В ці дні, 4-5 лютого 2026 року, в Абу-Дабі (столиця Об'єднаних Арабських Еміратів) знову пройшли переговори між представниками України, Росії та США. Тема зустрічі — мирне врегулювання війни.
Дипломатичний раунд відбувся на тлі чергових варварських ударів по Києву та інших містах у спробі заморозити українців у власних будинках. Склад делегацій фактично не змінився: від США це стара група переговорників, очолювана Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером, від України це військово-політичний блок, від Росії — суто військовий та розвідувальний. Цікаво, що всі сторони майже не коментують процес, а в окремих обережних висновках звучать такі слова, як «конструктив» та «предметність». Це дає обережну надію на те, що переговори дійсно проходять дуже конкретно і мають певний шанс на успіх.
Втім, варто не обманювати себе і визнати, що шанс залишається дуже маленьким та примарним. Фундаментальні позиції сторін не змінилися, і ніхто не хоче нікому поступатися. А тому надії на швидкий мир, на жаль, залишаються лише надіями.
Що відомо про переговорний процес в ОАЕ станом на зараз і чому сторони ніяк не можуть укласти угоду — ту саму peace deal, про яку так мріє Дональд Трамп? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
«Є конструктив і домовленості»: що відомо про переговори в Абу-Дабі 4-5 лютого
Як вже зазначалося вище, сторони майже не коментують хід переговорного процесу. А якщо й коментують, то дуже обережно добирають слова та надають журналістам мінімум інформації. Це може свідчити про те, що дискусія дійсно предметна, а тому існує «джентльменська угода» не виносити на публіку деталі тих чи інших речей до остаточного узгодження.
Представництво на рівні делегацій фактично не змінилося. Україну представляють: секретар РНБО Рустем Умеров, керівник ОП Кирило Буданов, лідер фракції «Слуга народу» в парламенті Давид Арахамія, перший заступник голови ОП, дипломат Сергій Кислиця, очільник Генштабу Андрій Гнатов, заступник голови ГУР Вадим Скибіцький та радник голови ОП Олександр Бевз. Ми бачимо, що Київ зберігає доволі високий рівень представництва, в якому є як військові, так і політичні актори, уповноважені на ухвалення рішень та, раптом що, на прямий контакт з президентом України.
Американська сторона також представлена як військовим, так і політичним блоком. В переговорах беруть участь: спецпредставник Трампа Стів Віткофф, зять Трампа Джаред Кушнер, міністр армії США Ден Дрісколл, командувач Європейського командування ЗС США Алексус Грінкевич та інші.
Що ж до країни-агресорки, то її делегація також представлена на високому рівні — однак лише на військовому. Це представники російського Генштабу та ГРУ. Зокрема, начальник Головного управління Генерального штабу Збройних сил РФ Ігор Костюков, офіцер воєнної розвідки Олександр Зорін та інші. Це свідчить про те, що якісь політичні моменти Москва обговорювати не зацікавлена, та й рівень делегації цього не дозволяє, вони просто не мають відповідних повноважень. Натомість вони можуть предметно говорити про ситуацію на лінії фронту.
Українська сторона коментує ситуацію дуже стримано, але в цілому обережно-позитивно. Втім, ніяких швидких проривів, авжеж, не обіцяють.
«Робота була змістовною та продуктивною, зосередженою на конкретних кроках та практичних рішеннях», — заявив секретар РНБО Умєров.
Згодом у вечірньому зверненні президент Зеленський повідомив, що в Абу-Дабі домовилися про новий обмін полоненими — вперше за чотири місяці. Це гарна новина «у вакуумі»: потрібно повертати українських захисників додому. Втім, обміни полоненими постійно відбуваються всі роки війни. Це перш за все технічний процес, так само сторони обмінюються, зокрема, й тілами загиблих. Подібні контакти між ворогуючими державами існують завжди, але вони ніяк напряму не впливають на динаміку мирного процесу.
Американська сторона також оцінює переговори дуже стримано з ухилом в обережний позитив. У Держдепі США кажуть про «шанси на мир». Однак визнають, що говорити щось предметне поки що зарано.
Цікавою в цьому контексті є недавня стаття видання Politico, журналісти якої поспілкувались off records з людьми, наближеними до переговорного процесу в Абу-Дабі. ЗМІ називає дипломатичний раунд «більш багатообіцяючим, ніж очікувалося». Один з американських експертів, який консультував українську переговорну групу, заявив, що обговорення стали «більш конструктивні», а росіяни ставляться до них «серйозніше». Джерело пов'язує цей факт з тим, що в українську делегацію долучилися Кирило Буданов та, особливо, Давид Арахамія.
«Я помічаю, що з тих пір, як у переговорну команду додався Давид (Арахамія — ред.), є помітні покращення з російськими переговірниками. Думаю, це тому, що вони поважають його… І бачать людей, які живуть в реальності та готові йти на компроміс», — зазначає джерело Politico.
Втім, не варто забувати, що американські ЗМІ відрізняються від українських лише величиною цінника. В тому сенсі, що там так само можна розмістити платні матеріали та коментарі, які будуть вихваляти того чи іншого чиновника або політика. Тож подібні заяви, хоча вони й можуть бути небезпідставними, все-таки потрібно сприймати з відчутною долею критики.
Думки експертів
Політолог, директор соціологічної групи «Український барометр» Віктор Небоженко вважає, шо в питанні переговорів потрібно виходити з предметних категорій, а не з прізвищ.
«Те, що Арахамія одягнув нові кросівки за 2 тисячі євро на переговори, говорить про те, що він не впевнений у собі. Але то таке. Якщо переговори реальні та серйозні, то справа не в коментарях, які надають журналістам або експертам. Справа в структурі делегацій. Якщо там свати, брати, зяті, то такі переговори нічого не варті. Коли приїжджають Віткофф і Кушнер — це дуже солідні люди, але це не інституційний підхід. Люди вирішують якісь свої завдання. В Україні те ж саме. Якщо люди не мають відношення ні до армії, ні до дипломатії — як Арахамія — ну що тоді з того? Він розумна людина, Давид. Але він не дипломат і не військовий. Він голова парламентської фракції. Це не дуже значний статус… Буданов у цьому плані куди більш підходяща кандидатура. Він все-таки колишній голова розвідки, це військова людина. Якщо він не зображає з себе нового Єрмака, то він на своєму місці. Але в переговорах повинні брати участь військові та дипломати. З кожної сторони. Серйозність переговорів залежить не від публічних прізвищ, а від професійного статусу членів делегації. Вважаю, що з нашого боку склад переговорної групи дуже слабкий», — зазначив Віктор Небоженко.
Політолог, директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко не виключає, що компліментарні публікації у західних медіа стосовно Арахамії — це «джинса». Експерт має певні підозри, але не не стверджує цього. Втім, українська делегація має і свої об'єктивно сильні сторони.
«Точно скажу, що Буданов додав змістовності та практичності цим переговорам. І американці, і росіяни ставляться до нього з повагою. Те, що російську делегацію очолив представник розвідки — це пряма реакція на Буданова. Завдяки цій присутності росіяни на порядок серйозніше ставляться до переговорів. Щодо Арахамії — скажу, що він додав динаміки, широти, глибини та неоднозначності переговорному процесу. Він може в прямому і переносному сенсі говорити однією мовою з Віткоффом та Кушнером. Це бізнес-політична мова, і нею Арахамія володіє чудово. Тож нові члени української делегації додали такої собі «доданої вартості» цим переговорам.
Взагалі ж цей раунд буде показовим. Але очікувати, що відразу про щось домовляться — це наївно. Такого не буде. Це як боксерський поєдинок: ну що таке перший-другий раунд? Це перевірка, це тест оборони противника, спосіб знайти адекватні прийоми та наступальні дії, це адаптація тактики і так далі. Більш серйозні речі починаються пізніше. Однак цей другий раунд в Абу-Дабі важливий тим, що так зване «енергетичне перемир'я» створило опосередковану, локальну кризу довіри і деформувало переговорний процес. Замість жесту доброї волі проявилося цинічне знущання. І це створює додаткові проблеми. Схоже, що росіяни посилюють жорсткість своїх вимог, тиснуть. Якщо це так — зараз не домовляться ні про що. Чекати конкретних результатів поки не варто», — резюмував Володимир Фесенко.
Мирна угода: чому її досі немає
Менше ніж за три тижні, 24 лютого 2026 року, Україна з гіркотою відзначатиме рівно чотири роки з початку повномасштабної війни. Війна, яка задумувалася Москвою як блискавична «спецоперація», за своєю тривалістю вже перевищила радянсько-німецьку, яку у російській історіографії називають «Великою Вітчизняною». За той час німці спершу дійшли до Москви, а радянська армія згодом дійшла до Берліна. У цій же війні каменем спотикання, як і 12 (!) років тому, у 2014-му, залишається Донбас.
Ідея мирної угоди та необхідності переговорів вже давно стала постійним елементом міжнародного новинного фону. Особливо активно її просуває Дональд Трамп, який ще задовго до повернення в Білий дім перетворив цей самий «peace deal» по Україні на важливу частину своєї політичної риторики. Світові медіа регулярно повідомляють, що угода буде «ось-ось», що йдуть «інтенсивні консультації», що «сторони близькі до компромісу». Однак на практиці ні Москва, ні Київ не демонструють готовності до стратегічних поступок, що й могло би стати основою стійкого миру.
При цьому принципово важливо розуміти: для Кремля переговори сьогодні — це не інструмент завершення війни, а спосіб управління її зовнішнім сприйняттям. Вони потрібні для зниження санкційного тиску, для роботи з нейтральними країнами Глобального Півдня, для підтримки образу «раціонального гравця», нібито відкритого до діалогу, тощо. Але самі переговори не передбачають результату. Їхня функція суто ситуативна та прикладна.
В Україні це добре розуміють, тому очікування від зустрічей в Абу-Дабі з самого початку занижені. Досвід Мінська, Стамбула та багатьох інших форматів навчив Київ тому, що переговори з Росією в умовах триваючого наступу та ракетних ударів — це, радше, частина військової стратегії Москви, а не реальний процес.
Щоб зрозуміти, чому Росія не поспішає укладати угоду, потрібно поглянути на війну не як на невдалий проєкт та найбільшу помилку в житті Путіна, а як на чудово вбудований у його систему механізм управління. Володимир Путін веде цю війну не лише заради територій, ресурсів чи свого геополітичного статусу. Він веде її заради самого процесу.
Війна стала найвищою точкою його влади і головною пригодою, «двіжухою» всієї його політичної біографії. Саме в умовах війни Путін отримав максимальну за понад чверть століття концентрацію повноважень, приборкав еліту і мобілізував суспільство навколо фігури верховного головнокомандувача. Достатньо поглянути на будь-який публічний виступ російського лідера, щоб зрозуміти, про що йдеться.
Путін буквально оживає, коли говорить про фронт. Він світиться зсередини, розповідаючи про нові російські ракети, про захоплення нових донбаських райцентрів, про «протистояння Заходу», тощо. Так само, дзеркально, він помітно нуднішає та скніє, коли мова заходить про економіку, податки, виробництво чи боронь Боже якісь реформи.
У мирний час він змушений бути адміністратором. У воєнний же час він явно бачить себе історичною фігурою рівня Петра Великого, «збирачем земель руських» і лідером «великої держави». У цьому сенсі війна перестала бути інструментом політики і стала її змістом. Вона пояснює всі провали, виправдовує будь-які репресії, списує економічні проблеми і цементує владу Путіна.
Війна — це бетонна плита над майбутнім Росії, але саме цього президент РФ, схоже, і добивався, бо для диктатора немає гірших ворогів, ніж час, який стовідсотково одного дня його забере, і майбутнє, яке обов'язково настане вже без нього. Завершення війни автоматично ставить перед Кремлем небезпечні питання: про ціну цієї війни, про її цілі, про втрати, про санкції, про майбутнє країни. Поки війна йде, цих питань можна не ставити. Їх начебто не існує.
В цих умовах мир — особливо компромісний — несе не лише політичні, а й соціально-економічні ризики. Крім того, затяжна війна дозволяє Кремлю уникати чіткої фіксації результату. Перемога не визначена, поразка не визнана, відповідальність розмита в часі. «Двіжуха» відбувається в динаміці.
Важливо і те, що війна давно перестала бути виключно «путінською». Так, він її головний зачинщик та архітектор, це його персональний проєкт і, схоже, справа всього життя. Але не варто обманюватися: у війну давно і міцно вбудовані інтереси силового блоку, бюрократії, військової промисловості, регіональних еліт і багатьох простих росіян. Це не означає, що всі вони фанатично підтримують бойові дії. Але точно означає, що у значної частини системи відсутня мотивація до миру. Система адаптувалася – і це найгірше.
Резюмуючи, допоки війна залишається джерелом влади, легітимності та внутрішньої мобілізації для Путіна, будь-які переговори будуть приречені на імітаційний характер. У цьому сенсі зустрічі в Абу-Дабі — лише черговий епізод довгої дипломатичної хроніки, схожої на якийсь нескінченний латиноамериканський серіал. Ось тільки за кожною серією — кров і смерть тисяч людей і страждання мільйонів.
