невидимим ворогом, який продовжує вбивати навіть десятиліття потому.
Сьогодні тема соціального захисту чорнобильців-ліквідаторів вкотре набуває особливої гостроти. Чи виконала держава обіцянки, які давала їм ще у 1986-му? Як змінювалася система підтримки вже за часів незалежності? Як живуть ці люди зараз, скільки їх залишилося і чи можна назвати турботу про них достатньою? Політичний оглядач Микита Трачук поспілкувався з героями-ліквідаторами та розібрався в питанні. Детальніше — в матеріалі UA.News.
Обіцянки 1986 року: слова, що розчинилися в радіації
В перші дні після аварії радянське керівництво, яке до останнього злочинно приховувало масштаби трагедії, зіткнулося з необхідністю кинути на ліквідацію наслідків величезні людські ресурси. До ЧАЕС почали масово направляти військовозобов’язаних, працівників підприємств, цивільних спеціалістів, тощо. Загальна кількість ліквідаторів становить приблизно 600 тисяч осіб. Тоді їм обіцяли «геройські» пільги: підвищені пенсії, першочергове житло, безкоштовне медобслуговування, санаторне лікування, грошові компенсації за втрачене здоров’я... На папері це виглядало як турбота держави про своїх рятівників. Однак реальність виявилася дещо іншою.
Свідчення тих, хто пройшов через пекло Чорнобиля, малюють непривабливу картину: плутанина з документами, відсутність дозиметричного контролю, бюрократична тяганина при оформленні статусу, тощо. Багато хто так і не отримав навіть того мінімуму, який був передбачений постановами уряду. А з розпадом СРСР більшість цих обіцянок взагалі перетворилися на фантом.
Хроніка змін: як Україна намагалася (не) виконувати зобов’язання
Після здобуття незалежності Україна опинилася у складній ситуації. З одного боку, саме на її території сталася катастрофа, і саме вона успадкувала основний тягар наслідків. З іншого — криза 90-х років унеможливлювала повноцінне фінансування всіх соціальних програм. У 1991 році ухвалили базовий Закон «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», який мав стати юридичним фундаментом для підтримки постраждалих. Він дійсно декларував широкий спектр пільг: від 50% компенсації вартості комунальних послуг аж до першочергового забезпечення житлом. Проте, як це часто буває, розрив між задекларованим і реальним виявився величезним.
У період президентства Леоніда Кучми видатки на чорнобильські програми постійно секвеструвалися. У 2000-х роках ситуація дещо покращилася, але система все одно лишалася вкрай неефективною. Левова частка коштів «з’їдалася» адмініструванням, а до самих ліквідаторів доходили мізерні суми. Особливо гострою була проблема пенсійного забезпечення. Попри те, що закон гарантував мінімальну пенсію для інвалідів-ліквідаторів на рівні 10 мінімальних пенсій за віком для І групи, 8 — для ІІ групи та 6 — для ІІІ групи, фактичні виплати були значно нижчими. Пенсійний фонд застосовував урядові постанови, які встановлювали розміри виплат, що не відповідали нормам закону — але суди в більшості випадків ставали на бік ліквідаторів.
У 2010-х роках, за президентства Януковича, соціальні видатки знову опинилися під тиском. Програми підтримки чорнобильців фінансувалися за залишковим принципом, а деякі пільги були скасовані або призупинені. Після 2014 року робилися спроби системно переглянути підходи до соціального захисту. У 2021 році були внесені зміни до закону, які мали підвищити рівень пенсійного забезпечення, прив’язавши мінімальні виплати до середньої заробітної плати в країні. Але повномасштабне вторгнення РФ у 2022 році знову поставило під питання всі соціальні програми.
Життя чорнобильців сьогодні
Станом на квітень 2026 року в Україні на обліку перебуває понад 1,25 млн осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Але що стосується безпосередньо ліквідаторів, точна кількість тих, хто дожив до 40-х роковин, невідома. За різними оцінками, з 600 тисяч ліквідаторів в живих залишилася одна третина. При цьому, наприклад, лише в Хмельницькому проживає майже 800 учасників ліквідації, а у Вінницькій області на обліку перебуває понад 5,5 тисяч осіб з числа ліквідаторів та потерпілих. Це свідчить про те, що проблема має значний регіональний вимір.
Яку ж підтримку держава надає чорнобильцям взагалі та ліквідаторам зокрема сьогодні? У Державному бюджеті на 2026 рік на соціальне забезпечення постраждалих від Чорнобильської катастрофи передбачено 2,2 млрд грн, на пенсії — понад 24 млрд. Це значні суми, але якщо розділити їх на кількість постраждалих, картина стає менш оптимістичною. Наприклад, пенсія ліквідатора без інвалідності на момент 2024 року становила всього лише близько 6,7 тис. грн.
З 1 березня 2026 року мінімальні пенсії для осіб, інвалідність яких пов’язана з Чорнобильською катастрофою, були проіндексовані. Після підвищення вони становлять: для І групи — 11 048,25 грн, для ІІ групи — 8 838,60 грн, для ІІІ групи та дітей з інвалідністю — 6 813,09 грн. Водночас для ліквідаторів, які мають статус інваліда війни й отримують пенсію за «військовим» законом, мінімальні виплати можуть бути суттєво вищими, однак загальна більшість цивільних ліквідаторів отримує саме ті суми, що встановлені профільним «чорнобильським» законодавством — тобто в кращому разі трохи більше за 11 тисяч гривень для найважчої групи інвалідності. Це приклад тієї самої законодавчої колізії, яка змушує ліквідаторів роками судитися з державою.
Також з 1 січня 2026 року підвищено доплату непрацюючим пенсіонерам, які проживають у зоні радіаційного забруднення, до 2595 грн. Таку допомогу отримують майже 45 тисяч жителів лише однієї Рівненської області. Окрім пенсій, ліквідатори мають право на низку пільг. Проте на практиці доступ до цих пільг часто ускладнений бюрократичними перепонами, а фактичне фінансування є абсолютно недостатнім.
«Ми хочемо шани, вдячності та гідного життя»: розповіді ліквідаторів
Видання UA.News особисто поспілкувалося з героями-ліквідаторами, розпитавши про їхнє життя, потреби і проблеми в 2026 році. Публікуємо їхню пряму мову, аби кожен сам мав змогу оцінити, наскільки держава допомагає таким людям.
Розповідає Сергій Акулінін, колишній працівник ЧАЕС:
«Я працював на станції з 1977 року. Коли сталася аварія, була наша зміна. Ми були на роботі й бачили, як це відбувалося. Ми брали участь у роботах, пов’язаних з евакуацією персоналу, з визначенням того, що сталося з обладнанням, і т.д. Усі, хто працював на ЧАЕС тривалий час, мають великий пенсійний стаж. Я на пенсії вже 24 роки. У нас максимальна можлива пенсія — 25950 грн. Для України це висока пенсія. Коли станцію знову почали експлуатувати, персонал поселили в Славутичі — це наймолодше місто в Україні. Там намагалися створити для нас усі умови: сучасні будинки, інфраструктура, магазини, оздоровчий комплекс. Але останнім часом, особливо під час війни, усе, що стосувалося ліквідаторів, було відкладено за строками…. 40 років тому сталася аварія. Коли це сталося, мені було 32 роки. Останніми роками все, що стосується медичного обслуговування — одна з найбільших проблем. Не вистачає лікарів. Щодо обслуговування учасників ліквідації аварії — у Києві буквально минулого року чорнобильську лікарню забрали, і тепер вона має загальний профіль. І потрібно проходити цілу процедуру: отримувати направлення, тощо.
Що стосується санаторно-курортного лікування — його скасували дуже давно. Потрапити туди можуть лише люди, які мають І категорію інвалідності. Тоді вони раз на рік-два можуть туди поїхати. Для І та ІІ категорії оплачується проїзд один раз. Ліквідаторам, які досі працюють на АЕС, трохи легше — цим займаються профспілкові комітети. Але загалом ситуація з медициною не дуже хороша. Сьогодні ліквідатори особливо гостро потребують лікування, реабілітації, оздоровлення. Щодо пенсій: ті, хто має І-ІІІ групу інвалідності, отримують певні доплати, але лише якщо пенсія невелика. Водночас у ліквідації так чи інакше брали участь майже 600 тисяч осіб, і пенсії там, звісно, дуже невисокі.
У 2025 році ще діяли пільги на комунальні послуги — зараз їх уже немає. Знижок на оплату комунальних платежів також більше немає. Путівку, якщо у тебе немає інвалідності, ти теж не отримаєш. Раніше можна було претендувати на розширення житла — зараз про це давно всі забули. У Славутичі, де я живу, дуже високий відсоток учасників ліквідації аварії, тому що багато хто працював на ЧАЕС. Раніше ми дуже швидко діставалися до роботи, адже на станції й досі є робота. Зараз через війну, зруйновані мости і все інше люди працюють вахтовим методом, а дорога — 360 км. Це теж витрати.
Не так давно у Верховній Раді ще обговорювали, що пільги для ліквідаторів потрібно розширити. Те, що було раніше, і те, що є зараз — це велика різниця. Пільг для ліквідаторів суттєво не вистачає, і жити стало значно тривожніше. Нам потрібно оздоровлення, медичне обслуговування, реабілітація тощо. Коли ти був молодий, ти ще був здоровий, але працював в екстремальних умовах. Наслідки всього цього зараз дуже серйозні».
Розповідає Ігор Кічко, голова ГО інвалідів «Союз Чорнобиль» Холодногірського району Харкова:
«До війни ми багато працювали з ВР і Кабміном, аби нам по закону нараховували пенсії. Врешті їх підняли, але не до того рівня, як це передбачено законом. Але життя трохи покращилося: підняли виплати ліквідаторам та їхнім вдовам. Та позитиву насправді дуже мало. Проблем набагато більше.
Перше, що нас бентежить — це компенсація за продукти харчування. Вже багато років на це виділяють 400-500 грн. Самі розумієте, що це за гроші. За розрахунками фахівців, треба 5000 грн. Друге — в минулому році забрали пільги на комуналку, причому у всіх категорій. Їх надають лише у випадку, якщо дохід менше 4200 грн на одну людину. Це дуже бентежить. Третє — це пенсії. Є урізання, відбуваються зменшення доплат. Четверте — у нас майже немає тих, хто отримує повну пенсію по закону. Треба звертатися до судів. Але борг держави досі залишається біля 70 млрд грн, і це лише тим, хто звернувся до суду. П'яте — це оздоровлення. Путівок давно немає, це ми вже розуміємо. Але оздоровлення — видають 120 грн на рік! Ну це без коментарів. По лікуванню у нас по закону мають бути спеціалізовані диспансери. Але багато років відбувається «розмиття»: в ці лікарні кладуть усіх, і буває таке, що ліквідатор приходить, щоб лягти лікуватися, а йому кажуть — ні, треба почекати 1-2 місяці, місць немає, фахівців недостатньо. Видатки на харчування в цих диспансерах також непропорційно малі. І є ще дуже болюче питання: коли помирає ліквідатор-чорнобилець, особливо інвалід, то його вдова має право на половину його пенсії. Але в законі прописали необхідність довідки, що причина смерті пов'язана саме з перебуванням у Чорнобилі. А якщо напишуть, що помер від чогось іншого, то вдова залишиться без цих коштів.
Проблема у тому, що на ліквідації ми всі працювали разом, незважаючи на небезпеку. Але потім частина пролікувалась у лікарнях багато разів і отримала інвалідність — це І категорія. Та багато хто, хоча й хворів, боявся загубити роботу, і зараз вони без інвалідності — це ІІ категорія ліквідаторів. Це дуже сумно і печально, в них пенсія зараз 4-5 тисяч! Тобто в рази нижча, ніж у І категорії. Постійно просимо і ВР, і Камбін, і ПФУ зробити справедливий розмір пенсії. Але доплата їм — копійки. А нам головне — шана, вдячність і гідне життя, яке держава має гарантувати. Ось такі наші вимоги і проблеми».
Ще один ліквідатор попросив не вказувати його ім'я через небажання публічності в складні часи. Однак він коротко заявив нашому виданню наступне:
«Ніякого медобслуговування фактично немає. Пільги скасовують, а пенсії нараховують не по закону щодо статусу ліквідаторів, а за постановою КМУ, тому як наслідок — недоплата близько 25%. Гроші на оздоровлення, як і обов'язкову 13-ту зарплату, я останній раз отримував у 1994 році, щорічну путівку — в 1992-му. До речі, прирівнювання ліквідаторів до постраждалих від аварії — це взагалі образа, тому що ми виконували свій воїнський обов'язок».
Резюмуючи, 40 років потому державна підтримка ліквідаторів Чорнобиля в Україні — це складна мозаїка з декларативних гарантій, судових позовів, періодичних індексацій та хронічного недофінансування. Абсолютно точно не можна сказати, що героїв-чорнобильців кинули повністю напризволяще: вони регулярно отримують пенсії, якісь доплати, мають закріплені законом пільги, тощо. Однак рівень цієї турботи, на жаль, залишається переважно формальним і не відповідає ані масштабу їхнього подвигу, ані реальним потребам.
Держава досі не спромоглася створити єдиний, прозорий та справедливий механізм підтримки ліквідаторів. Законодавчі суперечності змушують людей похилого віку, часто вже дуже нездорових, витрачати останні сили та гроші на судові тяганини. Обіцянки, які давали їм у далекому 1986-му, так і залишилися переважно на папері.
Напередодні 40-ї річниці Чорнобильської трагедії варто пам’ятати: справжня вдячність вимірюється не лише пафосними постами владоможців в соцмережах раз на рік, а й гідними вчинками. І час для них спливає разом із часом життя тих, хто 40 років тому врятував світ від ядерної загрози.
