Травень 2026 року явно увійде в історію війни, однак не як місяць вирішальних битв на фронті чи місяць, коли сторони нарешті наблизилися до миру — на жаль. Скоріше, як період рекордного повітряного терору саме проти столиць ворогуючих держав.
Те, що відбувається зараз, виходить за рамки звичної воєнної логіки. Це навіть формально не «ураження тільки військових цілей», як любить повторювати російська пропаганда. Це свідома ставка на терор столичних регіонів як інструмент політичного тиску.
15 травня Київ пережив атаку, яку тоді ж охрестили наймасштабнішою за весь час повномасштабного вторгнення. Майже добу (!) місто здригалося від вибухів. Тоді ж російська ракета влучила в житловий будинок на Дарниці — 24 цивільних загинули. Не встигло місто оговтатися, як уже за дві доби, 17 травня, дзеркальний жах (хоча й у менших масштабах) прийшов у Москву та Підмосков’я. На москвичів чекала рекордна кількість безпілотників, що призвело до десятків поранених, трьох загиблих та багатогодинної нічної тривоги.
А потім настала ніч на 24 травня, яка перекреслила всі попередні масштаби. На Київ і область летіло все, що тільки можна уявити в російському арсеналі: півсотні ракет різних типів, сотні «шахедів» та навіть сумнозвісний «Орєшнік» (без бойової частини). Прилетіло в абсолютно всі райони столиці, горіли ринки, торговельні центри, історичні будівлі та, авжеж, житлові будинки. Система ППО, за визнанням навіть українських моніторингових джерел, не впоралася з таким рівнем перенасичення. Це була ніч чистого, нічим не прикритого терору.
Ці події стали новим рубежем ескалації. Сторони не приховують, що атаки на столиці — це їхній пріоритет. Але чому для таких атак обирають саме столиці? Чи є в цьому якийсь воєнний сенс? І чому це стратегія, яка веде в нікуди? Політичний оглядач UA.News Микита Трачук разом із експертами розбирався в питанні.
В пошуках «центру сили»: роль столиць в житті України та РФ
Щоб зрозуміти природу цього взаємного тероризування — якого, втім, не було би без триваючої російської агресії — треба копнути трохи глибше і зрозуміти саму роль столиць в житті наших держав. Історично так склалося, що і Україна, і особливо Росія — країни катастрофічно «столицецентричні». Це не просто політологічний термін, а цілий культурний код: весь політичний, економічний, соціальний та культурний капітал народів багато років стікався в одну-єдину точку на мапі.
В Україні так сталося, по-перше, через прямий спадок СРСР з його жорсткою вертикаллю влади (хоча Київ отримав столичний статус лише в 1934-му, до цього головним містом УРСР був Харків), а по-друге через те, що Україна є унітарною державою — як-то кажуть, з усіма витікаючими наслідками. Війна ж лише посилила та масштабувала цю централізацію влади. Саме в Києві ухвалюються всі ключові рішення, саме сюди стікаються всі фінансові потоки (міжнародна допомога, гуманітарні місії), саме тут центри логістики та планування, сюди за кращим життям досі їдуть з регіонів, тощо.
Київ — це не просто місто, а нервовий вузол всієї системи. Україну нехай боляче, складно, але все ж таки можна уявити без якихось тимчасово окупованих територій (Крим, Донецьк і Луганськ, тощо). Та уявити Україну без Києва, скоріше за все, не здатний ніхто. Ось саме в цьому і проявляється «столицецентричність» української держави.
З РФ ситуація ще парадоксальніша. Формально це, власне, федерація, де повноваження мали б бути розпорошені між регіонами. Але на практиці Росія — дуже жорстко централізована держава з одним-єдиним центром прийняття рішень. Відома фраза героя культового фільму «Брат» — «В Москву ехать надо, в Москве вся сила!» — стала не просто влучною кіноцитатою, а справжнім політичним діагнозом. У Москві справді вся сила: там гроші, там влада, там ключові фінансові операції, etc.
Для порівняння і розуміння: у Сполучених Штатах ніхто не їде шукати кращої долі до Вашингтона — їдуть до Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Сан-Франциско, Маямі, Чикаго, тощо. У Німеччині фінансовий світ крутиться у Франкфурті та Гамбурзі, мода — у Мюнхені, промисловість — у Штутгарті, а політика — у скромному, порівняно з іншими, Берліні. У Бельгії далеко не всі обирають для життя і кар'єри шумний незграбний Брюссель: є Антверпен, є Брюгге, тощо. В Швейцарії ж столиці як такої офіційно не існує взагалі, а держава має декілька центрів: Женева, Цюріх, Базель…
Подібні приклади можна наводити дуже довго. Їхня ключова суть — там немає ось цього надривного потягу всіх, всього і вся до адміністративної столиці. У нас же все це є. І саме ця «столицецентричність» зробила Київ і Москву найбільш «лакомими» цілями у війні на виснаження. Вони — серця держав, і ці серця, авжеж, вороги намагаються зупинити.
«Дзеркальна війна»: хто кого перестріляє
І ось саме через все вищенаписане Росія так наполегливо тероризує Київ. Розрахунок дуже простий: зруйнувати «серце» українського спротиву, посіяти паніку в найбільш населеному пункті країни (навіть під час війни це близько 3,5 мільйонів людей), змусити звичайних містян тремтіти від жаху в будинках та сховищах, а владу — у власних кабінетах чи бункерах. Логіка Кремля, мабуть, наступна: якщо кияни побачать повну безпорадність ППО та жах руйнувань, вони рано чи пізно вийдуть на Майдан із вимогами припинення війни на будь-яких умовах. А якщо навіть ні — ну, тоді вони принаймні добряче натерпляться і постраждають. І це вже не кажучи про те, що при тривогах половину столиці просто «паралізує»: від метрополітену на лівому березі до ТРЦ та відомих закладів харчування.
Україна намагається діяти дзеркально. Фраза «Москва — не Росія» придумана не українцями. Це дуже давнє, вкорінене уявлення про москвичів, які живуть набагато краще за решту своєї країни, у своєму відгородженому світі, де навіть війна існує переважно лише на екранах телевізорів. Це відчуття несправедливості, притаманне багатьом росіянам, помножене на багатий історичний досвід, коли «центр» жирував за рахунок «периферії».
Українські удари по Москві та області — спроба зруйнувати цю «бульбашку» безпеки. Це спроба принести війну туди, де вона довгий час була лише абстрактною пропагандистською картинкою. Мета цих ударів з обох боків абсолютно не воєнна: вона політична та психологічна. Знищити якусь кількість складів чи штабів на околицях Москви або Києва (якщо вони взагалі там є) — завдання другорядне. Головне ж для України — це змусити російський політичний клас і жителів «золотих веж» фізично відчути те, що роками відчувають українці. Для росіян же головне просто затероризувати Київ так, щоб про жодне нормальне життя тут не йшлося.
І все це буде лише посилюватися. Ескалація тут не просто ймовірна, а гарантована. Та в цій грі без правил, яку ми спостерігаємо в травні 2026-го, є один фатальний прорахунок, який робить її шляхом у глухий кут.
Шлях у нікуди: розміри мегаполісу та закон великих чисел
Проблема стратегії «столичного терору» криється в елементарній математиці та географії. Київ — це величезний мегаполіс. Його площа — понад 840 квадратних кілометрів. Для розуміння: це як вісім Парижів, 25 (!) Брюсселів, дев'ять з половиною Цюріхів, майже три Братислави, два Відня, півтори Варшави та Будапешта, etc.
П’ятий рік це величезне місто бомблять ракетами та дронами. І що ми бачимо? Чи бігають кияни в паніці по вулицях? Чи вимагають вони негайної капітуляції? Чи чекають на путінське «звільнення»? Начебто ні. Суспільство, навпаки, солідаризується у своїй ненависті до агресора та адаптується навіть до того симулякру життя, який ми маємо зараз. Психологічний злам, на який розраховували в Кремлі, не відбувається.
А тепер уявімо собі Москву. Це місто-монстр, яке втричі більше за Київ за площею та вчетверо — за населенням. Спроба завдати Москві такого ж рівня терору, якого зазнав Київ 24 травня, вимагає ресурсів, яких просто фізично немає в українському арсеналі. Можна відправити навіть тисячу дронів, щоб вони вразили низку об’єктів у Підмосков’ї, посіяли хаос в аеропортах, долетіли до самої Москви та навіть влучили в якісь нафтобази чи житлові квартали. Це викличе страх, це викличе гнів, але не паралізує життя 20-мільйонної агломерації. Масштаби столичних міст роблять їх майже невразливими для тактики тотального знищення, яку Росія використовує в тому ж Донбасі.
Саме тому все це — шлях в нікуди. Бомбити Київ з такою інтенсивністю, як 24 травня, можна ще десятиліттями — і результат буде незмінним: руйнування, жертви, але не крах державності. Москву ж з її масштабами можна тероризувати років сто, але «сила», закладена в самому розмірі міста та його ресурсах, нікуди не подінеться.
Зараз не 1618 рік, і навіть не 1812-й. Немає ані Конашевича-Сагайдачного, ані Наполеона. І спалити Москву, як колись, на жаль, вже не вийде. Те ж саме стосується, на щастя, і Києва.
Думки експертів
Військовий експерт, відставний полковник СБУ Олег Старіков вважає, що в цьому контексті немає сенсу вдаватися до тактики і навіть військової стратегії останніх ударів по тому ж Києву. Тут варто міркувати щодо широкої політичної стратегії.
«Ми підходимо до точки, коли конвенційна війна переходить у «війну міст». Це найнебезпечніше і найстрашніше. Останні удари — це «війна міст». Це означає, що противники будуть завдавати ударів згідно з доктринами знищення не тільки військово-промислового комплексу, а й у рамках психологічного тиску на тил. Ось що основне у цих ударах… Підсумки Другої світової показали, що класичні бомбардування тієї ж Німеччини ні до чого глобально не привели. Ось це бомбардування Дрездена, наприклад. Навіщо знищили Дрезден, культурний європейський центр? Ніхто не скаже. Але місто стерли з лиця землі. Перед ядерними ударами по Хіросімі та Нагасакі американці провели масовані бомбардування Токіо. Знищили 100 тисяч японців, а мільйон позбулися будинків, але Японія не припинила війну, це не позначилося на полі бою. Тобто масові обстріли міст не призводять до зміни ситуації на лінії бойового зіткнення. Ні операції супротивника проти нас, ні наші спеціальні повітряні операції проти супротивника — жодного впливу на фронт вони взагалі не несуть.
«Війна міст» піде за подальшою ескалацією. У результаті, якщо й надалі діятиме принцип «око за око», переможців взагалі не буде. Будуть гинути все більше цивільних, але на лінії бойового зіткнення змін все одно не буде. Вищі військові керівники — як наші, так і противника — повинні охолонути, видихнути і визначити межі, за якими завдавати ударів категорично заборонено. Але партія війни у Кремлі перемогла, це видно. Ми, боюся, такими темпами ще дочекаємось килимових бомбардувань. Коли міста навіть у тилу просто зноситимуть у нуль. Якщо дотримуватись принципу «око за око, зуб за зуб», то зупинитися буде просто неможливо», — впевнений Олег Старіков.
З такою оцінкою погоджується і військовий експерт, капітан ВМС США у відставці Гаррі Табах.
«Навряд чи в усьому цьому є якийсь воєнний сенс. Це скоріше виключно політико-психологічні речі. Як ми бачимо, на фронті такі удари не змінюють нічого. Навіть важка зима, яка заморозила всю країну, на фронті не змінила нічого. Навіщо в такому випадку це все продовжувати? Вочевидь, терор заради терору. Їм (росіянам — ред.) треба продовжувати війну, збуджувати народ і гуртувати його довкола «перемоги» над всіма цими так званими «вбивцями-фашистами», — зазначив Гаррі Табах.
Резюмуючи, травневі атаки стали черговим символом ескалації, але остаточно відірвалися від будь-якої воєнної доцільності. Це чиста психополітична гра і, насправді, абсолютний глухий кут. Взаємне биття по «серцях» держав — не шлях до перемоги, а дорога до спільного самогубства в руїнах житлових будинків, ринків та ТРЦ.
Київ і Москва занадто великі, щоб їх «поставити на коліна» з повітря наявними силами та засобами. Для цього (принаймні поки що) не вистачить жодних ракетних і дронових запасів. Єдине, що гарантовано зростатиме на цьому шляху, — це кількість жертв і градус взаємної ненависті. Це гра з нульовою сумою, де замість нуля — безкінечний мінус. І якщо ми вже побачили запуск «Орєшніка» без бойової частини, то наступним кроком на цій драбині ескалації рано чи пізно стане те, про що навіть страшно подумати вголос.
