У травні 2026 року російська армія, на щастя для України, показала найгірший приріст окупованої території з жовтня 2023 року. За даними аналітичного порталу DeepState, за місяць ворог зміг захопити лише 14 км², а фактичний приріст окупованих територій вперше після контрнаступу 2023 року став від’ємним. Для розуміння масштабів: 14 км² — це територія розміром десь з половину Бучі або зі чверть площі зруйнованого росіянами Бахмута. І це при тому, що кількість штурмів зросла на 37,5% і перевищила 7000 за місяць — абсолютний рекорд.
Так, у 2024 та 2025 роках Росія щомісяця захоплювала в середньому 400-500 км² української землі. Цьогоріч за аналогічний період показник становить лише 137 км². А травневі 14 км² — це навіть не стагнація, це просто майже зупинка.
Та водночас ми бачимо, як невпинно посилюється повітряний терор. У ніч на 2 червня Росія вчергове здійснила масовану атаку по Україні. Під основний удар потрапив Київ: станом на вечір відомо про 6 загиблих та майже 80 поранених, і ці цифри, на жаль, скоріше за все зростуть. У Дніпрі — 15 загиблих, десятки поранених, тривають пошуки зниклих безвісти. Харків, Запоріжжя та інші міста також зазнали атак, також є загиблі й поранені.
Такі обстріли відбуваються ледь не щотижня, і їхня смертельна статистика жахає. Достатньо згадати удар по Києву 14 травня, коли через пряме влучання ракети в житловий будинок загинули 24 людини. Загалом лише в одній столиці з початку великої війни вбито вже понад 400 мирних жителів, поранено кілька тисяч. У Харкові зафіксовано майже 1000 (!) загиблих і понад 6,7 тисячі поранених. У Дніпрі та області станом на 2025 рік відомо про щонайменше 515 вбитих цивільних і знову ж таки тисячі поранених. Цю жахливу статистику можна вести мало не по кожному великому українському місту.
На цьому тлі заяви Путіна про якусь «відповідь за Старобельськ» виглядають особливо цинічно. Але вони — лише ширма для того, що перетворилося на дві паралельні, майже не дотичні одна до одної реальності війни. Детальніше — в матеріалі UA.News.
Фронт, який стоїть vs повітряний терор без сенсу
Цифри, оприлюднені DeepState, промовисті до такої міри, що потребують хіба що мінімум додаткових коментарів. 14 км² за місяць — це ніщо з погляду масштабів війни. Фактично це рівносильно стоянню на місяці. Рекордні понад 7000 штурмів, що їх здійснила ворожа армія у травні, обернулися нульовим оперативним результатом і навіть негативною динамікою, адже приріст став від’ємним. Тобто попри серйозний тиск ворог не лише не просунувся, а й подекуди втратив раніше зайняте.
Теми просування РФ у 2026-му не витримують ніякої критики у порівнянні з минулими роками. Лінія фронту de facto завмерла, якщо дивитися глобально. Україна, за офіційними джерелами, має успіхи, контратакує, активно посилюється, однак все одного якогось масштабного прориву чи повернення територій, як це було у 2022 році, наразі не відбувається.
Фактично обидві величезні армії стоять одна навпроти одної, проводять безкінечні штурми, масово гинуть у «кілл-зоні» дронів — і на цьому все. Війна на фронті перейшла у вкрай виснажливу позиційну фазу, де жодна зі сторін не здатна досягти переваги наявними військовими засобами.
У той час як лінія зіткнення застигла, ударний потенціал ворога дедалі більше спрямовується проти тилових міст. Ніч на 2 червня стала черговим тому підтвердженням: Київ, Дніпро, Харків, Запоріжжя, тощо — ракети й дрони летять по житлових кварталах, IT-секторах, лікарнях, гаражних кооперативах, etc. Знову за ніч загинули десятки людей, поранені понад 100, і ці цифри, на жаль, не остаточні.
Такі обстріли відбуваються з настільки разючою регулярністю, що не залишається сумнівів: це є цілеспрямована стратегія терору. Вона набуває дедалі хаотичнішого, абсолютно позбавленого навіть натяку на військовий сенс характеру.
І найголовніше: ця тактика не має жодного підтвердженого впливу на фронт. Це доведено роками терору. Знищення житлових будинків у Києві чи Харкові не прокладає шлях російським колонам десь під Куп’янськом, Слов'янськом, Оріховим чи сумнозвісною Малою Токмачкою. Та й нащо взагалі росіянам Мала Токмачка — питання риторичне вже п'ятий рік. Повітряна війна існує в іншому вимірі — це війна суто проти цивільного населення, війна проти народу, позбавлена навіть тієї ілюзорної логіки, яку приписують ударам по військових об’єктах у тих рідкісних випадках, коли вони дійсно відбуваються.
До речі, у відповідь Україна також розширює географію ударів по території РФ. Нафтобази, НПЗ і нафтові термінали, склади та військові бази, все прикордоння, спроби атак на Москву та інші великі російські мегаполіси — все це спрямовано на те, щоб психологічно тиснути на ворога та зменшити його ресурсний потенціал. Але варто визнати: і ці дії, попри їхню обґрунтованість з погляду зменшення спроможностей противника, поки що не призвели та, скоріше за все, навряд чи призведуть до корінного перелому на фронті. Це працює в обидві сторони: як не впливають на фронт ракети по Києву, так не вплинуть і дрони, запущені на Москву.
Дві реальності, що не торкаються одна одної
Тож станом на зараз, схоже, сформувався безпрецедентний стан війни: вона існує у двох реальностях, між якими майже немає нічого спільного. З одного боку — de facto завмерлий фронт, де жодна зі сторін не досягає своїх цілей, а просування вимірюється мізерними цифрами квадратних кілометрів, оплаченими при цьому величезною кров'ю. З іншого — тотальна повітряна війна, яка все сильніше б’є по тилах і цивільних, але буквально ніяк не впливає на лінію бойового зіткнення.
Це парадоксальна ситуація, яка повністю суперечить класичному розумінню війни як продовження політики іншими способами (за Клаузевіцом). Політичні цілі абсолютно розмиті, а сама війна не наближає жодну зі сторін до їхнього досягнення — скоріше навпаки.
Росія станом на зараз фізично не здатна окупувати всю Україну чи бодай вийти на адміністративні кордони Донецької області. Так само РФ не здатна повністю стерти з лиця землі Київ: це можна зробити або за допомогою ядерної зброї (сценарій тотальної катастрофи, про який не хочеться навіть думати), або витратити на цю абсолютно абстрактну і непотрібну ціль в прямому сенсі десятиліття повітряного терору — і все одно глобально нічого не добитися.
Україна, попри героїчний спротив, розширення географії ударів і серйозні тактичні успіхи, також не має наразі ресурсів для повернення всіх територій чи для внутрішньої деструкції російського режиму. Обидві армії загрузли у виснажливому позиційному протистоянні, яке давно перетворилося на глухий кут і шлях у нікуди.
Час для дипломатії: не капітулювати, а шукати вихід
Ми бачимо ситуацію, яку цілком можна вважати безумством: повторення раз за разом однієї і тої ж дії, яка очевидно не приносить результатів — наприклад, багаторічний терор українських міст. В реальності така війна давно мала б закінчитися просто тому, що вона ні до чого не призводить. Її цілі станом на зараз є недосяжними для кожної зі сторін, і в першу чергу — для агресора. Однак вона все одно триває, щоденно знищуючи людські долі, мирні міста, майбутнє. Це війна як перманентний стан руйнування всього навколо, який може тривати десятиліттями, якщо не зупинити його свідомими політичними рішеннями.
Тож саме зараз настав час активніше проводити та відроджувати напівмертву дипломатичну лінію. Це не означає «здаватися» чи «капітулювати». Це означає намагатися (принаймні ще раз спробувати) завершити гарячу фазу на більш-менш адекватних для всіх умовах.
Найперший та найбільш реалістичний сьогодні крок — припинення вогню по лінії фронту. Саме по лінії фронту, адже останній фактично й так не рухається. Позиції сторін більш-менш фіксовані, а бойові дії не змінюють загальної стратегічної картини, лише примножуючи втрати.
Паралельно тривають варварські удари по містах, які не мають жодного військового сенсу та можуть продовжуватися десятиліттями. Розносити дронами й ракетами Київ і Москву можна буквально десятки років — це не призведе ні до перемоги, ні до миру. Важливо, що останнім часом і президент Зеленський знову заговорив про шанс завершити війну до осені-зими, і керівник ОП Буданов також зробив заяви про можливість припинення активної фази.
Необхідно, щоб ці слова надії стали справами. Дипломатичний процес варто максимально активізувати, причому не лише на рівні офіційних переговорів, а й через залучення посередників, які зможуть гарантувати режим припинення вогню — тих же США, які офіційно не відмовлялися від миротворчої ролі, хоча й відчутно охололи до процесу через власну війну з Іраном та повну відсутність успіхів на українському треку.
В будь-якому разі, війна у її нинішньому вигляді — це глухий кут. Ексголовком Залужний, до речі, говорив рівно ці самі слова ще в 2023 (!) році — а віз, як-то кажуть, і досі там. Війна в нашому випадку не є продовженням політики, бо ніяк не наближає до політичного результату. Вона стала рутиною руйнування, і цю рутину треба нарешті колись розірвати.
Резюмуючи, ключовий парадокс станом на червень 2026 року полягає в тому, що фронт глобально застиг, а тилові міста продовжують палати все сильніше. Росія демонструє нездатність до серйозного просування вперед: 14 км² у травні та менше 600 км² з початку року — це не про наступ, а про безглузде знищення людей. І якщо росіян в цьому контексті нікому не шкода, то от українських бійців, які стримують цю навалу, та сотні вбитих мирних мешканців українських міст якраз-таки дуже шкода. А найгірше, що навіть ця хвиля абсолютно непотрібного, варварського насильства має рівно нуль впливу на ситуацію на передовій.
Війна розпалася на дві паралельні реальності, і жодна з них не наближає сторони до їхніх цілей. Це не означає, що варто скласти зброю, вивісити білий прапор та піти на капітуляцію. Навпаки, це означає, що настав час максимально реалістично поглянути на ситуацію і знову бодай спробувати відшукати політичний вихід. Адже, за дуже рідкісним виключенням, війни завжди завершуються переговорами десь «посередині», а не штурмом ворожої столиці чи чимось на кшталт цього.
